– Я вдома! – Ірина поставила сумки на підлогу в передпокої і скинула чобітки. – А чому так тихо? Я не вчасно?
Жарт її залишився без відповіді, і Ірина занепокоїлася.
– Ану! Покажися, хто живий! На п’ять хвилин мати відлучилася в магазин, а тут вже якісь таємниці!
Дуже повільно двері дитячої відчинилися, і Ірина ледь не розсміялася, коли в коридор вийшов спочатку кіт, потім син, Ілля, а після, з не менш винуватим виглядом, чоловік, Сергій.
Останній був залишений через вихідний за головного, щоб генеральне прибирання, яке Ірина провела напередодні, не довелося повторювати напередодні свята.
До Нового року залишалося два дні. І обидва були по хвилинах розписані у Ірини, бо цього року честь приймати велике сімейство Корольових випала їй.
Щороку вся родина збиралася разом на новорічні свята. Для дітей обов’язково запрошували Діда Мороза і Снігуроньку, і малеча від душі реготала, дивлячись, як хтось із дорослих теж залазить на табурет і співає пісеньку про ялинку або читає віршик.
Їм, звичайно, не говорили, що Дідуся Мороза про те, що дорослі теж беруть участь у святкових заходах, попереджали заздалегідь.
– А тепер хлопчик Сергійко віршик дідусеві розповість. Або пісеньку заспіває! Так, Сергій? А дідусь тобі найсмачнішу цукерку дасть!
– І мені! І мені! – дітлахи, які ще хвилину тому соромилися і ховалися за спинами мам, навідріз відмовляючись розповідати вивчений віршик, були готові на все.
Ірина ці свята любила дуже. І нехай це означало, що найближчі дні вона проведе на кухні, а після свята її чекає ще одне генеральне прибирання! Її хвилювало інше.
Вона дуже хотіла, щоб та сімейна єдність, яка встановилася в їхній родині, залишилася незмінною.
Щоб діти, які росли так швидко, що здавалося, час не йде, а біжить вперед, не озираючись на бажання людей, зберегли ті традиції, які прижилися в родині.
Щоб вони збиралися разом так само, як робили це їхні батьки, а до того – бабусі і дідусі.
У Сергія та Ірини було двоє дітей. Старша дочка, Настя, вже поїхала вчитися в інше місто і мала з’явитися вдома тільки перед самим святом, і молодший син, десяти років від народження.
Саме він м’явся зараз перед Іриною, поглядаючи то на кота, то на батька так, що відразу стало зрозуміло – щось сталося.
– І? – Ірина підняла брову і оглянула збентежену і явно винну в чомусь трійцю. – Хто почне?
Чоловіки родини Корольових переглянулися і синхронно зітхнули. Всі. Включаючи кота.
– Ви мене лякаєте! – Ірина зробила крок до дверей вітальні, щоб прийняти призначену їй новину хоча б сидячи, але їй не дали відкрити двері.
– Мамо! Зачекай! Ми все тобі пояснимо! – Ілля розставив руки і закрив собою двері.
– Що сталося?! – Ірина почала втрачати терпіння. – Ви щось забруднили?
– Так.
– Розбили?
– І це теж.
– Теж?! А що ж іще?! – Ірина відчула, як у неї затремтіли коліна.
– Мамочко, тільки не хвилюйся! Ми все самі приберемо! Просто не встигли поки! Ти занадто швидко прийшла!
– Мене майже три години не було…
– Ну, хіба це так багато? – чоловік Ірини посміхнувся, намагаючись розрядити обстановку, але краще б він цього не робив.
Ірина відсунула сина і відчинила двері вітальні.
Картина, що відкрилася її погляду, була гідна пензля якогось імпресіоніста. Яскраво, жваво, з акцентом на деталях, головною з яких була ялинка.
Щоб прикрасити її, Ірина з чоловіком і сином напередодні витратила цілий вечір. Цю частину приготувань до свята Іра любила найбільше.
Її ялинки по праву вважалися в родині найошатнішими. Ще б пак! Вона витрачала стільки часу щоразу, продумуючи дизайн і підбираючи іграшки та прикраси!
Частина іграшок належала ще бабусям і дідусям Ірини та Сергія, а деякі Іра купувала сама, додаючи до своєї колекції нові екземпляри.
Цього року ялинка Ірини мала розповідати казку про Лускунчика. Золоті квіти і червоні кулі, Мишачий король і милі порцелянові лялечки, яких вона знайшла на новорічному ярмарку. Ірина була задоволена тим, що вийшло.
І ось тепер вся ця пишність була зруйнована, і безформна купа золота і уламків височіла посеред вітальні.
– Таааак… – Іра зітхнула і повернулася до своїх чоловіків. – Що сталося?
– Розумієш, мамо… – Ілля чомусь взяв на руки кота і зробив крок назад. – Барсик вирішив трохи пограти з кулькою, яка висіла на ялинці.
– Трохи?!
– Ну… – Ілля зробив ще крок назад. – Кулька висіла високо і дістатися до неї Барсику було складно. Ти ж розумієш?
– О, так! – Ірина примружилася, і кіт вчепився кігтями у футболку свого рятівника.
– Ти, мамо, сама трохи винна.
– Я?!
– Так! Ти його занадто добре годувала! Барсик став товстеньким. А товстенькі коти не можуть лазити по деревах. Особливо по тих, які колючі. Ось він і впав.
Ірина занепокоїлася.
– З ялинки впав?
– Ні, мамо. З ялинкою впав… – Ілля передав кота батькові і знизав плечима. – Вони разом впали. Ялинка і Барсик. Але це не найстрашніше.
– Правда? – Ірина змерзла. – А що ще?
– Розумієш, зараз не видно, але на підлозі уламки не тільки від іграшок. Там це… Ваза бабусина…
– Це погано… – Ірина переглянулася з чоловіком. – Ой, що буде!
Тепер її вже не хвилювала ні ялинка, що впала, ні розбиті іграшки, які, на щастя, були з її власної колекції, так як старі, пам’ятні, знаючи дивні характери свого кота і надміру спритного сина, Ірина планувала дістати пізніше, перед приходом гостей.
Єдине, про що вона могла зараз думати, була кришталева ваза, подарована їй колись на весілля свекрухою. Ірина берегла її більше за очі, точно знаючи, що насамперед мама Сергія запитає:
– Іринко, ну що? Не розбився ще мій подарунок? Ах, ось де він! Ти – прекрасна господиня! Кришталь так і сяє! Молодець!
Ірина і прибирання щоразу починала з того, що перемивала весь запас кришталю, який регулярно поповнювався новими подарунками від свекрухи та інших родичів.
Робити це вона не любила, бо на те, щоб привести в порядок таку кількість келихів, вазочок і салатниць, йшло чимало часу.
Але подарунки звикла цінувати і дорожила ними так, що зараз мимоволі розплакалася, подумавши про те, що втратила найстаріший зразок своєї колекції.
– Мамо! Ти що?! – Ілля кинувся до матері і обійняв її. – Не плач! Пробач нас! Я винен, що не догледів за Барсиком!
– А я винен, що не догледів за ними обома! – Сергій присів навпочіпки перед кріслом і взяв Ірину за руку. – Ми все приберемо. Ялинку приведемо до ладу і прикрасимо знову. Ти тільки не хвилюйся! А вазочку я тобі нову куплю!
– Не треба мені нову! – Ірина обійняла чоловіка і погрозила пальцем коту. – Будеш сам пояснювати всім, лиходій!
І наступного разу, якщо вже збираєшся ще щось розбити, роби це якісно! Чому тільки одну вазочку? А решту мені знову перемивати наступного року?!
Кіт, розуміючи, що буря минула, притулився поруч з кріслом і дав себе погладити.
У передпокої грюкнули двері і старша дочка Ірини, Настя, заглянула у вітальню:
– Привіт усім! Ого! Та у вас тут свято в самому розпалі! Я, схоже, вчасно! – вона чмокнула маму в щоку і простягнула їй ошатний пакет. – Я тобі подарунок привезла. Подумала, що підійде в пару до того, що дарувала бабуся.
Ірина заглянула в пакет і розсміялася.
– Зате не доведеться пояснювати! Барсик, тобі пощастило!
До вечора порядок був відновлений, ялинка зайняла своє місце, міцно прив’язана до спеціального гачка, який Сергій вбив у стіну, а Ірина вимила і поставила на полицю подарунок доньки.
– Мамо, а ти нас не будеш лаяти? – Ілля заглянув у вітальню, і Ірина схопилася за серце.
– Що знову?!
– А чого ти так лякаєшся? Я ж ще нічого не сказав! – хитро підморгнув сестрі Ілля.
– Та говори вже! Що ви знову накоїли?
– Приготували вечерю. Правда, ти казала, що до Нового року на дієті. А тато насмажив картоплі.
– Ех, не буде у мене талії моєї мрії до Нового року!
– Мамо, до нього всього тиждень залишився. Все одно не встигнеш!
– І це правда!
