— Мамо, відчини. Це я. І я не один.
Голос Кирила за дверима звучав незвично твердо, майже офіційно. Я відклала книгу і пішла в передпокій, по ходу поправляючи волосся.
Тривога вже встигла пустити коріння десь у сонячному сплетінні.
На порозі стояв син, а за його плечем — високий чоловік у строгому пальто. Незнайомець тримав у руках дорогий шкіряний портфель і дивився на мене спокійним, оцінюючим поглядом.
Таким поглядом дивляться на предмет, який збираються або купити, або викинути.
— Ми можемо увійти? — запитав Кирило, навіть не намагаючись посміхнутися.
Він пройшов у квартиру, як господар, яким, мабуть, себе вже і вважав. Незнайомець пішов за ним.
— Познайомся, це Ігор Вікторович, — кинув син, стягуючи куртку. — Він лікар. Ми просто поговоримо. Я про тебе турбуюся.
Слово «турбуюся» прозвучало як вирок. Я подивилася на цього «Андрія Вікторовича».
Сивина на скронях, тонкі, стиснуті губи, втомлені очі за скельцями окулярів у модній оправі. І щось до болю, до ознобу знайоме в тому, як він трохи нахилив голову набік, вивчаючи мене.
Серце зробило кульбіт і впало вниз. Ігор….
Сорок років стерли його риси, покрили патиною віку і чужого, незнайомого мені життя. Але це був він.
Чоловік, якого я колись кохала до божевілля і викинула зі свого життя з такою ж люттю. Батько Кирила, який так і не дізнався, що у нього є син.
— Добрий день, Анно Валеріївна, — вимовив він рівним, добре поставленим голосом психіатра.
На його обличчі не здригнувся жоден м’яз. Він не впізнав. Або зробив вигляд, що не впізнав.
Я мовчки кивнула, відчуваючи, як німіють ноги. Світ звузився до однієї точки — його спокійного, професійного обличчя.
Син привів додому людину, щоб відправити мене до божевільні і відібрати квартиру, а ця людина — його власний батько.
— Пройдемо до вітальні, — мій голос прозвучав напрочуд спокійно. Я сама його ледь впізнала.
Кирило відразу почав викладати суть справи, поки «лікар» уважно оглядав кімнату.
Син говорив про мою «неадекватну прив’язаність до речей», про «небажання приймати реальність», про те, що мені одній важко в такій великій квартирі.
— Ми з Катею хочемо допомогти, — говорив він. — Купимо тобі затишну студію поруч з нами. Будеш під наглядом. На решту грошей зможеш жити, ні в чому не маючи потреби.
Він говорив про мене так, ніби мене тут не було. Ніби я була старою шафою, яку пора вивезти на дачу.
Ігор, або як його тепер, Ігор Вікторович, слухав, зрідка киваючи. Потім він повернувся до мене.
— Анна Валеріївна, ви часто розмовляєте з покійним чоловіком? — його питання вдарило під дих.
Кирило опустив очі. Значить, це він розповів. Моя звичка іноді вголос коментувати щось, звертаючись до фотографії батька, перетворилася в його руках на симптом.
Я перевела погляд з переляканого обличчя сина на непроникне обличчя його батька. Холодна лють витіснила шок.
Вони обоє дивилися на мене, чекаючи відповіді. Один — з жадібним нетерпінням, інший — з клінічною цікавістю.
Ну що ж. Ігор захотіли? Будуть вам ігри.
— Так, — відповіла я, дивлячись прямо в очі Ігорю. — Говорю. Іноді він мені навіть відповідає. Особливо коли мова заходить про зраду.
Обличчя Ігоря все так само без змін. Він лише зробив коротку позначку в своєму блокноті.
Цей жест був красномовнішим за будь-які слова. «Пацієнтка агресивно реагує на питання, підтверджуючи захисну реакцію. Проекція почуття провини».
Я майже бачила цей рядок, виведений його акуратним лікарським почерком.
— Мамо, ну що ти таке говориш? — занервував Кирило. — Ігор Вікторович хоче допомогти. А ти язвиш.
— Допомогти в чому, синку? Допомогти звільнити для тебе житлову площу?
Я дивилася на Кирила, і в мені боролися два почуття: пекуча образа і бажання струсити його, закричати: «Прокинься! Подивися, кого ти привів!».
Але я мовчала. Відкрити карти зараз — означало програти.
— Це не так, — він почервонів, і цей рум’янець сорому був єдиним доказом того, що в ньому ще залишилося щось людське. — Ми з Катею турбуємося. Ти зовсім одна. Замкнулася тут зі своїми… спогадами.
Ігор підняв руку, м’яко зупиняючи його.
— Кирило, дозвольте мені. Анна Валеріївна, скажіть, а що саме ви вважаєте зрадою? Це важливе почуття. Давайте поговоримо про нього.
Він дивився на мене тим самим дослідницьким поглядом. Я вирішила піти ва-банк. Перевірити його.
— Зрада буває різною, докторе. Іноді людина просто йде за хлібом і не повертається. Кидає.
А іноді… він повертається через багато років, щоб відібрати у тебе останнє.
Я уважно стежила за його реакцією. Нічого. Абсолютно. Лише легкий професійний інтерес.
Він або мав залізну витримку, або дійсно нічого не пам’ятав. Другий варіант здавався мені ще більш жахливим.
— Цікава метафора, — підсумував він. — Тобто ви сприймаєте турботу сина як спробу відібрати у вас щось? Це почуття виникло давно?
Він вів допит. Акуратно, методично, заганяючи мене в кут поставленого ним же діагнозу. Кожне моє слово, кожен жест він буде трактувати в потрібну йому сторону.
— Кирило, — я повернулася до сина, ігноруючи психіатра. — Проводжай доктора. Нам потрібно поговорити наодинці.
— Ні, — відрізав він. — Ми все будемо обговорювати разом. Я не хочу, щоб ти потім знову маніпулювала і тиснула на жалість. Ігор Вікторович тут як незалежний експерт.
«Незалежний експерт». Мій колишній чоловік, який не платив аліменти, бо навіть не знав про сина.
Батько, якого Кирило ніколи не бачив. Іронія була настільки злісною, що хотілося розсміятися вголос. Але я стрималася. Сміх вони б теж записали в симптоми.
— Добре, — сказала я несподівано поступливо. Я відчувала, як всередині мене щось остигає і твердне, перетворюючись на гострий крижаний клинок. — Якщо ви так хочете мені допомогти… Розкажіть, що ви пропонуєте.
Кирило помітно розслабився, зрадівши моїй раптовій поступливості.
Він з ентузіазмом почав розписувати принади маленької студії в новобудові на околиці міста. Говорив про консьєржа, про «таких самих, як ти, бабусь» на лавочках.
Я слухала його і дивилася на Ігоря. І раптом зрозуміла.
Він не просто не впізнав мене. Він дивився на мене з тією ж легкою огидою, з якою завжди дивився на все, що вважав нижчим за себе.
На мою любов до простого ситцю, на мої книги в м’яких обкладинках, на мою «провінційну» сентиментальність.
Він втік від цього багато років тому. І тепер, волею долі, повернувся, щоб винести цьому остаточний вердикт. Визнати «хворим» і прибрати з очей геть.
— Я подумаю над вашою пропозицією, — сказала я, підводячись. — А тепер, будьте ласкаві, залиште мене. Мені потрібно відпочити.
Кирило просяяв. Він домігся свого. Я «погодилася подумати».
— Звичайно, мамо. Відпочивай. Я подзвоню завтра.
Вони пішли. Ігор на прощання кинув на мене короткий погляд, в якому не було нічого, крім професійного задоволення.
Я зачинила за ними двері на всі замки. Підійшла до вікна і дивилася, як вони виходять з під’їзду.
Кирило щось жваво говорив, жестикулюючи. Ігор слухав його, поклавши руку на плече. Батько і син. Яка ідилія.
Вони сіли в його дорогу машину і поїхали. А я залишилася. У своїй квартирі, яку вони вже подумки поділили.
Але вони дечого не врахували. Я була не просто старою сентиментальною жінкою. Я була жінкою, яку одного разу вже зрадили. І другого разу я цього не допущу.
Наступного дня телефонний дзвінок пролунав рівно о десятій. Кирило був бадьорий і до нудоти діловитий.
— Мамо, привіт. Ну як ти, відпочила? Ігор Вікторович сказав, що для повноти картини йому потрібно провести ще одну зустріч. Більш… формальну. З тестами. Він може під’їхати завтра в обід.
Я мовчала, перебираючи в руках стару срібну ложечку — єдине, що залишилося від моєї бабусі.
— Мамо, ти чуєш? — у голосі сина прослизнуло нетерпіння. — Це просто формальність, щоб все було за законом.
Катя вже навіть штори підібрала для вітальні. Каже, сюди ідеально пасуватимуть оливкові.
Клац.
Це був не звук. Це було відчуття. Щось тонке і натягнуте до межі всередині мене лопнуло. Штори…
Вони вже вибирали штори в мою квартиру. У мій будинок. Мене ще навіть не списали з рахунків, а вони вже ділили моє життя, мої меблі, мій простір.
— Добре, — сказала я крижаним тоном. — Нехай приїжджає. Чекаю.
Я поклала слухавку, не дослухавши його радісних висловлювань. Все. Досить. Досить бути розуміючою, слабкою, зручною. Досить грати роль жертви в їхній п’єсі. Пора починати свою.
Насамперед я відкрила ноутбук. «Психіатр Ігор Вікторович Соколовський».
Інтернет знав усе. Ось він, мій колишній Ігор. Успішний лікар, власник приватної клініки «Гармонія душі», автор наукових статей, експерт на телебаченні.
На фото він впевнено посміхався, випромінюючи надійність і компетентність.
Я знайшла телефон клініки. І записалася на прийом. На своє дівоче ім’я. Анна Крилова.
Адміністратор люб’язно повідомила, що у доктора є «вікно» завтра вранці. Яка удача.
Весь вечір я розбирала старі коробки. Я шукала не докази. Я шукала себе.
Ту, двадцятирічну, яку він кинув при надії, тому що вона «не відповідала його амбіціям». Ту, яка вижила, виростила сина, дала йому все, що могла.
І ось він, цей син, виріс і привів свого успішного татка, щоб той допоміг йому позбутися «проблемної» матері.
Вранці я одяглася не так, як зазвичай. Строгий брючний костюм, який я не носила багато років.
Уклала волосся, зробила стриманий макіяж. Я дивилася на себе в дзеркало і бачила не перелякану жінку, а генерала перед вирішальною битвою.
У клініці «Гармонія душі» пахло дорогими парфумами і стерильністю. Мене проводили в його кабінет. Він був величезний, з панорамним вікном і шкіряними меблями.
Ігор сидів за масивним столом з темного дерева. Він підвів очі, коли я увійшла, і на його обличчі промайнуло здивування.
Він явно не очікував побачити тут «пацієнтку» Анну Валеріївну. Але він все ще не розумів, хто перед ним.
— Добрий день, — він вказав на крісло навпроти. — Анна… Крилова? Чим можу допомогти?
Я сіла, поклавши на коліна сумку. Я не збиралася кричати або звинувачувати. Моя зброя була іншою.
— Докторе, я прийшла до вас за професійною порадою, — почала я спокійним, розміреним голосом. — Я хочу обговорити один клінічний випадок. Уявіть собі хлопчика.
Його батько покинув його матір, коли та була при надії. Пішов будувати кар’єру, досягати успіху. Він так і не дізнався, що у нього є син.
Хлопчик виріс, і ось, через багато років, він випадково зустрічає цього батька. Успішного, багатого. І у нього народжується план…
Я говорила, а він слухав. Спочатку з професійним інтересом, потім — із наростаючим напруженням.
Я бачила, як змінюється його обличчя. Як проступає розгубленість крізь маску фахівця.
— Скажіть, докторе, — я зробила паузу, дивлячись йому прямо в очі. — Як ви думаєте, яка травма виявилася сильнішою?
Та, яку отримав покинутий син? Або та, яку отримає батько, коли дізнається, що молодий чоловік, який його найняв, — це його дитина, яку він зрадив багато років тому?
І що він щойно допомагав цій дитині визнати недієздатною власну матір? Вашу колишню дружину. Аню. Ти мене ще досі не пам’ятаєш, Ігорю?
Маска успішного доктора Соколовського розсипалася в пил. На мене дивився розгублений, смертельно наляканий Ігор.
Його обличчя стало попелясто-сірим, а дорога ручка випала з ослаблених пальців і з гуркотом покотилася по стільниці.
— Аня?.. — прошепотів він. Це було навіть не питанням, а констатацією зруйнованого світу.
— Вона сама, — я дозволила собі легку, гірку посмішку. — Не очікував? Я теж не очікувала, що мій син приведе в дім власного батька, щоб той допоміг йому відібрати у мене квартиру.
Він відкривав і закривав рот, як викинута на берег риба. Вся його впевненість, весь його професіоналізм випарувалися.
Переді мною сидів той самий хлопчисько, який колись злякався відповідальності і втік.
— Я… я не знав… — нарешті вичавив він. — Кирило… це мій син?
— Твій. Можеш навіть зробити тест ДНК, якщо сумніваєшся. Хоча, поглянь на його дитячі фотографії. Вони у мене із собою.
Я дістала з сумки старий альбом і поклала на стіл. Відкрила на сторінці, де однорічний Кирило сміявся, сидячи у мене на колінах. Копія Ігоря в мініатюрі.
Він дивився на фото, і його плечі поникли. Все його життя, таке успішне і вивірене, дало тріщину.
У цей момент двері кабінету відчинилися, і на порозі з’явився сяючий Кирило.
— Ігор Вікторович, я не додзвонився, вирішив зайти! Мама сказала, що ви сьогодні…
Він замовк, побачивши мене в кріслі для пацієнтів. Його посмішка повільно зійшла з обличчя, змінившись здивуванням, а потім і тривогою.
— Мама? Що ти тут робиш?
— Те саме, що й ти, синку, — відповіла я, не підвищуючи голосу. — Прийшла за консультацією до «незалежного експерта». Ми якраз обговорювали твій випадок. Правда, докторе?
Кирило переводив розгублений погляд з мене на блідого, як полотно, Ігоря. Він нічого не розумів. І ця необізнаність була останньою краплею мого терпіння.
— Познайомся, Кирило. Це не просто Ігор Вікторович. Це Ігор Соколовський. Твій батько.
Світ Кирила зруйнувався. Я бачила це по його очах. У них відбилося все відразу: шок, заперечення, розуміння, сором і жах.
Він подивився на Ігоря, потім на мене, і його губи затремтіли.
— Тато?.. — прошепотів він.
Ігор здригнувся від цього слова. Він підняв на Кирила очі, сповнені такого болю і каяття, що мені на мить стало його шкода.
— Це правда, — сказав він глухим голосом. — Я твій батько. І я… я не знав. Пробач.
Але Кирило його вже не слухав. Він дивився на мене. І в його погляді я побачила всю глибину його зради.
Він зрозумів, що накоїв. Зрозумів, що в гонитві за квадратними метрами він не просто образив матір.
Він розтоптав все її життя, витягнувши на світло найстрашнішу її таємницю і перетворивши її на зброю проти неї ж.
Він впав на стілець, закривши обличчя руками. Його плечі затремтіли в беззвучних риданні. Я встала. Моя місія тут була закінчена.
— Розбирайтеся самі, — сказала я, прямуючи до виходу. — Один кинув, інший зрадив. Ви варті один одного.
***
Минуло пів року. Я продала ту квартиру. Вона була отруєна спогадами і зрадою.
Ігор допоміг мені знайти маленький, затишний будиночок за містом, з невеликим садом. Він не просив вибачення — знав, що це безглуздо.
Він просто був поруч. Ми розмовляли. Годинами. Про все, що сталося сорок років тому і зараз.
Ми заново пізнавали одне одного, і в цьому пізнанні не було старої любові, але народжувалося щось нове — тендітне, засноване на спільному горі і запізнілому каятті.
Кирило дзвонив майже щодня. Спочатку я не брала трубку. Потім почала відповідати.
Він плакав, просив вибачення, говорив, що Катя пішла від нього, назвавши його чудовиськом. Він сповна відплатив за все. Його жадібність зруйнувала його життя.
Одного вечора, коли ми з Ігорем сиділи на веранді мого нового будинку, знову подзвонив Кирило.
— Мамо, я все розумію. Я був неправий. Я просто хочу знати… ти зможеш мене коли-небудь пробачити?
Я подивилася на захід сонця, на дерева в саду, на чоловіка, який сидів поруч зі мною і обережно тримав мою руку. Я більше не відчувала болю. Тільки спокій.
— Час покаже, синку, — відповіла я. — Час все лікує. Але запам’ятай одне: не можна побудувати своє щастя, зруйнувавши життя того, хто дав тобі твоє.
