— Мамо, ти жартуєш, так? — Максим подивився на матір з недовірою, переглянувшись з братами. — Яка ще бабуся? Яке село?
Віра втомлено потерла скроні. Розмова давалася їй важче, ніж вона очікувала.
У невеликій вітальні трикімнатної квартири стало душно, незважаючи на відкритий балкон.
— Всього на пару місяців… — вона старанно уникала прямого погляду на синів. — Літо, свіже повітря, парне молоко! Бабуся Свєта вас любить, скучила!
— Брешеш! — відрізав Данило, найпроникливіший з трійнят. — Ти нас сплавити хочеш! Через нього, так?
Він кивнув у бік коридору, де на вішалці висіла незнайома чоловіча куртка. Куртка з’явилася місяць тому і з тих пір регулярно змінювала своє положення: то зникала на кілька днів, то знову поверталася на гачок.
Віра зітхнула, розуміючи, що відпиратися безглуздо. Данило завжди бачив її наскрізь.
— Це Коля! — вона нарешті підняла очі на синів. — Ви ж знаєте, що ми з ним познайомилися у фітнес-клубі…
Він… Молодший за мене, але це неважливо! Головне, що з ним я відчуваю себе жінкою, а не тільки матір’ю-одиначкою!
— А ми тобі заважаємо! — тихо промовив Андрій, який до цього мовчав.
— Ні! — занадто швидко заперечила Віра. — Просто… Нам потрібен простір, щоб розібратися у відносинах! Коля не звик до дітей, йому потрібен час, щоб звикнути до думки про готову сім’ю!
— Нам тринадцять, ми не діти! — буркнув Максим. — І це наш дім, а не його!
Віра ледве стримала роздратування. Чому вони не можуть зрозуміти? Два роки вона тягла на собі все — роботу, дім, трьох синів-підлітків.
Два роки після того, як Михайло просто зібрав речі і пішов до своєї молодої колеги, не озираючись назад. Два роки без єдиного проблиску особистого щастя.
— Послухайте! — вона постаралася говорити спокійно. — Я не прошу вас розуміти! Я прошу дати мені шанс!
— І що далі? — запитав Максим.
— Ваш батько ж мав право піти і завести нову сім’ю, а я чим гірша? Поживіть поки з бабусею, а я потім за вами повернуся… Напевно…
Останнє слово вирвалося випадково, але хлопчики вловили його миттєво. У кімнаті запала тиша.
— Напевно? — перепитав Данило, примружившись. — Тобто ти не впевнена?
Віра завагалася, і цієї затримки вистачило, щоб сини зрозуміли: повернення під питанням.
— Ви не розумієте, як мені було важко! — спробувала виправдатися вона. — Ваш батько навіть аліменти платить через раз!
Я на двох роботах пашу, щоб вас прогодувати! А коли востаннє кудись вибиралася? Коли востаннє відчувала себе нормальною жінкою?
— А коли ми востаннє відчували себе нормальною сім’єю? — тихо запитав Андрій, завжди найчутливіший з трійнят.
Віра відвела погляд. На годиннику була майже дев’ята, а Коля обіцяв заїхати о десятій. Часу на довгі розмови не залишалося.
— Квитки вже куплені! — сказала вона твердо. — Автобус завтра о дванадцятій! Збирайте речі!
— А якщо ми не поїдемо? — зухвало запитав Максим.
— Поїдете! — відрізала Віра. — Я ваша мати, і я вирішую, що краще для нашої родини!
— Для нашої родини чи для тебе і Колі? — уточнив Данило, встаючи з дивана.
Віра не відповіла. Вона дивилася, як сини один за одним залишають вітальню, і відчувала дивне полегшення.
Скоро вона зможе почати життя заново, без постійного тягаря відповідальності, без необхідності звітувати за кожен свій крок.
Вільною, як її колишній чоловік, який зараз насолоджувався новою сім’єю, поки вона одна боролася з трьома підлітками.
Але тепер все зміниться. Коля молодий, красивий, пристрасний. З ним вона знову відчує себе бажаною, потрібною.
Так, доведеться пожертвувати чимось, але хіба вона не заслужила трохи щастя після всього, що пережила?
Телефон у кишені завибрував — повідомлення від Колі: «Звільнився раніше. Буду через 15 хвилин. Одна?»
Віра поспішно набрала відповідь: «Скоро буду. Хлопчики збирають речі, завтра їдуть до бабусі».
Вона посміхнулася. Нове життя почнеться вже завтра…
…— Так, Віра, я пам’ятаю про вітаміни! — Світлана Дмитрівна притримала телефон плечем, продовжуючи місити тісто для пиріжків. — Даю їм щоранку, як ти просила!
З іншого кінця трубки доносився шум — музика, голоси, сміх. Світлана Дмитрівна скривилася.
Вже третій день поспіль дочка дзвонила з подібного місця. І це в четвер, коли нормальні люди готуються до робочої п’ятниці.
— Мамо, я не можу довго говорити! — голос Віри звучав збуджено. — Коля чекає! Просто хотіла дізнатися, як там хлопчики!
— Як завжди! — сухо відповіла Світлана Дмитрівна. — Андрій допомагає сусідові Петровичу з пасікою, Максим у футбол з сільськими ганяє, Данило книжки з сільської бібліотеки тягає! До речі, коли приїдеш? Два місяці минуло, а ти все «наступних вихідних»!
На тому кінці зависла пауза.
— Розумієш, мамо… — нарешті промовила Віра. — У нас з Колею все серйозно! Він запропонував з’їхатися! Ми поки придивляємося до квартири, а в нашій буде тісно для п’ятьох!
Світлана Дмитрівна відклала тісто і випрямилася. Її спина, хвора після десятиліть роботи в колгоспі, протестуючи занила.
— Тобто хлопці затримаються у мене? І на скільки?
— Не знаю! — роздратовано відповіла Віра. — Може, до кінця літа! Може, довше! Їм же добре у тебе, правда? Свіже повітря, натуральні продукти…
— Віра! — перебила її Світлана Дмитрівна. — Їм потрібна мати, а не сільська краса! У мене сили не ті, щоб трьох підлітків виховувати! Їм у вересні до школи, ти подумала, як вони будуть вчитися?
— Розберемося з цим пізніше! — відмахнулася Віра. — У селі теж є школа!
— Сільська школа з одним вчителем англійської на кілька шкіл усього району? — обурилася Світлана Дмитрівна. — Ти взагалі думаєш про майбутнє дітей?
— Мамо, не починай! — голос Віри став жорстким. — Я їхня мати, мені вирішувати!
— Тоді поводься як мати, а не як… — Світлана Дмитрівна замовкла, помітивши в дверях кухні Данила. З його очей вона зрозуміла, що онук все чув.
— Мені час! — Віра навіть не помітила паузи. — Цілую, бувай!
Зв’язок обірвався. Світлана Дмитрівна важко опустилася на табурет.
— Не приїде, так? — запитав Данило, проходячи до столу.
— У неї справи! — ухильно відповіла Світлана Дмитрівна. — Сідай, я пиріжки з картоплею роблю, твої улюблені!
Данило мовчки дивився на бабусю, і в цьому погляді було занадто багато розуміння для тринадцятирічного хлопчика.
— Вона нас не забере! — це було не питання, а твердження. — Ніколи!
Світлана Дмитрівна хотіла заперечити, але не змогла збрехати. Замість цього вона підсунула до онука миску з тістом.
— Допоможи мені, якщо вже прийшов! Давай разом ліпити!
Данило механічно взяв шматок тіста, але не взявся до роботи.
— Батько нас покинув, тепер мати! — він говорив тихо, ніби міркував сам із собою. — Ми що, такі погані?
— Ні, рідний! — Світлана Дмитрівна поклала свою натружену долоню на його руку. — Це дорослі іноді поводяться як діти! Забувають про найважливіше!
У цей момент на кухню ввалилися Максим з Андрієм, розпалені після футболу.
— Ба, там Вовка кличе на річку! — почав Максим, але зупинився, помітивши вираз обличчя брата. — Що сталося?
— Мама дзвонила! — відповів Данило. — У неї нова квартира, нове життя! А ми тут!
Максим і Андрій переглянулися. У їхніх поглядах не було здивування — тільки прийняття неминучого.
— Я так і знав! — пробурмотів Андрій. — Коли вона нас сюди відправляла, вже все вирішила!
— Значить, так тому і бути! — Максим знизав плечима з награною байдужістю. — Нам і тут непогано! Правда, ба?
Світлана Дмитрівна через силу посміхнулася.
— Звичайно, рідні! Нам разом добре! Я тільки переживаю, як ви вчитися будете…
— У сільській школі? — Данило хмикнув. — Там же вчителі навіть своїх предметів деякі не знають!
— Я їхню програму з літератури обійшов ще три роки тому! — пирхнув Максим.
— А комп’ютерний клас — це один комп’ютер з минулого століття! — додав Андрій.
Світлана Дмитрівна дивилася на онуків і бачила, як за показною бравадою ховається глибока образа.
Діти, яких зрадили двічі — спочатку батько, тепер мати. Як їм пояснити вчинки дорослих, якщо сама вона не знаходила їм виправдання?
— Щось придумаємо! — твердо сказала вона, повертаючись до пиріжків. — Може, в райцентр будете їздити до школи! Там гімназія хороша!
Хлопчики мовчки кивнули, але Світлана Дмитрівна знала — вони вже не вірять обіцянкам дорослих. І звинувачувати їх у цьому неможливо.
П’ять років пролетіли як один день. Сільський будинок Світлани Дмитрівни, який колись здавався хлопчикам чужим і незатишним, став справжнім домом.
Стара яблуня під вікном розрослася, ганок довелося перебудувати — Максим з братами зробили це своїми руками минулого літа, а у дворі з’явилася нова лавка, яку Андрій вирізав у подарунок бабусі.
Того дня хлопчики готувалися до випускних іспитів. Світлана Дмитрівна наполягла, щоб вони все-таки навчалися в районній гімназії, і щодня відправляла їх туди на старенькому автобусі.
Данило сидів на веранді з підручником історії, Максим колов дрова — «для розминки розуму», як він жартував, а Андрій возився з мотоциклом, який дістався від сусіда.
Хвіртка скрипнула так несподівано, що всі троє завмерли.
На доріжці, що вела до будинку, стояла жінка в дорогому світлому плащі і туфлях на високих підборах, абсолютно недоречних на сільській вулиці. Потрібно було кілька секунд, щоб у цій випещене дамі впізнати матір.
— Хлопчики! — Віра розкинула руки для обіймів, ніби не було цих п’яти років. — Як же ви виросли!
Ніхто з трьох не зрушив з місця. Вони дивилися на неї, як на незнайомку.
— Привіт, Віра! — сухо вимовив Данило, закриваючи підручник. — Чим зобов’язані?
Посмішка Віри здригнулася, але не згасла.
— Що за офіційний тон? Я до вас приїхала, скучила!
— Вперше за п’ять років? — Максим встромив сокиру в колоду і випростався. Його голос звучав жорстко. — Цікавий спосіб сумувати!
Віра перевела погляд на Андрія, шукаючи підтримки у найм’якшого з синів, але той лише відвернувся, зосереджено протираючи якусь деталь від мотоцикла.
— Я дзвонила! — спробувала виправдатися вона. — Надсилала гроші на свята…
— Так, дякую за п’ятсот гривень на минулий Новий рік! — саркастично зауважив Данило. — Ми купили бабусі ліки від серця! Дуже знадобилися!
У цей момент на порозі з’явилася Світлана Дмитрівна. Вона схудла за ці роки, волосся повністю посивіло, але спина залишалася прямою, а погляд — твердим.
— Віра! — вона кивнула дочці без особливої теплоти. — Проходь, як вже приїхала!
У будинку було чисто і затишно. Віра оглядалася по сторонах, відзначаючи зміни.
Нові фіранки, книжкові полиці до стелі, комп’ютер у кутку, фотографії хлопчиків на стінах — все те, чого вона не бачила, чим не цікавилася роками.
— Чай будеш? — запитала Світлана Дмитрівна, ставлячи на плиту чайник.
— Так, дякую! — Віра сіла за стіл, розстібаючи пальто. Вона виглядала недоречно розкішно для цієї простої кухні з вицвілими шпалерами. — Хлопчики, сідайте, поговоримо!
Брати неохоче зайняли місця за столом, тримаючись насторожено, ніби перед ними була не рідна людина, а податковий інспектор з перевіркою.
— Я приїхала з гарними новинами! — почала Віра з удаваною бадьорістю. — У мене в житті все налагодилося! Зустріла гідну людину, Сергія! Він бізнесмен, у нього своя будівельна компанія!
— Вітаємо! — процідив Максим. — Це третій чи четвертий після Колі?
Віра проігнорувала уїдливість.
— Ми плануємо одружитися і виїхати до Іспанії! У Сергія там нерухомість і частина бізнесу! — вона зробила паузу. — Але для цього потрібно вирішити деякі питання тут, вдома!
Данило примружився.
— Які саме питання?
— Бачте… — Віра зробила ковток чаю, збираючись з думками. — Наша квартира… Я хочу її продати, щоб вкластися в наше з Сергієм майбутнє!
Але там же ваші частки записані, за заповітом від бабусі Клави, пам’ятаєте, матері вашого батька?
Кімната занурилася в тишу. Хлопчики переглянулися.
— Тобто ти приїхала, щоб ми відмовилися від своєї спадщини? — повільно промовив Андрій, вперше за зустріч подавши голос.
— Не так грубо, любий! — посміхнулася Віра. — Я приїхала, щоб запропонувати вам угоду! Ви підписуєте відмову від часток, а я… — вона зробила театральну паузу. — Я забираю вас із собою до Іспанії! Уявляєте? Море, сонце, престижні університети…
Максим розреготався, різко і недобро.
— Серйозно? Ти кинула нас на п’ять років, а тепер думаєш, що ми побіжимо за тобою в Іспанію?
— Послухайте! — Віра перейшла на діловий тон. — Вам по вісімнадцять, попереду все життя! Навіщо животіти в цій глушині, в цьому селі? Я даю вам шанс!
— Ні! — твердо сказав Данило. — Ти даєш нам шанс допомогти тобі заробити на нашій квартирі! А потім що? Кинеш знову, коли твій Сергій скаже, що йому не потрібні чужі діти?
Віра стиснула губи.
— Ви вже не діти! І я завжди можу оскаржити заповіт через суд!
— Спробуй! — Андрій знизав плечима. — У тебе нічого не вийде! Ми вже вивчили це питання!
Світлана Дмитрівна, яка мовчки спостерігала за розмовою, похитала головою.
— Віра, ти справді думала, що приїдеш, і вони все підпишуть? Після того, як ти їх кинула заради чоловіка?
Віра підхопилася зі свого місця, обличчя спотворилося від люті. П’ять років тому хлопчики злякалися б такої реакції, але зараз вони дивилися на неї з холодним спокоєм.
— Я нікого не кидала! — прошипіла вона. — Я дала вам можливість пожити в здоровому середовищі, поки налагоджувала особисте життя! Ви повинні бути вдячні!
— Вдячні? — перепитав Максим, піднімаючи брову. — За що саме? За листівки на Новий рік або за рідкісні дзвінки на свята?
— Як ви смієте! — Віра стукнула долонею по столу. — Я ваша мати! Без мене вас би взагалі не було!
Данило підвівся, височіючи над матір’ю. За п’ять років він витягнувся, став ширшим у плечах. Тепер це був не забитий тринадцятирічний хлопчисько, а впевнений у собі молодий чоловік.
— Матері не кидають своїх дітей заради випадкових чоловіків! — сказав він з крижаним спокоєм. — Матері вибирають дітей, а не зручне життя! Ти нам не мати!
— А хто тоді мати? — Віра схрестила руки на грудях. — Ця стара, яка й себе ледве обслуговує?
Світлана Дмитрівна здригнулася, як від стусана. Андрій миттєво опинився поруч з бабусею, захисно поклавши руку їй на плече.
— Не смій! — процідив він крізь зуби. — Не смій так говорити про людину, яка нас виростила!
Яка щодня вставала о п’ятій ранку, щоб впоратись із господарством і приготувати нам сніданок перед школою! Яка економила на собі, але купувала нам книги і одяг!
— Вона завжди любила зображати мученицю! — пирхнула Віра, дивлячись на матір. — Мабуть, тепер навчила і вас!
— Знаєш, що найсмішніше? — Максим встав поруч з братами, утворюючи живу стіну між матір’ю і бабусею. — Ти просто повторюєш за батьком! Він кинув нас і тебе, а ти вирішила, що маєш право вчинити так само!
«Ваш татусь же мав право піти і нову сім’ю собі завести, а я чим гірший?» — передражнив він її слова п’ятирічної давності. — Пам’ятаєш? Тільки він хоча б чесно пішов, а не робив вигляд, що тимчасово відправляє нас до бабусі!
Віра зблідла. Вона не очікувала, що діти пам’ятають її слова так точно.
— Мені потрібне було особисте життя! — вимовила вона з викликом. — Я віддала вам молодість, здоров’я, кар’єру! Невже я не заслужила щастя?
— Заслужила! — несподівано м’яко відповів Данило. — Кожен заслуговує на щастя! Але не ціною щастя своїх дітей!
Віра повернулася до Світлани Дмитрівни.
— Мамо, скажи їм! Ти ж знаєш, як важко мені було одній з трьома дітьми! Скажи, що я мала право на особисте життя!
Світлана Дмитрівна повільно похитала головою.
— Ні, Віра! Ти мала право на особисте життя, але не мала права відмовлятися від материнства! Це різні речі!
— Чудово! — Віра схопила свою сумку. — Якщо ви всі проти мене, то й нехай! Але ці документи… — вона дістала папку з паперами. — Все одно доведеться підписати! Або я подам до суду і позбавляю вас усього!
— На яких підставах? — спокійно поцікавився Данило. — Ми повнолітні, дієздатні! Юридично ця квартира частково наша! Суд займе роки і, швидше за все, ти програєш!
— До того ж… — додав Максим. — Твій Сергій буде в захваті від багаторічної тяганини з твоїми дітьми! Ваше життя в Іспанії почнеться дуже романтично!
Віра завмерла з відкритим ротом. Вперше за всю зустріч вона подивилася на синів по-справжньому — на їх прямі спини, впевнені погляди, рішучі обличчя.
Вони виросли, і виросли без неї. Чужі, сильні, незалежні чоловіки, а не хлопчики, яких можна змусити підкоритися.
— Ви пошкодуєте! — вичавила вона, прямуючи до дверей. — Коли будете животіти в цій дірі, згадайте, від чого відмовилися!
— Ми не в дірі! — спокійно відповів Андрій. — Я вступаю до архітектурного в Чернігів! Данило — до юридичного в Києві! А Максим їде до спортивної академії теж у Київ!
Бабуся їде з ними, вони знімуть квартиру на всіх! А потім, коли закінчимо вчитися, продамо свої частки в тій квартирі і купимо будинок! Справжній сімейний будинок! Або побудуємо самі!
— За наш рахунок, а не за рахунок твоїх багатих коханців! — додав Максим.
Віра зупинилася на порозі, її плечі опустилися. На мить вона виглядала постарілою і дуже втомленою.
— Я ж справді хотіла для вас кращого! — сказала вона тихо. — Просто не знала, як поєднати материнство і особисте щастя!
— Інші матері знають! — відповів Данило. — І батьки теж знають! А тепер, будь ласка, йди! У нас випускні іспити на носі, потрібно готуватись!
Віра мовчки вийшла, не озираючись. Її підбори гучно стукали по дерев’яних сходах, а потім затихли на м’якій землі доріжки. Світлана Дмитрівна важко опустилася на стілець.
— Хлопчики мої! — прошепотіла вона. — Я так пишаюся вами!
Максим обійняв її за плечі.
— Це ми тобою пишаємося, бабусю! Ти одна впоралася з трьома такими дурнями!
— І навчила нас відрізняти справжню сім’ю від підробки! — додав Андрій.
Данило підійшов до вікна. Вдалині виднілася постать матері, яка поспішала до машини. Вона жодного разу не обернулася.
— Знаєте, що найсумніше? — сказав він, не відриваючи погляду від постаті, що віддалялася. — Вона так і не зрозуміла, що втратила! Думає, ми відмовилися від Іспанії і грошей! А ми відмовилися від неї!
Світлана Дмитрівна встала і підійшла до онука, обіймаючи його.
— Ходімо, я пирогів спечу! З яблуками, ви ж любите! Заїсте цю зустріч солоденьким і далі готуватися до нового життя будете!
І троє молодих чоловіків, які щойно відбили фінальну атаку матері, що не відбулася, раптом знову стали хлопчиками — радісно загуділи, засуєтилися навколо бабусі, дістаючи борошно і яблука.
За вікном починався новий день — їхній день, початок їхнього власного, справжнього життя…
