— Мамо, як мені їй це сказати? — зітхнув Рома. — Ти уявляєш, як мені їй зізнатися, якщо навіть у тебе і те, душа пішла в п’яти?
Олена Іванівна сіла навпроти сина.
— Давай подумаємо. Віка твоя вже не одужає. Вся її родина рано йшла у засвіти. Ти сам все знаєш. Хвороба у неї якась незрозуміла, скільки лікарів її обстежують, а причини не можуть знайти.
А не дай Бог, вона ще й тебе заразить! Ти ж думаєш про своє майбутнє? Подивись, на тебе око поклала така жінка!
Ігор різко вдарив долонею по столу.
— Мамо, вона моя начальниця і старша за мене років на десять.
Олена Іванівна теж вдарила по столу.
— І що з того, що старша? Ти про майбутнє думай! Ти ж ніколи не станеш начальником, бо всі в інституті на заняттях сиділи, а тобі ліньки вранці було вставати!
Ти забув, скільки грошей я витратила на подарунки, щоб ти з інституту не вилетів?
Ігор опустив погляд на підлогу.
— Мамо, що мені їй сказати? Ти ж розумієш, квартира на двох… А взагалі…
— Не будь повним ідіотом, — перебила його Олена Іванівна. — Прикинься, що переживаєш за її здоров’я. У неї є будинок у селі.
Відвези її туди, скажи, що лікар порадив. А там, за обставинами. Вона звідти точно не повернеться. Та вона там швидше і того…
— Це ж не по-людськи якось.
Олена Іванівна розсміялася.
— Тобто ти будеш водити додому коханок, поки дружина-каліка в лікарні? П’ять років сидіти на її шиї нормально? А тепер раптом прокинулася совість?
Ігор знову опустив голову. Він звик, що все має бути зручно для нього. Спочатку йому було зручно з мамою, потім з Вікою.
Але Віка підвела, захворіла і перестала приділяти йому належну увагу. Віка стала менше піклуватися про нього, перестала здувати з нього пилинки.
Ігорю довелося шукати розраду на стороні, і він звинувачував у цьому тільки Віку.
— Я не знаю… А якщо не вийде?
Олена Іванівна мовчала.
— Добре, я все зроблю. Може, і ти зможеш налагодити своє життя.
***
Ігор не став відкладати розмову. Увечері прийшов додому вчасно.
— Віка, я вдома!
Віка, як привид, з’явилася з кімнати. Він подивився на неї.
— Ну як ти?
— Та не дуже… Пройшла метр і вже втомилася. За що мені все це?
Ігор життєрадісно посміхнувся.
— Віка, я поговорив з розумними людьми. Всі вони кажуть, що тобі потрібно на свіже повітря, в село, туди, де все справжнє, натуральне, включаючи їжу. У тебе ж є будинок у селі.
— Є, але це дідусів будинок, і там вже років десять нічого не робилося.
— Так і я поїду, підроблю, що зможу. Візьму кілька відгулів, а у вихідні буду приїжджати. Потім, влітку візьму відпустку. Я впевнений, свіже повітря тобі на користь піде.
— Як я там без тебе цілий тиждень буду?
— Господи, невже тобі страшно? Ми наймемо жінку, яка допоможе.
Віка не могла довго чинити опір. Сил не було. Наступного дня вони почали збирати її речі.
— Ігор, ти стільки всього збираєш, ніби ми їдемо назавжди.
— Нісенітниця. Ми ж не будемо все це вручну тягнути, поїдемо на машині. Так чому б не взяти все, що потрібно, щоб потім нічого не шукати?
Віка розуміла, що чоловік правий, але гнітюче відчуття все одно не покидало її. Це було як у той момент, коли Ігор вмовив її відкласти рішення про дитину.
Переконав випити таблетки, сказав, що спочатку потрібно подумати про себе. Вона пила ці таблетки цілих шість років, а коли перестала — дитина не вдавалась.
Може, щось в її організмі змінилося, а може, є щось ще, що заважало їй стати матір’ю.
Потім сам Ігор говорив, що вона неповноцінна. Віка дуже хотіла дитину, але змінити вже нічого не могла.
Пізніше вона захворіла. Вірніше, не захворіла, а просто відчувала, як з кожним днем сили покидають її. Може, в селі їй дійсно буде легше.
***
Будинок виглядав не дуже привабливо. Фарба давно облущилася, але всередині було сухо і пахло травою, як раніше, коли Віка бувала там.
Наступного дня чоловік зібрався до міста.
— Ми ж тільки приїхали. Як до міста?
— Та ось, мама подзвонила і сказала, що захворіла. Мені потрібно поїхати.
— Ігор, а як же я?
— Ти ж самостійна, та й молодша за маму будеш. Їй зараз моя допомога потрібніша.
— А коли ти приїдеш?
— Буквально через пару днів.
***
Але Ігор не повернувся ні через пару днів, ні через тиждень. Спочатку він не брав трубку, а потім його телефон став недоступним.
Віка довго роздумувала, а потім зважилася зателефонувати сусідці.
— Ой, Віка, не хотіла тобі говорити, але ти все одно дізнаєшся. Він не один. Все серйозно. А ще його мама… Вона переїхала сюди і, здається, назавжди.
Віка була вражена. Їй було важко зрозуміти, що робити. Грошей майже не залишилося, ліків ледь вистачить на пару тижнів. Вона так втомилася від усього, що просто заснула.
Прокинулася, коли на вулиці вже темніло, значить, ніч близько. Віка встала і тихо вийшла з дому. І пішла…
У селі всі лягають спати рано, її ніхто не помітить. Крокуючи до обриву, який завжди був над річкою, вона відчула, як сили покидають її. Сіла прямо на траву і обхопила голову руками.
— Господи, за що мені це?
Вона не могла повірити, що її життя так склалося. Вона плакала так сильно, що не відразу почула, що хтось поруч.
Віка підняла голову і побачила молодого чоловіка, який стояв і дивився на неї з посмішкою.
— Ну що, мила, ніготь зламала? Або стрижка не сподобалася?
Віка не розуміла, навіщо він це сказав, але чомусь заспокоїлася. Вона сподівалася, що чоловік піде, але він, схоже, не поспішав.
— Давай, розповідай, що має статися, щоб вночі прийти до обриву.
Віка подивилася на нього і зрозуміла, що він уже не посміхається, а дивиться серйозно. Їй так захотілося виплакатися.
Вона почала говорити і говорити, а він слухав і не перебивав.
Віка не мала найменшого уявлення, хто ця людина і звідки вона взялася, але вона не могла мовчати.
— Давай, вставай.
Віка злякано почала відповзати.
— Хіба тобі не все одно? Ти ж все одно збиралася лиха накоїти?
Та годі, жартую. Не переживай, підемо до моєї бабусі, вона точно допоможе.
Віка, з трудом піднялася, сперлася на руку незнайомця і пішла.
— Куди ми прямуємо? Ми не в село?
— А хто тобі сказав, що моя бабуся живе в селі?
— Ой…
— Так, ми не з того почали. Я Сергій. Взагалі, я приїхав у відпустку, але бабуся зовсім старенька, і я думаю вже залишитися тут. Я програміст, так що проблем з роботою у мене немає.
Віка заспокоїлася і подумала, що він не такий вже й страшний.
Будинок виявився недалеко від села, за ліском. Віка згадала, як у дитинстві їх лякали цим місцем. Казали, що там живе відьма.
Сергій завів її в будинок. Незважаючи на його старий вигляд, всередині було тепло і затишно. Бабуся посадила її, запропонувала їй чашку чаю.
— Пий, — сказала вона.
Чай пахнув трояндами і травами, і тепло, яке він дарував, розливалося по її тілу. Віка відчула, як її тягне до сну. Останнє, що вона пам’ятала, це як бабуся вкрила її ковдрою.
— Відпочинь, сила приходить уві сні.
Коли Віка прокинулася, вона сіла на ліжко і озирнулася.
— Де я?
Але побачивши літню жінку, відразу згадала, де знаходиться.
— Як ти себе почуваєш?
— Дякую, мені ніби якось краще.
— Ось і чудово. Сергій мені розповів, що з тобою сталося. Чому ти раніше не поїхала від них?
— Чому? А навіщо мені було їхати?
— А як навіщо? Всі твої хвороби були від того, що там не було любові і турботи. Ти була не потрібна.
Сили з тебе тільки витягували. Ось поживеш у селі — і тобі стане набагато легше.
***
Ігор сидів і слухав, як його мати продовжувала свої чергові повчання.
— Мамо, що мені тепер робити?
— Тобі скоро сорок, а нічого не виходить, — зауважила Олена Іванівна.
— Мамо, ну це ти запропонувала завести стосунки з начальницею! А тепер вона знайшла собі молодого, а мене звільнила. Що тепер робити?
— Ну мене хоч не приплітай до своїх витівок! Ти сам все затіяв.
— Мама, я залишився без роботи, і грошей майже немає!
— Гроші, гроші… Я що, думаєш не пам’ятаю, як ти в борги залазив, щоб їй подарунки купувати?
— Зачекай, а як там моя дружина? Як вона?
— Лікар казав, що навряд чи вона протримається більше ніж пів року.
— То що тепер? Рік уже минув. Вона, напевно, вже це… Того. Потрібно з’їздити, взяти свідоцтво, а потім вступити в спадщину. Будинок там хороший, можна продати, гроші нормальні візьмемо.
— Молодець! Оце так справа. Давай, поїхали. Тільки пам’ятай, що потрібно говорити. Будинок там нормальний, можна за нього пристойно отримати.
Ти приїдеш, скажеш, що вона сама поїхала і не захотіла з тобою жити. Ніхто за неї не буде клопотати. Головне — обличчя тримай скорботне. Все зрозумів?
— Та знаю я. Ніби мені п’ять років!
— Іноді мені здається, що тобі взагалі три.
***
Ігор залишив машину на краю села. Куди йти? У будинок, де залишив Віку, або відразу в сільраду.
Потрібно було прийняти рішення. У підсумку він вирішив, що спершу краще відправитися в будинок.
Віка жива чи вже ні? Ця невідомість поставила його в дивне становище. Він задавався питанням, навіщо йому взагалі йти до сільради.
Що він скаже, якщо хтось розповість йому цю новину? По-перше, хто йому це сказав, а по-друге, він навіть не знав, коли це сталося. Але поки не було необхідності думати про всі ці питання.
У цей момент до нього підійшов літній чоловік.
— Когось шукаєте?
— Шукаю жінку, вона приїхала у ваше село близько року тому, її звали Віка. Ви її знаєте?
— О, звичайно. Є такі. Підіть туди, до клубу, сьогодні там відкриття.
— Відкриття чого?
— Ну, це тепер бізнесом називають, а по-простому трав’яна лавка. Там буде багато народу, людей з міста, так що не проїхати.
У Сергія бабуся, травниця знатна. Вони вирішили всім цим поділитися. Я сам у Вікусі чайок купував, від живота допомагав.
— Але ж Віка була хвора, зовсім погана…
— Та що ти! Здорова вона! Сама кого хочеш вилікує.
Біля клубу Ігор помітив, що там було досить шумно, стояли машини, і зовсім не старі Жигулі.
Навколо були намети, в наметах якісь різнокольорові баночки, а до кожної баночки прикріплені папірці з інформацією.
Ігор озирнувся і вже зібрався повернутися в машину, як раптом побачив Віку. Це була вона, але не та виснажена і хвора, а повна життя і енергії.
Він зробив крок назустріч, але раптом на нього налетів бородатий чоловік, який нагадував ведмедя.
Він був у джинсах і футболці, але щось у його зовнішності говорило про його потужну силу. Ігор завмер, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
— А я і думаю, хто це тут такий? Чого ти приїхав? Ти начебто її сюди привіз і покинув. Чого тепер хочеш?
Чоловік поставив Віку за свою спину.
— Ну що, чоловіче, я ж тебе пам’ятаю!
Ігор розгублено стояв, не розуміючи, що відбувається.
— Ви щось не так зрозуміли, — швидко відповів він. — Я її не в останню путь віз… Я просто хотів дізнатися, що з нею.
Але чоловік не збирався відпускати Віку. Він наближався до Ігоря.
— Ти що, не знаєш, що вона повинна бути спокійною? Я б з тобою розберуся, але їй нервувати не можна. Для неї і для малюка це шкідливо. Телефончик залиш, я тобі потім все поясню.
Ігор зробив крок назад, потім побіг і швидко заскочив у машину. Він зачинив двері, різко виїхав, але крикнув:
— Обманщиця! Всі ви такі! Я вам нічого не дам! Платіть мені, якщо хочете розлучення, а то і цього не отримаєте! – вигукнув Сергій.
Він прискорився, а Віка зітхнула:
— Ну, і скільки разів йому з вибаченнями приїжджати, щоб я підписала розлучення?
— Три вистачить.
Віка притиснулася до Сергія. Їй вже нічого не було потрібно від минулого життя. У неї було нове, щасливе і повне кохання.
