— Мамо, це я, Петя… — голос сина звучав у телефоні тихо, глухо… Наче між ними пролягали не кілометри, а щонайменше різні галактики.
— Петрику? — Галина Іванівна ледь упізнала б його, якби він не назвався. Номер на екрані був їй незнайомий.
— Мені гроші потрібні. Точніше, не мені. Твоєму онукові.
— У мене немає онука.
— Мамо, вислухай мене… У малого злоякісна… Потрібна операція. Ми вже все продали, кредит не дають. На тебе вся надія… Мамо…
— У мене немає онука! — крикнула Галина Іванівна й скинула виклик.
— Хто дзвонив? — чорноока дівчинка років восьми зістрибнула з гойдалки й підбігла до Галини Іванівни.
— Помилилися номером, моя солодка.
— Ба, я нагулялася. Ми поїдемо в торговий центр? Ти мені обіцяла купити робота-цуценя. Тобі ж пенсію дали?
— Дали, моя люба, дали. Ходімо. Куплю тобі все, що забажаєш.
— І ляльку?
— І ляльку.
Галина Іванівна завжди мріяла про таку родину, про яку з дитинства їй розповідала бабуся: затишний дім, чоловік поруч, діти, онуки, які приходять у гості на пироги.
Тільки життя розпорядилося інакше — чоловік трагічно пішов з життя, а єдиний син, Петя, не квапився заводити сім’ю.
— Тобі вже тридцять років, коли ти візьмешся за розум? — питала вона, натякаючи, що й сама не вічна, і його “годинник цокає”.
— Мамо, я не дівка на виданні, у мене немає термінів. Як закохаюся — так і одружуся, — відмахувався Петя.
Жінок він любив усяких… Багатьох знайомив із мамою, а більшість навіть не сприймав як наречених. Так, погуляти, побавитися.
Проте Галина Іванівна твердо вірила, що одного дня Петя приведе в дім ту саму — добру, скромну, уважну дівчину.
Щоб можна було обговорювати з нею рецепти салатів на домашні свята, балувати онуків і радіти спокійному, розміреному життю в колі близьких.
Але реальність була далека від мрії.
Спочатку в їхній родині з’явилася «Юля — неформалка». Синьо-зелене волосся, руки в татуюваннях, навушники у вухах, на майці щось нецензурне.
Галина Іванівна навіть слів таких не знала, але їй чомусь стало соромно.
— Мамо, це Юля, наречена моя. Прошу любити й шанувати, — бадьоро повідомив Петя, а Юля лише кивнула, навіть не знявши навушників.
Галина Іванівна тільки похитала головою.
Вона спробувала знайти спільну мову з потенційною невісткою, але та… Не те що не хотіла обговорювати рецепти салатиків, вона навіть сосиски їла сирими, бо їй було важко їх відварити…
На щастя Галини Іванівни, Юля ненадовго оселилася в квартирі. Невдовзі вона набридла Петі, і він почав шукати нову дівчину.
Довго шукати не довелося: з одного з робочих корпоративів Петя прийшов не один: привів «Настю — шоуменшу».
Тієї ночі Галина Іванівна й так не спала — чекала сина, а потім і зовсім спати ночами перестала.
Настя була гучна, яскрава, професійна телеведуча з місцевого каналу.
Настя привносила в їхнє спокійне життя шум, гамір і недоречну театральність: влаштовувала зйомки «звичайних буднів», просила Галину Іванівну «посміхнутися на камеру», вела якийсь «влог», про який Галина Іванівна чухом не чула й розкидала речі по квартирі.
— Сину, ти б Насті сказав, що коли я в халаті по дому ходжу, не треба знімати мене на камеру. І взагалі, нехай буде скромнішою. А то мені здається, що це я в гостях, а не вона, — зсуваючи носком капців червоні бікіні, що лежали на килимі у вітальні, скривилася Галина Іванівна.
— Мамо, ну це ж весело! — виправдовувався Петя. — Зате вдома як у телешоу. Ніколи не буде нудно, не знаєш, що далі чекати.
— А мені не треба шоу, — втомлено відповіла вона. — Мені б тиші й онучку. Дівчинку хочу… Буду їй казки читати, ляльок купувати.
Але Петя тільки усміхався:
— Мамо, ти можеш хоч мавпу, хоч інопланетянку хотіти. Вибирати мені, а я — дружину веселу хочу. Мені з нею жити. А вже ти якось звикнеш.
Галина Іванівна хитала головою, але розмінювати квартиру не хотіла. Вона сподівалася, що син усе-таки прислухається до її думки.
Але він ніколи не слухав, особливо коли вона намагалася дати пораду. А потім і зовсім ошелешив: привів додому бабу. «Так, так! Не жінку, а бабу», — саме так сказала Галина Іванівна сусідці.
— Мамо, я одружуюся. Танцюй! Твоє бажання здійсниться скоро. Знайшов я чудо-жінку. З посагом.
Галина так і сіла.
Лариса була старша за Петю на десять років.
“Посагом” був син від першого шлюбу, Єгор. Він уже навчався в коледжі й був зовсім не рожевощоким немовлям, і зовсім не онучкою, про яку все життя мріяла Галина Іванівна.
— Це ж абсурд! — обурювалася Галина Іванівна. — Ти не хочеш своїх дітей, але збираєшся бути вітчимом дорослому хлопцеві? А де твоя дитина? Де моя онучка?
Я стільки років чекала, що ти зробиш гідний вибір! І кого ти береш за дружину? Бабу. Бабищу з причепом!
— Не смій так говорити про мою жінку. Лариску я люблю. І син у неї хороший. Я все вирішив. Не лізь.
Тоді Галина Іванівна вирішила поговорити з невісткою.
— Чесно кажучи, я не дуже рада вашому весіллю, — прямо сказала вона. — Але якщо мій син вибрав вас, то я прийму. За умови, що ви подаруєте мені онучку.
— Що ви, Галино Іванівно? Куди мені немовля в сорок із гаком років? Ні вже, більше дітей я не хочу. Та й Петя не про памперси. Який з нього молодий батько? Сам тільки-но до одруження доріс.
А якщо ви будете Петю проти мене чи мого сина налаштовувати, то пошкодуєте!
Галина Іванівна слухала Ларису, і всередині все закипало.
Мало того, що жінка вікова, так ще й зі своїм статутом у чужий монастир! Син її був абсолютно некерованим підлітком.
Ба більше, Петя зажадав, щоб мати звільнила йому кімнату більшу, а сама перебралася у вітальню.
— Він студент, у нього одних тільки зошитів і канцелярії на три шафи, а тобі багато місця не треба. Йому потрібен стіл і світло для уроків, а тобі диван та телевізор, — міркував син.
Зрештою, після тижня спільного життя, лайливого листа Галині від пасинка Петра та болю в попереку від незручного дивана, Галина Іванівна не витримала:
— Надумав одружитися? Добре. Але щоб твоєї нареченої та її сина в моїй квартирі не було!
— Частка в квартирі моя, тож… — заїкнувся Петя.
— Ось тобі гроші, вважай, що я в тебе викупила частку. Ходімо до нотаріуса, все оформимо.
Петя ніби хотів посперечатися, але Лариса переконала його забрати гроші, поки пропонують.
«Розділ» майна був важким.
Галина стала ворогом народу, а Лариса, навпаки, ще сильніше прив’язала до себе чоловіка. Зрештою, отримавши гроші, Петя поїхав із Ларисою в передмістя, де вони змогли дозволити собі житло.
Перший час, на тлі розбіжностей, син і мати не спілкувалися.
Галина була ображена на сина за те, що не виправдав надій, а Петя був поглинений новими турботами. Він нарешті став главою сім’ї без маминої думки.
А Галина Іванівна… залишилася сама. Вона все частіше виходила на вулицю й сиділа на лавочці у дворі. Зовсім ще не стара, а вже розчарована в житті.
На майданчику Галина Іванівна й познайомилася із сусідкою, Люсею, молодою вдовою з маленькою донькою.
Люся була вчителькою: скромною, чемною, хазяйновитою та добре вихованою.
Допомагала донести пакети, іноді підвозила Галину Іванівну до ринку й кілька разів залишала з нею свою доньку, Марійку, поки сама була на роботі.
За кілька місяців Галина Іванівна так перейнялася до сусідки, що примовляла:
— От би Петі таку дружину! І розумна, і ділова, і дитина є. Тягнеться до мене! А Люся — молода, ще й подарує мені рідну онучку. Невістка — мрія.
Одного разу навіть сказала:
— Шкода, що ти не моя невістка, Люсенько. От би нам породичатися…
Люся зніяковіла, але усміхнулася.
А в Галини зріс план. Вона вирішила Ларису з Петею розвести.
Вона плюнула на гордість і поїхала до сина, щоб помиритися.
Привезла подарунки, спекла пиріжки… А Лариса її на поріг не пустила — ніби знала, що Галина Іванівна не просто так прийшла. Втім, Галині це було тільки на руку.
— Дружина твоя мене знати не хоче, а я сумую за тобою, Петю. Приїжджай, маму провідати. Хоч разок.
І Петя приїхав. А там — Люся, домашні варенички з капустою (які Петро просто обожнював), чистота, спокій…
Чужа дівчинка бігає по тому самому килиму… Коли Петя почув, що Марійка називає Галину бабусею, обличчя його потемніло. Він навіть не помітив, як Люся перед ним пурхає.
— Сину, ти придивись до Люсі… Така гарна сім’я могла б бути… Марійка — золото, Люся — красуня.
— Мамо, досить. У мене дружина, дитина, ти забула? — різко обірвав Петя, схоплюючись із-за столу. — Не хочеш зі мною бачитися, я більше й не приїду!
— Лариса не дружина тобі, вона помилка. Подивись на Люсю! З нею б у тебе все по-іншому склалося. Я це точно бачу…
— Думав я, що ти змінилася, мамо, а ні. Не дарма Ларка тебе на поріг не пустила, — сказав Петя й поїхав.
Галина Іванівна засумувала.
— Не сумуйте, може, ще одумається. Все ж ви рідна мати… — втішила Люся.
— Рідна, та не для нього, видно.
— Ми з Марійкою поруч будемо. Не переживайте. Хоч і не рідні, але…
— Уже як рідні, — тихо сказала вона Люсі. — Рідніші, ніж син. У мене тепер донька й онучка. А Петя… Бог йому суддя.
Так і стали вони сім’єю. Марійка звала її бабусею, а Люся — мамою.
Поступово Галина відпустила сина. Прийняла його вибір, але родичатися з Ларисою та її хлопчиськом бажання не було.
У Галини Іванівни й так усе було для щастя: Люся та Марійка.
Жінка навіть вирішила, що перепише заповіт на них…
Минуло кілька років.
Поки Люся працювала, Галина Іванівна (розповідь спеціально для сайту – цей день) займалася Марійкою, на той момент уже школяркою. Одного дня, коли вони йшли зі школи й затрималися на майданчику, пролунав дзвінок.
Номер незнайомий. Дивний. Галина Іванівна спочатку хотіла скинути, але потім відповіла.
— Мамо… — голос у Петі був чужий, натягнутий. — Нам терміново потрібні гроші. У сина… пухлина. Потрібна операція. Якнайшвидше.
Галина Іванівна стисла слухавку.
— Ти ж сам сказав, що мене знати не бажаєш. І Лариса мене ненавидить. Тож вирішуйте свої проблеми самі.
— Мамо, вислухай… Я прошу.
— Грошей не дам. У мене онучка — Марія. Вона для мене справжня, хоч і не по крові, але рідна.
— Ти серйозно?.. Ти… відмовляєш у допомозі рідному онукові?
— Рідному? Петю, у мене з пам’яттю поки все гаразд. Ларку ти взяв уже з причепом. Мене слухати не хотів, покинув матір. Тепер моя сім’я тут.
Галина сказала ще багато гучних слів, не даючи синові вставити й слова. А потім скинула виклик.
Петро більше не дзвонив.
Галина Іванівна витратила гроші на подарунки для Марійки та Люсі.
За місяць Галина Іванівна зустріла у дворі стару знайому, Тамару. Та, ледь привітавшись, заговорила:
— Чула, у тебе онук у лікарні? У Петра ж хлопчик, два рочки. Гарний такий. На тебе схожий. Та тільки хворобливий. Ух, як шкода хлопчика. Нещасна дитина. І в кого в нього таке? Начебто ніхто в родині не хворів…
Галина завмерла.
Їй раптом стало нічим дихати.
Онук. Її рідний онук…
Невже? Значить, Петя не збрехав?
— А ти впевнена?
— Ну звісно. У мене донька працює в тому відділенні. Петю впізнала. На ньому лиця не було, та й дружина його з розуму сходила, чекала, як операція пройде. Грошей ледве змогли зібрати.
Ну світ не без добрих людей. Втім, що я тобі розповідаю, ти ж бабуся, ти й сама все знаєш. Галина Іванівна не відповіла. Вона пішла додому, наче уві сні.
— Марійко, а ти можеш мені пошукати в інтернеті дещо?
— Можу, бабусю. А що?
Марійка знайшла сторінку Петра в соцмережі.
Там на його сторінці була публікація про збір коштів для маленької дитини. Хворої, із сумними очима та важкою долею.
Галина розплакалася, дивлячись на фото й текст заклику про допомогу.
З екрана на неї дивився маленький хлопчик.
Світле волосся. Очі — її, бабусині. Малюк дивився в об’єктив із такою беззахисною відкритістю, що в Галини підкосилися ноги.
— Бабусю, у тебе все добре? Ти хочеш пожертвувати цій дитині грошей? А він одужає? — Марійка почала ставити запитання, на які в Галини Іванівни відповіді не було.
Вона не спала всю ніч.
Голову заповнили думки, одна гірша за іншу:
Я відмовила. Власному онукові.
А якщо він… якщо не переживе операцію?
Я… не допомогла…
Але совість — дивна річ. Після каяття в душі (розповідь спеціально для сайту – цей день) з’явилася гіркота. Чому Петя не сказав раніше? Чому приховував, що у них Ларисою зʼявилася спільна дитина? Чому не надіслав фото?
Чи… надсилав, а вона не дивилася? Не хотіла отримувати його повідомлення, заблокувавши номер єдиного сина…
Галина Іванівна ледь дочекалася ранку, а зі світанком спробувала додзвонитися Петрові. Дзвінок залишився без відповіді.
Галина написала повідомлення:
«Я не знала. Пробач. Потрібна допомога — скажи».
Відповіді не було. За кілька днів вона дізналася з тієї ж соцмережі, що операція вже минула — допомогли друзі, знайомі. Без неї.
Без бабусі.
Петя так і не перетелефонував.
І тільки в листах, які вона писала й не відправляла, Галина Іванівна зізнавалася:
«Ти мав рацію, я була сліпа. Прости мене, якщо зможеш. А якщо ні — нехай твій син росте здоровим і щасливим».
Заповіт Галина й справді скоригувала.
Тільки замість Марійки та Люсі квартира залишалася онукові.
Тому самому хлопчику, який так хоробро боровся за життя.
