– Мамо, якщо ти так переживаєш, то може скасувати наш приїзд?
– Та що ти, Діма! Що ти! – Зінаїда навіть злякалася, – Ми так чекаємо на вас!
– Та я бачу – надто сильно ви чекаєте. І ремонт, і клопоти, і ще й бабусю… Бабусю ось сховати вирішили. Навіщо, мамо?
– Так… Ти її давно не бачив, Діма. Вона дуже змарніла. Розумієш, іноді навіть не розуміє, що робить. Деменція це називається. А Златочка у тебе…
Загалом, сім’я у неї благородна, як би не знехтували. Ось і подумали… Адже ненадовго ми її до Валі, тільки на ваш приїзд.
– Злата, мамо, – звичайна. Проста і добра. І батьки такі ж, – Дмитро зітхнув, – А бабусю не чіпайте! Вона і так майже нічого не бачить, навіщо їй в інше місце?
– Так… Я просто припустила. Вона ж… Ну, та добре, як скажеш.
У родині невістки Зінаїди були тільки доктори наук, музейні працівники, банкіри та бізнесмени.
Весілля грали в київському ресторані і зовсім не так, як гуляють у них в селі. Все чинно, благородно, із запрошеним співаком.
Хоча весело було. Виявилося, що не такі вже й ці доктори наук і чванливі. Всі брали участь в іграх і конкурсах, які влаштовував веселий ведучий у білому капелюсі, всі танцювали і співали.
Напевно, занадто скромно поводилися там саме вони з чоловіком і сім’я Валентини, старшої дочки. На весілля приїжджали вони всі разом.
Трохи розкріпачилася Катруся, дочка Валі, коли затягнув її у веселий весільний процес молодий родич невістки.
А коли їхали назад, у поїзді, розповіла, що питав він – чому її рідня така стримана, чому не веселяться, відмовляються від ігор і танців?
Це вони серйозні? Та які вони серйозні!
Боязкість і страх перед такою столичною новою родиною зробили їх стриманими і замкнутими. Все здавалося, що і вбрання у них не те, і поводитися вони не вміють.
Селюки, загалом. І щоб це не було так помітно, треба було поводитися тихіше. Ось вони і намагалися.
– Ти там недопалки навколо себе не кидай, – повчала в дорозі Зінаїда чоловіка.
– Ага! У кишеню буду складати, – огризався він.
Дружина вже набридла цими нотаціями, натяками на те, що вони зганьбляться перед новою родиною і зганьблять свого сина.
«Краще б вже без нас святкували», – думав він. Їхати нікуди не хотів. І, хоч і злився на дружину, на її зайву турботу, але переживав і сам.
Чого вони … вважай, з калош не вилазять, а тут … Київ, ресторан і такі ось родички. Ну, Дімка! Не міг дружину простішу знайти!
Але все пройшло дуже добре. Здається. Спочатку боялися. Поки РАГС, поки мало знайомі… А потім, в ресторані, до Миколи підійшов сват, статний, добродушний, з великим животом професор.
– А давайте, жахнем, Микола, удвох. За молодих вже пили, а ми – за нас з вами. Щоб жити нам, та за них радіти.
А ще, щоб на риболовлю коли-небудь разом з’їздити. Діма говорив, що Ви теж рибалка.
І розговорилися. Виявилося, сват сам із села, і зараз туди їздить – рідня там.
І з такою любов’ю про свою малу батьківщину він розповідав… Казав, що заздрить Миколі, заздрить тому, що вони живуть не в мурашнику.
А тут і сваха підійшла, Інеса Павлівна – музейний працівник. Зачіска модна, шпильки. Киянка! Де вже Зінаїда на підбори – а адже майже ровесниці.
Але сваха швидко розговорила жінок, і Зіну, і Валентину – про щось жіноче – про пологи та про дітей.
І так по-жіночому, по-простому про себе розповідала, що і Зіна розслабилася, заговорила жваво, як вона вміє.
– А ми Діму й не сподівалися мати. Лікарі сказали, що більше дітей не буде. Думали, що одна ось Валя і залишиться.
А раптом – думала вже, що це все, закінчилося моє жіноче, а воно, виявилося – он сидить, – розповідала Зіна, показуючи на сина.
– А ми самі винні, що Злата одна і пізня. Веню за кордон відправляли, а я раптом – в положенні. Куди? Ось і зробила тоді процедуру. У молодості все здається, що багато часу попереду, не до дітей. Кандидатська у мене…
Ох, і шкодувала я потім. П’ятнадцять років лікувалася, божеволіла. Няньчила кошенят і цуценят. І сердилася, коли бачила ровесниць з колясками, з дітьми, що підростають. А моя мама ще більше від болю сердилася.
Це вона ж тоді з лікарями домовлялася про переривання. Так, коли дізналась, що дитинка буде, потім – не ходила, літала… Ось і Злата у нас така, повітряна, – Інеса подивилася з любов’ю на дочку.
І було це два роки тому. І в гості тоді, до себе в село, вони всіх кликали. Як не кликати. Але так вже вийшло, що молоді з тих пір до них не приїжджали. То у них Таїланд, то Куба… І нехай. Аби між собою жили добре.
Вони і жили. Квартиру купили відразу. Знову ж батьки Злати допомогли і ні слова їм не сказали, що мовляв – давайте, давайте… допоможіть грошима і ви… Інтелігентні…
Зате, коли продали восени свиней, допомогли Микола із Зінаїдою дітям грошима на меблі. Діти відмовлялися, поки Зінаїда не сказала, що образиться.
А тут раптом нещодавно Діма повідомив – приїдуть в гості. Та не на пару днів, а аж на тиждень, а то й більше. І це у них буде вперше.
– Мамо, а якщо ми і батьків візьмемо? Веніамін Борисич так в село хоче… Каже, ви кликали. Та й Інеса Павлівна – не проти. Ви як, приймете таку юрбу?
– Так місце є, Діме. Ви тоді – в низькій кімнатці…, – якось не подумавши відповіла тоді Зінаїда, – А батьки в спальні. А ми з батьком – на диван перейдемо.
Після дзвінка Зінаїда так і присіла на своїй кухні, а потім і зовсім вийшла віддихатися від такої новини.
А чого тут дивитися після Таїланду? Дорога – і та неасфальтована. Та й двір у них простий зовсім.
Не в плитці, як роблять зараз багато хто, не з лавками кованими і деревами точеними, а простий – травичка, стежки з гілками яблунь, що звисають на них, та обтесане колода на полінах.
А поруч із сараєм – гнойова купа, хоч і прикрита, але мух не обдуриш.
У Києві вони ночували у сватів. Кухню сватів Зіна не забуде. Хіба це кухня?
Все світле, блищить, ящики самі закриваються, тільки штовхни. А сваха жужжить якимись кухонними машинками, літає по кухні, тільки кнопки тисне.
– Давайте допоможу, хоч посуд…
– Навіщо? Ось посудомийна ж є…
І все легко, швидко і якось навіть весело.
А її кухня… Вона повернулася в будинок, озирнулася. Ні, звичайно, і її господарство занедбане ніколи не було.
Он і воду провели вони. Кухня починалася відразу після сіней. Загалом, і передпокій, з вішалками і взуттям, і кухня – кімната одна.
Обіцяли протягнути їм у село газ. Але поки годували обіцянками, тому ремонт не затівали вони давно. Думали, ось як газ проведуть…
Та й піч давно не білена, теж – газ же скоро. Але газ залишався – в проектах.
На плиті велика каструля – для свиней. Зіна варила їм тут же, де і собі, щоб менше витрачати привезеного газу.
Меблі різношерсті, тут шафи під руде дерево, а тут сервант полірований. Он дверцята шафи на одній петлі бовтаються давно. На підвіконні – герань і алое в різномастих горщиках.
А посеред кухні, біля печі – великий пластмасовий таз, а поруч, на табуретці, відро з теплою водою. Тут щойно обмивали бабусю, матір Зіни.
Хоч ванна в будинку і була, але залазити туди мати вже не могла через свою немічність, боялася. Ось і мили її біля печі в тазу.
І акуратно, начебто, все на її кухні, з серветками в’язаними на серванті … І пофарбує вона, прибере все перед приїздом рідні, і постелить на стіл свіжу скатертину. Так, вже постарається.
Але хіба буде її кухня хоч трохи схожа на ту, на їхню міську кухню – світлу, сучасну, з виходом на лоджію і з багатоступеневою стійкою для квітів?
І почалися для Зіни дні підготовки. За ці метушливі дні встигла вона посваритися з Миколою, з Валентиною і побурчати на матір.
Їй все було не так. Зачепила вона чоловіка, за життя людину статичну і повільну, він навіть розкричався.
Змучила проханнями про допомогу і нагадуваннями дочку так, що та почала кидати трубку. Образила матір, і та тепер ходила по стіні і до неї з проханнями не зверталася. Зіну це дратувало найбільше.
Мати старіла. І траплялися у неї помутніння. Ось вчора взяла відро і почала в нього збирати зелені ще яблука.
Добре хоч Зіна вчасно помітила. А потім з цим майже порожнім відром мати довго ходила по двору. Просто туди-сюди. Поки не втомилася. З трудом зайшла на ганок і пішла в ліжко.
Таке траплялося не часто. В інший час мати була в повному розумі.
Зінаїда переживала в очікуванні гостей. А якщо мати і при них почне такі викрутаси? Ось нікому нічого не треба, і тільки вона крутиться, як білка в колесі.
Післязавтра вже чекали гостей. І тут дзвонить Інеса Павлівна.
– Зіна! Ми приїдемо, але ночувати у вас не будемо. Ми дачний будиночок зняли в Ковалівці, недалеко від вас. Ми там, ну а діти вже – у вас… Так що Ви там не переживайте….
Зінаїді стало соромно. Невже Дімка доповів про те, як вона надмірно метушиться?
– Та що Ви! Навіщо ж будиночок? Ми вас так чекаємо, всіх чекаємо…
– Але нам так зручніше буде. Вдень у вас, Веня он вудки вже крутить, чоловіки на риболовлю нехай… Але… так зручніше.
Зінаїда побурчала для пристойності, але була рада. Ось що значить – інтелігентні…
І ось – день приїзду. На кухні все перефарбовано, очищено, паркан полагоджено, гній прибрано, в прибраному дворику акуратні штабелі колотих дров.
І навіть горщики під квітами на підвіконнях – нові. Зіна – в клопотах, стіл – накритий. Бабуся переодягнена у все чисте, направлена в свою кімнату.
– Мамо, ти вже без діла не вилазь. Посидь тут. Адже гості.
До їхнього будинку під’їхала іномарка. Злата кинулася обіймати свекра, а Зінаїда переживала – дух у чоловіка прокурений, чоловічий, який буває у сільських мужиків його віку. І нічим цей дух не змиєш, хоч сто разів обмийся.
– А де ж бабуся? – Дімка шукав очима бабусю, бо вони колись були нерозлучні.
– Вона вдома, прилягла. Почувається погано, – махнула рукою на будинок Зінаїда, – Дай обійму, синку.
Вони зайшли. На столі, на блакитній скатертині в квіточку, сяють тарілки, огірочки, сало нарізане скибочками, круглий хліб, запотіла пляшечка.
І біля всієї цієї благодаті чинно і урочисто сиділа бабуся. Беззубим ротом вона жувала сало. Але сало не піддавалося.
– О! – голосно проспівав Веніамін Ігорович, – А ось і глава сімейства!
Глава сімейства вирішила, що потрібно щось відповісти, але заважало сало в роті. Тоді вона підставила долоню і почала сало випльовувати.
Але, мабуть, воно повисло на єдиному зубі, що залишився, і ніяк не падало, висіло з її беззубого рота.
Їй самій було ніяково, вона то намагалася схопити сало назад ротом, то нахилялася над долонею.
– Мамо! Я ж просила! – дратівливо проспівала Зінаїда, закрила матір і допомогла позбутися розжованого непорозуміння, що висіло з рота.
– Ой, а я одного разу в поході ось так шматок м’яса ковтав. Підкинув і вирішив зловити ротом. Коротше, ледве врятували мене тоді…, – Веніамін розряджав атмосферу.
Стару матір Зіна відвела в кімнату, пошипіла на неї зі злістю. Всі сіли за стіл.
– А бабусю хіба не покличемо? – запитувала Інеса.
– Ні-ні, вона прилягла, – махала рукою Зінаїда.
І так все було добре! Поїли, випили. Але незабаром Діма вивів з кімнати бабусю, посадив за стіл.
– Дорогі наші. Треба, щоб всі відразу почули, ось і …, – він підійшов до Злати, вона сяяла посмішкою, але очі – серйозні, – Ми чекаємо дитину. Загалом, чекаємо…
За столом було ще тихо. І тут бабуся чітко вимовила:
– Афанасій народиться!
– Мамо, та який Афанасій! – з докором гримнула на неї Зіна.
Всі здригнулися, обіймалися і вітали пару. Випили за здоров’я Злати і малюка. Довго обговорювали – що можна і не можна робити їй.
А потім чоловіки пішли дивитися місця для риболовлі, а жінки ходили по городу і двору. Інеса помітила кицю Муську.
– Ой! Як же я люблю кішок!
А потім сіли на довгу лаву на полінцях – Муська на колінах нової знайомої.
– Добре у вас! Так набридли ці заасфальтовані, викладені плиткою двори, а у вас – травичка, стежки. Таке все справжнє. І гілки ці над парканом звисають… І дихається легко, – мружилася на захід сонця Інеса.
– Та що у нас! Ось у вас в квартирах красиво, – Зінаїда не розуміла, що тут може подобатися.
– У нас? У нас однотипно. І немає такої благодаті. Думаю, ви тут так звикли, що й не помічаєте…
– А де ж бабуся? – згадала Злата, – Чому б їй з нами не посидіти, адже тепло.
І не встигла Зіна згадати, як її невістка метнулася в будинок, і вже за хвилину вивела матір.
Бабусю теж посадили на лаву. А Зінаїда занепокоїлася. Що зараз мати наговорить? Мати, часом, любила сидячи на цій лаві лайливі куплетики поспівати.
– Мама посидить, а ми підемо по селу прогуляємося. Покажу вам, що та як…
Інеса погодилася, а Злата затрималася трохи.
– А Ви з дитинства тут живете? – запитала Злата стареньку.
– З народження, мила, з народження. Батьки мої цей будинок побудували. До війни ще.
– Ого! А розповісте потім, добре? Цікаво так…
– Розповім. Чого не розповісти?
Злата побігла наздоганяти матір і свекруху. Вони зустріли гусей. Гуси йшли дружно, рівномірно погойдуючись, обережно ступаючи своїми червоними лапками. Для міських – враження.
– Ось пам’ятаю таких гусей бачила в дитинстві, в таборі. Як багато залишається незмінним, – філософствувала Інеса.
Ночували свати все ж у них. Тому що Микола з Веніаміном перебрали, засидівшись до темна.
Інеса заснула швидко. А син і Злата втекли до друзів Діминих. Зінаїда полежала, поки не вляглися чоловіки.
Вона дуже втомилася, але потім довго прибирала і мила кухню, щоб вранці всі встали до прибраного столу.
Прокинулася несподівано, від переляку. Струсила сон, здавалося – тільки що заснула.
Мати вночі пробиралася до туалету, зачепила каструлі на столі. Тому що відро, яке Зінаїда їй ставила на ніч, цього разу дочка не поставила – посоромилася гостей. Гуркіт розбудив усіх.
Вона відвела матір до туалету, а та тихо бурчала.
– Ти даси нам спокій чи ні? То одне, то інше у тебе… Скільки можна мої нерви тріпати! – вона струснула матір за руку.
Ось ніколи так не робила, а тут – мабуть від втоми.
І знову – тільки заснула Зінаїда, як задзвенів будильник – це чоловіки зібралися на риболовлю. Але встати зміг тільки Діма.
Він безуспішно потрусив батька і тестя, і знову завалився спати – риболовля відкладалася.
Зіна більше не заснула. Вона прокинулася і пішла на кухню. Потрібно було провести процедури матері, а ще наколотити і напекти млинців. Вона вже була роздратована, з матір’ю не розмовляла.
Після сніданку гості поїхали на зняту ними дачу. Дмитро знову завалився спати, а Злата ходила за свекрухою хвостиком.
З цікавістю спостерігала – як доять корову, сама допомагала варити корм свиням і навіть сама зібралася їх годувати.
– Ой, цікаво все тут у вас як! Клас!
Зінаїда посміхалася. Як боялася вона, що міська невістка носа почне вернути. Але все було непогано. Обличчя у Злати ніжне, рожеве з припухлим ротом. Загоріти б їй трохи.
Звичайно, у Зіни зараз все було вибілено і вичищено, прибрано зайве. Напевно, багато чого тут невістці б не сподобалося, але поки все було добре.
Зінаїда не розслаблялася, все ще з тривогою переживала присутність невістки. Хто знає, де можна перед нею опростоволоситися.
І ось вбігла Злата в будинок – очі по п’ятаку:
– Мамо, там бабуся плаче!
Зінаїда вийшла. Біля хвіртки стояла мати.
– Мамо, ти чого це?
Старенька подивилася на неї злякано.
– Що Ви, що Ви, бабусю, – Злата була дуже стурбована, на лобі – зморшка.
Вона взяла її ніжно під руку, попрямувала додому. Зіна йшла слідом. Ось воно – мати її і підведе.
Наговорить зараз через свою недоумкуватість, що її тут ображають, і вона прославиться перед невісткою злюкою.
Пів дня Злата провела біля бабусі. То вона щось розповідала старенькій, то бабуся – їй. Вона витирала їй сльози від спогадів, проводжала в туалет, годувала. Ближче до вечора приїхали її батьки.
– Златко, відпочинь. Чого ти біля бабусі все? Сходили б кудись з Дімою, – казала Зіна.
– А ми ввечері підемо. Зараз він там з батьками в сараї. А бабуся так цікаво розповідає!
– Нехай! – махала рукою Інеса, – Моїх батьків рано не стало, а батьки Веніни – далеко. Їй завжди не вистачало бабусі, напевно.
Увечері, коли свати вже поїхали на дачу, Злата з Дімою, повернувшись з прогулянки, застали обмивання бабусі.
Правда, мила її Зіна в тазику у ванній, а не на кухні. З матір’ю вона майже не розмовляла.
– А чому не у ванні, чому в тазику? – цікавилася Злата.
– Ох, Златочка! Забиратися туди – проблема для неї, а вибиратися… ще гірше.
– Значить потрібна душова кабіна! – твердо сказала невістка.
– Було б добре, – розвела руками Зінаїда.
Вранці всі, крім Зінаїди, пішли на риболовлю. Зінаїді не до того. Господарство, кухня…
– Так нечесно. Ми – відпочивати, а Ви знову – на господарстві, – зітхала Злата.
– Та я звикла. Та й бабусю вже не залишиш. Їдьте…
Через п’ять днів батьки поїхали до Києва, а Злата з Дімою залишилися ще погостювати. Прощалися зворушливо, обіймалися і плакали.
Обійми дісталися і Мусі. Інеса навіть хотіла її забрати з собою, але спільним обговоренням прийняли рішення, що до міста поїде кошеня з першого ж її посліду.
А Злата так швидко освоїлася, що вже взяла на себе і птицю, і поросят. Доїти ось тільки не вміла. Дімка ганяв з батьком здавати молоко, а вони били масло, робили сметану і сир.
– Аай, – Злата вбігла в будинок, тримаючись за зап’ястя, з якого сочилася кров, – Ай-ай!
– Що сталося, Злата?
– Мене Фенька вкусила, свиня така!
– Ох! Ох! – заголосила Зіна, – Ось кажу тобі: сама я! Як же так?
– Я думала, вона добра. Гладити почала по загривку, а вона…
– Так вона їла в цей час чи що?
– Так!
– Та хіба можна? Вона ж і тебе в цей момент з’їсти готова! Може в лікарню?
Добре, що укус був неглибокий…
Злата придумала, що Зіна буде вести майстер-класи з сільської випічки пиріжків і хліба.
І тут підключилася бабуся. Виявилося, що і вона пам’ятає свої старі рецепти – все випробували.
І злість Зінаїди на матір зникала, танула від доброго ставлення до неї невістки.
– А Ви знали, що бабуся фарбувалася хною в молодості?
– Ні. Це вона тобі сказала?
– Ага! І ще голковколювання губ робила, ботокс майже.
– Що? Як це?
– Так само, як і зараз. Тільки в спирт голку опускали вони і тикали собі в губи, щоб вони були червонішими і пишнішими.
– О Господи! – Зінаїда і не знала таких подробиць про матір.
– А скільки вона розповідає про роки війни, про голод… Мурашки…, – очі Злати наповнювалися сльозами.
– Так, натерпілася мати, – вже плакала і Зіна.
Ці дні, хоч і були клопітні, але Зіна запам’ятає їх надовго. Міська невістка стала такою рідною за цей час.
І головне – зовсім не гребувала її матір’ю, ставилася до всього з розумінням, допомагала.
– Ні, ти подивися! Знову прямо в калошах вляглася на ліжко! Та що ти з нею робити будеш! Адже тільки постелила свіжу білизну! – плескала по боках руками Зінаїда.
– Давайте я зміню. У прання кину. А бабусю чого лаяти? Вона хіба була нечупарою?
– Ну, що ти! Ще та чистюля! Мене знаєш як ганяла через цю чистоту!
– Ось бачите, значить це від того, що в мозку щось від віку. І тут вже криком не допоможеш.
– Правильно…, – зітхала Зіна.
– А ми ж і справді вирішили з Дімою: якщо буде син, назвемо його Афанасієм, як Вашого батька.
Щось багато Зіна останніми днями плаче. І сльози ці не засмучують зовсім.
Вранці, коли мати сиділа за столом, Зіна чистила картоплю, Діма з батьком лагодили сарай у дворі, а Злата збирала ягоди на варення, вона побачила у вікно, як до будинку під’їхала спеціалізована машина з написами.
Вискочили два хлопця, переговорили з сином, який вийшов їм назустріч, і почали щось заносити в будинок.
– Мамо! Зараз почнуть встановлювати душову кабінку для вас. Не переживайте, все продумано, обговорено і оплачено.
Злата посміхалася, бабуся поглядала здивовано.
– Це через мене чи що?
– Це для тебе, мамо.
Зінаїда продовжувала чистити картоплю, а зап’ястком витирала сльози, що наверталися на очі.
Як же вона змогла виростити такого сина? Як же вона помилялася, боячись своєї міської родини.
Ззаду підійшла мати, поклала руку їй на плече.
– Не плач, донечко…
– Мамо, – вона кинула ніж і сховалася в плечі матері, – Ти вже пробач мене.
– Та що ти, що ти… Зіночко!
Працівники закінчили. Поруч з ванною засяяла склом і пластиком блакитна душова кабіна зі спеціальним стільчиком для бабусі.
Дімка демонстрував теплий гнучкий душ і його мінливі функції. Микола посміхався на весь рот.
– Ну, а другий сюрприз? Ти говорив два сюрпризи! – запитав батько.
– Ага! Другий сюрприз у дворі. Це вже від батьків Злати. Ходімо, бабусю.
Вони вийшли у двір. Загорнутий у поліетилен і картон, біля ганку стояло крісло колісне. Чоловіки почали розпаковувати, збирати.
– Тепер ви можете гуляти з бабусею далеко, хоч по всьому селу, – посміхалася Злата.
Але поки що бабусю покатали по двору. Вона звикала. Микола дивився на сина, не на його дружину. На те, як вони катають його стару тещу. Він димів на ганку, і тихе заспокоєння огортало його.
Дим довго не танув над ним. Попіл він струшував акуратно в блакитну попільничку, але зашкарублі пальці чомусь тремтіли. Плакати було не по-чоловічому.
А в останній день на риболовлю пішли всі, разом з родиною Валентини, яка приїхала в гості. І бабуся теж поїхала на своєму новому транспорті.
День був гарний, небо без єдиної хмаринки. Молодь і батько з цікавістю рибалили. Чоловік Валентини осторонь розпалював вогонь для шашликів.
Бабуся дрімала на відкинутій спинці коляски, а Зінаїда сиділа на ковдрі поруч з матір’ю.
Вона зараз нікуди не поспішала. Всі дорогі серцю люди були тут. Тут була і мама. І зовсім не заважала, а навпаки привносила якийсь спокій.
Завтра вже їхали син з дружиною. Так шкода… От би завжди так – поруч. Вона відчувала, що втомилася, але втома ця була тихою.
І Зіна закривала очі. Навалювалася на неї шурхочуча, стрекочуча, плескаюча дрібною хвилею тиша і затуляла свідомість напівпрозорою дрімотою.
А крізь цю дрімоту вона бачила і пам’ятала все. Спати не можна було.
Треба ж було запам’ятати цей фрагмент щастя, що навалився, ці хвилини спокійного відпочинку, гармонії зі світом.
Щастя, коли всі поруч, коли жива мама, і коли річка тихо тече кудись у своє і їхнє майбутнє.
