— Мамо, у нас немає стільки грошей!
— Як це немає? Ви ж збиралися купувати квартиру.
— Збиралися, але…
— Ніяких «але». Мені потрібно бути впевненою у своїй спокійній старості!
Чоловік з дружиною переглянулися й нічого не відповіли. Анна Дмитрівна явно перегинала палицю. Говорити що-небудь і переконувати її було безглуздо…
…Петро і Тетяна одружені п’ять років. Після весілля Анна Дмитрівна, мама Петра, великодушно запропонувала молодятам жити у неї в двокімнатній квартирі.
— Живіть на здоров’я! Може, наважитеся й на свою накопичити, зі мною вам це буде легше зробити. А ні, то й ні.
Спочатку вони ввічливо відмовилися, але поблукавши трохи по орендованих квартирах, все ж вирішили прийняти пропозицію.
Петро й Тетяна повністю взяли на себе купівлю продуктів та оплату комунальних витрат.
— Ось це добре… — раділа Анна Дмитрівна. — Свою пенсію буду збирати, щоб якщо щось знадобиться велике, то можна було б придбати, та й вам допомогти теж.
— Добре, — погоджувався Петро.
— Тільки от шпалери б оновити… Але… Це я так, просто до слова сказала. Я не прошу, — ніби ненароком промовила мама Петра.
Молоді переглянулися й кивнули.
— Давай оновимо. Зробимо потихеньку своїми силами.
— Ага. Ми ж самі тут живемо, хочеться, щоб було чистенько та охайно, — посміхнулася Тетяна.
Зробили невеликий ремонт у кімнаті та на кухні. Стало свіжіше й затишніше.
— Шторки б… нові. Бачу, зараз такі гарні продають в інтернеті. Нікуди їхати не треба, все доставлять до пункту видачі за рогом.
І розміри всі є, і ширина, і висота, яка хочеш. Наша кухонька засяє! — сказала якось Анна Дмитрівна.
Купили, замовили, отримали. Почали вішати — розвалився карниз.
— Ай, він старий, звичайно, чого вже від нього чекати? — махнула рукою мама Петра і звернулася до сина: — Полагодиш?
— Його тільки викинути, мамо. Він у руках розсипається, треба новий, — зітхнув Петро і подивився на дружину.
Тетяна кивнула. Вона мовчки згортала штору, яку так і не вдалося повісити.
Карниз теж купили новий, штори повісили. Кухня нарешті «засяяла», як і хотіла Анна Дмитрівна.
— Емм… моя зимова куртка порвалася. Не знаю, чи можливо її зашити. Хоча вона вже старенька, шита, перешита, кишені зашарпалися, блискавка закривається через раз.
— Мамо. Зима на носі! Треба тобі нову куртку купувати, — обурився син.
— Та що ви, дітки! Я нічого не прошу, це я так… Не звертайте уваги, — тихо промовила Анна Дмитрівна.
— Як не звертати! Як же ти в подертій ходитимеш? Це нікули не годиться.
— Та я ще й погладшала, стара мені трохи тісна в грудях. Це все завдяки Таніним котлеткам!
Дякую тобі, дитинко, ти мене відгодувала своєю смачною їжею, — посміхнулася Анна Дмитрівна й обійняла Тетяну.
Тетяна й справді готувала дуже смачно й різноманітно. А ще вона любила пекти пироги.
У неї дуже добре виходило дружити з тістом, і пироги завжди були чудові. Очевидно, саме на них і погладшала мама Петра.
— Дякую, дітки, — промовила Анна Дмитрівна, почервонівши. — Як би я без вас?
Куртку купили, та ще й зимові чоботи теж довелося купувати. Старі чомусь розвалилися прямо на початку сезону.
— Та що ж я, як немовля, нічого в мене немає, все треба купувати! — обурювалася літня жінка.
А Петро й Тетяна її заспокоювали, нічого, мовляв, купимо все, що потрібно.
Через деякий час зламалася праска, потім електричний чайник…
Якось так виходило, що, живучи з мамою Петра, грошей у них йшло майже стільки ж, скільки й тоді, коли знімали житло.
Одного разу Петро прийшов з роботи не в настрої й слово за словом посварився з матір’ю.
Заявив, що останнім часом вони занадто багато їй усього купували й ремонтували.
— То кран новий, то полиця! Ти ще двері хотіла міняти! Апетити ростуть, мамо…
Тетяна докірливо подивилася на чоловіка, все ж незручно було говорити такі речі прямо в очі матері. Але Петро вже розійшовся.
— Ми навіть собі нічого купити не можемо, які вже тут накопичення!
— Та я нічого у вас не просила! — заплакала мати. — Воно само зламалося… А двері… Ну, хай там як, нехай залишаються старі, раз немає за що брати.
Тільки соромно такі слова матері говорити! Живете на всьому готовому, до речі. Завдяки мені! А я могла б жити сама, спокійно. Та ні, проявила доброту, пустила, а ти мені ще й дорікаєш?!
Тетяна мовчки вийшла з кімнати. Нехай самі розбираються. Вони рідні люди, якось домовляться.
Ось і домовилися. Вирішили, що Тетяна з Петром виїдуть від матері в орендовану квартиру.
— Ех, — зітхала Тетяна. — Треба б про своє житло подбати. Скільки можна блукати кутками? Давай будемо збирати?
На перший внесок назбираємо, а там, дивись, і переїдемо. Хоч у однокімнатну, та у свою.
— Давай, — погодився чоловік. — Тільки от я обіцяв мамі, що продовжуватиму оплачувати її комунальні платежі.
— Нічого. Начебто вони в неї не великі. Води вона багато не витрачає, економить, — посміхнулася Тетяна.
Почали збирати. Потихеньку-помаленьку сума зростала, і вони назбирали на перший внесок на іпотеку.
Мамі Петра вони продовжували, як могли, допомагати. Шкода було її, адже пенсія в неї була зовсім невелика, не дуже на неї розживешся.
Одного разу Анна Дмитрівна запросила Тетяну та Петра в гості, на чай. За столом зайшла розмова про пенсії, хто як живе.
Анна Дмитрівна почала розповідати про своїх знайомих, які живуть не дуже добре.
Одна жінка ледве з хліба на воду перебивається, шкарпетки в’яже, сидить і продає біля переходу, щоб вижити.
Інша сильно хворіє і їй постійно потрібні гроші на ліки, а діти далеко, допомогти не можуть. Або не хочуть…
— Ось я й подумала, може, ви мені квартиру купите, а я її здаватиму? Ось і буде мені надбавка до пенсії!
— Мамо, ти що? Яка квартира? У нас немає стільки грошей.
— Як немає, ви ж саме збиралися купувати квартиру, накопичили там щось…
— Так ми собі збиралися купувати, — заперечив Петро.
— Для себе ви завжди встигнете, — терпляче почала пояснювати синові свою позицію Анна Дмитрівна, — А мені це потрібніше.
Важко жити на одну пенсію! Мені страшно. Я не молодію, мені раз у раз потрібні ліки. А на що їх купувати?
— Ні, мамо. Ні й ні, — твердо заявив Петро.
— А я? Я ж зовсім пропаду, як Семенівна з першого під’їзду, жебракуватиму? — Анна Дмитрівна заплакала.
— Ну чому відразу жебракувати? — зніяковів син. — Ми тобі допоможемо.
— Зараз купите собі квартиру, народите дитину, і я стануть непотрібною, будуть інші турботи. А так може хоч стабільний дохід у мене з’явиться, надбавка.
Мені вже скільки залишилося? Все й так ваше буде, не хвилюйтеся! — літня жінка продовжувала схлипувати.
— Ми й не хвилюємося. Ми просто хочемо купити собі окреме житло, щоб ні від кого не залежати.
— Ось і я теж. Щоб ні від кого не залежати, — зітхнула мати.
Тетяна з Петром переглянулися й пообіцяли подумати. Інакше ніяк не можна було закінчити цю дивну розмову.
***
— Петя, синку, мене кладуть до лікарні. Призначили операцію, — Анна Дмитрівна зателефонувала якось увечері у вихідний.
— Коли? Куди? — занепокоївся син. — Ти почекай, не поспішай. Треба як слід розібратися, поговорити з лікарем. Може, й до іншого лікаря сходити, проконсультуватися…
У понеділок Петро поїхав з матір’ю до лікаря. З’ясувалося, що до лікарні Анну Дмитрівну кладуть не зараз, а лише ставлять у чергу.
А операція потрібна якомога швидше. Але безкоштовну її треба було чекати…
— Мамо, ми дізналися, що можна зробити платно в приватній клініці. Дорого, так. Зате швидко.
Хто знає, раптом це матиме вирішальне значення. Навіщо зволікати? На що чекати?
— Ой, навіть і не знаю… — розгубилася Анна Дмитрівна.
— Що тут не знати? Погоджуйся!
— А гроші?
— Гроші у нас є. Ми поговорили з Танею і вирішили, що візьмемо з тих, які на квартиру збирали. Нічого, відкладемо поки з житлом, піднакопичимо ще.
— Ой, дітки, — в очах Анни Дмитрівни з’явилися сльози. — Дякую вам! Дуже дякую!
Так і вирішили. Швидко здали аналізи, і Анна Дмитрівна лягла в клініку.
Операція пройшла успішно. Коли Тетяна та Петро приїхали за нею на таксі, Анна Дмитрівна розчулилася й заплакала.
Всю дорогу додому вона витирала сльози. Жінка раділа, що все пройшло успішно, і безкінечно дякувала синові та невістці.
Вже у неї вдома, коли пили чай, Анна Дмитрівна сказала:
— З такими дітьми я за своє майбутнє спокійна. Не покинули мене, допомогли. Тепер би вам швидше купити собі житло.
Давайте я зі своїх пенсійних накопичень зніму і допоможу вам? Хоч крапля, та все ж допомога.
— Не треба, мамо, дякуємо! Ти краще собі їх залиш, добре харчуйся, відновлюй свої сили.
— Дякую вам ще раз, дітки! Ви у мене найкращі. Я вас дуже люблю! — промовила Анна Дмитрівна і витерла сльози краєм своєї домашньої кофти.
— І ми тебе любимо, матусю! — сказав Петро.
Тетяна обіймала свекруху і думала про те, що вони правильно вчинили, що допомогли їй. І тепер усе добре.
