— Сергійку, може, ти мені продуктів привезеш? — спитала Ганна Володимирівна. — А то так слизько на вулиці…
— Мамо, ну я що, маю на інший кінець міста через це їхати? Я втомився після роботи, та й ми з Олею хотіли влаштувати романтичний вечір.
— Ну не дійти ж, Сергію…
— Мамо, я скільки разів тобі казав, що є служби доставки. Навчися ними користуватися, і таких проблем у тебе не буде!
— Сергію, ну погано я розумію, як це робити. Може, ти мені тоді замовиш?
У слухавці почувся важкий зітхання.
— Слухай, я зараз за кермом, незручно говорити. Попроси Соньку.
— Просила… Вона сказала, що зараз зайнята.
— Гаразд, — здався Сергій, — я як додому приїду, зателефоную тобі. Скажеш, що там тобі треба.
— Добре, чекатиму, — зраділа Ганна Володимирівна.
Але ні через годину, ні через дві син не зателефонував. І коли Ганна Володимирівна спробувала сама до нього додзвонитися, він просто не брав слухавку.
Добре, був сусід, молодий хлопець Єгор, який замовив Ганні Володимирівні все, що потрібно.
Кур’єр привіз замовлення прямо додому. Жінка розбирала покупки й думала про те, за що її так доля карає.
Адже вона була хорошою мамою…
У Ганни Володимирівни було двоє діток. Старший Сергійко, молодша Сонька. Їхнього батька не стало, коли Сергійко закінчував школу, а Соня перейшла в шостий клас.
І з того моменту Ганна Володимирівна сама ростила дітей.
Їй доводилося працювати на двох роботах, щоб забезпечити свою родину.
Мама Ганни Володимирівни допомагала, та й свекруха. Але потім їх обох не стало в один рік, і довелося Ганні Володимирівні все самій вивозити.
Це ще пощастило, що в обох бабусь було своє житло. І коли пішла з життя мама Ганни Володимирівни, квартиру її вона переписала на Сергійка, як старшого. І на третьому курсі університету в нього вже було своє житло.
Щоправда, Ганна Володимирівна все одно продовжувала утримувати свого сина, адже хлопцеві треба вчитися, коли там працювати.
Дідусь по батьковій лінії був ще живий. Але коли й його не стало, квартира дісталася Соні.
І хоч у Ганни Володимирівни було сутужно з грошима (спочатку платила за навчання сина, потім за навчання доньки), вона й не думала забрати собі хоч якесь житло, все віддала дітям.
Ганна Володимирівна брала участь у житті дітей, як могла. Водила їх по гуртках, коли вони були маленькими, підтримувала у всьому, допомагала з уроками.
Найняла обом репетиторів, коли вони вступали до університету.
Загалом, себе обмежувала у всьому, а дітям давала навіть більше, ніж було в її силах.
І їй здавалося, що в неї вже точно буде той, хто принесе їй склянку води в старості. Не те щоб вона вважала, що діти їй чимось зобов’язані. Але просту подяку й допомогу ніхто не скасовував.
Та й не просила часто Ганна Володимирівна про допомогу, намагалася все сама робити. І навіть допомагала.
У Сергійка донька нещодавно зʼявилася, і Ганна Володимирівна сиділа з онукою завжди, коли потрібно.
Коли донька їхала кудись, підкидала мамі свого собаку. І мама ніколи не відмовлялася, хоч із собакою гуляти треба в будь-яку погоду, та й неслухняна вона в неї.
Але чим далі, тим більше Ганна Володимирівна усвідомлювала, що нічого взамін вона не отримує. Та й не отримає.
Для неї діти завжди були зайняті.
Коли Ганна Володимирівна затіяла невеликий ремонт і просила допомогти хоч трохи (і навіть не грошима!), і син, і донька відмовилися. То часу в них немає, то вони чимось зайняті. Але було зрозуміло, що вони просто не хочуть цим займатися, не до мами їм.
Коли Ганна Володимирівна потрапила до лікарні, ліки, які потрібні були терміново й яких не було в лікарні, привіз їй її сусід Єгор, бо Соня й Сергійко були на роботі.
І їм, за їхніми словами, ніяк не піти було. Та й матір вони відвідали по одному разу, пробувши з нею п’ять хвилин.
— Мамо, я терпіти лікарень не можу, ти ж знаєш, — скривилася тоді Соня.
— Та нікому тут не подобається, доню.
— Але ти змушена лежати, а я хочу піти. Давай уже, коли тебе випишуть, побалакаємо, гаразд?
А Сергійко, як завжди, прикрився сім’єю. Мовляв, поспішає він, дружина втомилася, треба її з дитиною змінити.
Та й навіть сьогоднішня історія є досить показовою.
Ні син, ні донька не допомогли мамі. На вулиці страшна ожеледиця, вона ледве до дому дійшла.
І щоб іти в магазин, і мови не було. І просила Ганна Володимирівна всього-то нічого: привезти продукти або ж замовити. Але, як завжди, діти зайняті.
Ганна Володимирівна задумалася. А чи був той час після появи в її житті дітей, коли вона жила для себе, а не для них?
Згадувала вона довго, і згадала всього один випадок.
Коли Сергійко був зовсім маленький, а Соньки ще не було, Ганна Володимирівна захворіла, лежала в лікарні. А потім її відправили до санаторію. Сергійко залишився з татом, а Ганна Володимирівна поїхала до моря.
Мобільних телефонів тоді ще не було, точніше, не були вони популярні. Тому ніхто не міг телефонувати Ганні Володимирівні кожні п’ять хвилин.
І як же вона тоді чудово відпочила!
Цілий тиждень була далеко від сім’ї, далеко від клопотів. З чоловіком зідзвонювалася лише раз на день по стаціонарному телефону, і той щоразу скаржився, як йому важко.
Навіть і не думаючи, що його дружина так увесь час живе.
Власне, ось і все. Більше Ганна Володимирівна для себе не жила.
І щось так їй захотілося до моря. Захотілося почати життя з чистого аркуша, хай після п’ятдесяти це не так вже й просто.
Хоча, а що складного?
Що її утримує від того, щоб повністю змінити своє життя? Невдячні діти вже виросли. Допомога їм потрібна? Так і Ганні Володимирівні вона часом потрібна, та от тільки чомусь це працює в один лише бік.
Питання стояло лише в одному: гроші.
Ганна Володимирівна пройшлася своєю квартирою. Хороша, трикімнатна, в центрі міста.
Чоловікові дісталася від батьків, його батько був якоюсь важливою людиною свого часу, отримав цю квартиру.
А тепер вона повністю належить Ганні Володимирівні.
І їй навіть не соромно, що вона не дістанеться дітям. Їм дісталося вже по квартирі, вистачить з них. Нехай за це спасибі скажуть, хоча від них не дочекаєшся.
Ганна Володимирівна думала, що зранку ідея здасться маячнею. Але ні, вона загорілася нею тільки сильніше.
Вона нікому нічого не казала. Через знайомих знайшла грамотного рієлтора, який допоміг їй усе вирішити.
Одного дня вона покликала до себе дітей. Сказала, що справа дуже важлива, і що їм варто приїхати.
Неохоче, але вони все ж дісталися до мами.
— Ти захворіла, чи що? — спитав Сергійко.
— Ні. З чого ти взяв?
— А до чого тоді така терміновість? — невдоволено спитала Соня.
— Мені треба вам дещо сказати.
Обоє зітхнули, як у дитинстві. Коли їм щось потрібно, вони (розповідь спеціально для сайту Цей День) з радістю приїжджають. А от так от, за маминою примхою кататися зовсім не хочеться.
— Ну, кажи, мамо… Мені ще Олю з дитиною змінити треба. До речі, ми тобі онучку на вихідні привеземо, ти не проти? А то ми з Олею в театр зібралися.
— Не вийде, Сергійку.
Син нахмурився. Мама ж ніколи не відмовляла. Та й Соня напружилася, надто їхня мати сьогодні таємнича.
— Це ще чому?
— Тому що я переїжджаю.
Брат із сестрою перезирнулися.
— Куди?
— До моря… — мрійливо промовила жінка.
— Мамо, ти що несеш? Яке море?
— Звичайне. Чорне, яке. Купила собі маленький будиночок в одному селищі, тепер житиму там.
— Ти жартуєш? — хмикнув Сергійко. — За які гроші ти купила?
— Квартиру продала.
— Що значить, продала? — обурилася Соня. — Мамо, а ти з нами порадитися не хотіла?
— Може, й хотіла б, та ви вічно зайняті… У вас на мене часу немає, от я й вирішила зробити так, як я хочу.
— Та на що ти там житимеш?! Яку роботу знайдеш?
— Та щось знайду. Та й будиночок я купила зовсім маленький, у мене достатньо ще залишилося грошей від продажу квартири. Житиму на них.
До останнього Соня й Сергійко думали, що мама жартує. А коли зрозуміли, що ні, дуже обурилися.
— Ти ж усі гроші витратиш!
— Витрачу. Вони мої.
— Ми думали, ця квартира потім нам дістанеться!
— Що ж, я вас засмучу.
— Ти ж далеко будеш, ми не будемо бачитися!
— Так я й так вас бачила, тільки коли вам треба. Тепер вам доведеться шукати того, хто сидітиме з дитиною й собакою.
Соня з Сергійком ще довго скандалили.
Вмовляли маму скасувати угоду, казали, що будуть (розповідь спеціально для сайту Цей День) їй допомагати.
Але море вже манило Ганну Володимирівну.
Зараз вона була щаслива, як ніколи. І вперше в житті вона не хотіла слухати нікого, крім себе. Адже, як виявилося, тільки собі вона й потрібна.
А отже, настав час робити себе щасливою.
Ну а діти якось впораються, не маленькі. Може, нарешті, почнуть цінувати той час, коли їхня мама була поруч.
І ось, залишивши позаду крики та образи, Ганна Володимирівна відчула неймовірну легкість.
Морський бриз ніби змивав із неї роки самовіддачі, які так і не були гідно оцінені.
Вперше за довгий час вона слухала лише шепіт власного серця, яке нарешті промовляло про її власні бажання.
Цей крок став не втечею від дітей, а подорожжю до себе справжньої, де кожен світанок на березі моря був обіцянкою нового, щасливого розділу її життя.
Можливо, лише опинившись на відстані, Соня й Сергійко зрозуміють, що справжня любов матері полягала не лише в безмежній опіці, а й у її здатності бути щасливою, навіть якщо це означало відпустити їх у власне доросле життя.
