— Подивіться, добрі люди! Ось, дивіться всі! До копійки вигреб, нелюд! — Антоніна Петрівна з гучним тріском розпахнула дерматиновий гаманець і потрусила ним над святковим столом.
З його потертих глибин випав лише тьмяний старий ґудзик з двома дірками й сиротливо дзенькнув об кришталеву салатницю з олів’є.
— Мамо, заради Бога, сідайте, — пробурмотів Ігор, не піднімаючи очей від тарілки. Він акуратно розрівняв виделкою картопляне пюре. — Не ганьбіться. І нас не ганьбіть.
— Я ганьблюся?! — голос тещі злетів до ультразвуку, від чого тонконогі чарки на полірованому столі жалібно відгукнулися. — Родичі, ви чуєте?
Я в могилі однією ногою стою, поперек ломить так, ніби катком переїхали, в очах — темні кола! Лікар сказав: потрібні дорогі крапельниці, масаж і цілющі грязі!
Сто сорок тисяч — ціна питання! А мій зять, мій ненаглядний годувальник, наш великий інженер, що відповів? «Грошей немає, Антоніно Петрівно, пийте відвар шипшини»!
Гості, що сиділи за ювілейним столом з нагоди шістдесятип’ятиріччя самої Антоніни Петрівни, синхронно завмерли з виделкам у руках.
Тітка Люба подавилася бутербродом зі шпротами. Двоюрідний брат іменинниці, дядько Валера, суворо нахмурив густі брови й гучно відсунув графин із напоєм.
— Це правда, Ігорю? — гучним басом запитав дядько Валера, оглядаючи племінника дружини важким поглядом. — Мати твоєї дружини в такому стані, а ти грошей пожалкував? Це не по-людськи.
— Валеро, ти ще всього не знаєш! — підхопила Антоніна Петрівна, притискаючи порожній гаманець до пишних грудей у люрексовій кофті.
Вона ефектно заплющила очі, зображуючи передінфарктний стан, але одне око все ж залишила трохи привідкритим, щоб стежити за ефектом.
— Я до нього по-доброму прийшла. Кажу: Ігорю, синку, продай ту стару батьківську дачу або зніми з депозиту, адже в тебе це лежало на чорний день! А він мені в обличчя посміхнувся.
Сказав, що мій чорний день ще не настав, а якщо й настане, то державна поліклініка номер сім мене безкоштовно прийме й зеленкою лоб намаже!
— Я такого не казав, — тихо, але виразно промовив Ігор.
— Казав! Кожним своїм поглядом казав! — залилася сльозами іменинниця, падаючи на стілець, який послужливо підсунула двоюрідна сестра Світлана. — Мою дівчинку, мою кровиночку Оленку обдурив, у кабалу загнав!
Вона в нього в одному пальті п’ять зим ходить, на колготках стрілки лаком замазує, а він кожну копійку під подушку ховає! Жлоб! Скнара проклятий!
Люди добрі, погляньте на нього — сидить, ситий, вичепурений, а рідну матір на цвинтар спровадити поспішає!
Ольга, дружина Ігоря, її донька, сиділа ніяка. Її тонкі пальці з обламаними нігтями гарячково м’яли лляну серветку. Обличчя зблідло, а під очима залягли глибокі тіні втоми.
— Мамо, перестань, будь ласка… Ми ж домовлялися, що сьогодні без скандалів, — ледь чутно прошепотіла Ольга, благально дивлячись на матір.
— Мовчи! — відрізала Антоніна Петрівна, раптово забувши про нестерпний біль у попереку й жваво випростуючись на весь свій зріст. — Я за тебе заступаюся! Ти своє життя на цього сухаря поклала!
Адже він навіть на ювілей мені букет із розпродажу притягнув! Три кволі гвоздики! Ось вони, у банці літровій в’януть, дивитися соромно!
Гості зашепотілися. Тітка Люба несхвально похитала головою, прицокуючи язиком:
— Таж авжеж, три гвоздики тещі на ювілей — це гріх. Мій покійний Коленька завжди приходив із кошиком троянд, хоч і випивав, хай спочиває з миром.
А цей… наче ж на посаді, у будівельній фірмі начальником відділу значиться, а копійки на нормальний букет пошкодував.
— Не просто копійки, Любочко! — схлипнула теща, театрально витираючи сухі очі мереживною хустинкою. — Моє життя пошкодував! Сказав, що санаторій — це розкіш.
А у мене там, між іншим, приймає знайомий професор, академік усіх наук! Він би мені суглоби на місце поставив, чакри прочистив, озон у кров пустив!
Усього-на-всього сто сорок тисяч треба було переказати на рахунок його клініки до п’ятниці. Бронь згоріла! Згоріла через цього скнару!
Ігор повільно поклав столові прибори. Дзенькіт металу об порцеляну пролунав у тиші, що нависла, дуже виразно.
Він поглянув на тещу. У його сірих очах не було ані люті, ані страху — лише бездонна, виснажена втома людини, яка надто довго несла чужий тягар.
— Антоніно Петрівно, — промовив він рівним голосом, у якому дзвеніла небезпечна сталь. — Ви закінчили виставу? Чи ще цигани з ведмедями на підході?
— Ти як із матір’ю розмовляєш, шмаркачу?! — обурився дядько Валера, гримнувши кулаком по столу так, що підстрибнули тарілки з холодцем. — Ти перед літньою жінкою на коліна маєш стати й пробачення просити!
Маєш вибачитися за свою собачу жадібність! Ти чоловік чи ганчірка? У тебе теща однією ногою в могилі, а ти порожній гаманець показуєш?!
— Я гаманець не показував, дядьку Валеро. Це Антоніна Петрівна влаштувала цирк із реквізитом, — спокійно відповів Ігор.
— Ах, цирк?! — верещала теща, хапаючись за серце лівою рукою, а правою продовжуючи стискати потерту шкіряну сумочку. — Люди, викликайте швидку!
Він мене добиває! Прямо за святковим столом мучить! Світланко, накапай краплі, сорок крапель корвалолу! Ні, давай п’ятдесят!
Сестра кинулася до серванта. Гості заметушилися: хтось почав розстібати комір іменинниці, хтось дмухав їй на чоло, створюючи прохолоду.
Усі дивилися на Ігоря з неприхованою огидою. Він був абсолютним лиходієм цього вечора — безсердечним скнарою, який пошкодував заощадження на порятунок згасаючої матері дружини.
Ігор зітхнув, засунув руку у внутрішню кишеню суворого сірого піджака й дістав звідти товстий шкіряний гаманець. За столом усі завмерли.
Антоніна Петрівна крізь примружені повіки уважно стежила за його пальцями. В її очах на частку секунди промайнув хижий блиск: невже це дійшло до свідомості?
Невже сором пробив цю броню, і він зараз викладе хрусткі купюри прямо перед ріднею?
Але Ігор дістав не гроші. Він витягнув акуратно складений учетверо щільний папір із синьою печаткою, а слідом — роздруковану виписку з банківського рахунку.
— Раз уже сімейна рада зібралася у повному складі, — заговорив Ігор, підвищивши голос рівно настільки, щоб перекрити охи й голосіння, — давайте підіб’ємо фінансові підсумки поточного року.
Щоб ні в кого, особливо у Валерія Семеновича й тітки Люби, не залишалося сумнівів у глибині мого жлобства.
— Не смій ганьбити родину своїми папірцями! — злякалася Антоніна Петрівна, і її голос раптом зміцнів, втративши хрипоту. — Олю, скажи йому! Нехай замовкне!
Але Ольга сиділа, опустивши голову, і мовчала. Лише її плечі ледь тремтіли.
— Почнемо з малого, — продовжив Ігор, розгортаючи перший аркуш. — Січень цього року. Антоніна Петрівна слізно благала врятувати її від гіпертонічного кризу.
Потрібен був терміновий виїзд до кардіологічного центру в області. Вартість путівки — сімдесят тисяч.
Гроші зняли з нашого з Ольгою накопичувального рахунку, на який ми відкладали перший внесок за іпотеку для розширення квартири.
Ми зараз живемо в однокімнатній хрущовці з семирічним сином, якщо хтось забув. Тож, це був січень.
Родичі переглянулися. Дядько Валера злегка опустив плечі.
— Ну… так на здоров’я ж пішло, — буркнув він уже тихіше. — Мати все-таки.
— Безумовно, — кивнув Ігор. — Тільки в санаторій Антоніна Петрівна не поїхала. Натомість у передпокої її квартири дивним чином з’явилася норкова шуба.
Антоніна Петрівна пояснила нам з Олею, що холодні зими шкодять її судинам більше, ніж високий тиск, а шуба — це терморегуляція. Ми промовчали. Шуба — то шуба, аби тільки мама не хворіла.
Теща почервоніла:
— Я жінка! Я всю молодість на прядильній фабриці змарнувала! Я заслужила на те, щоб у старості одягатися пристойно, щоб перед сусідками не було соромно! А ти наважився дорікати мені шматком хутра?!
— Анітрохи, — незворушно парирував зять. — Перейдемо до березня. Березень ознаменувався страшним діагнозом — остеопороз кульшового суглоба третього ступеня.
Потрібен був німецький препарат, який возять лише через сірі схеми приватні кур’єри. Тридцять дві тисячі. Знову особисто в руки вашої найдорожчої матусі.
Оля тоді продала свій золотий ланцюжок із кулоном — подарунок покійної бабусі, — бо вільних грошей у нас не залишилося після шуби.
— І ліки допомогли! — вигукнула Антоніна Петрівна, глибоко ображена. — Я почала ходити!
— Звісно, допомогли, — посміхнувся Ігор. — Особливо коли ці гроші пішли банківським переказом вашому молодшому синочку Сергійкові, який у свої тридцять три роки все ще шукає себе й ніяк не може погасити мікропозики за розбиту чужу машину.
Ось квитанція про переказ на його рахунок, Антоніно Петрівно. Ви забули чек в коробці з-під взуття, коли просили мене віднести ваші чоботи на підбивку.
Тітка Люба округлила очі й втупилася в іменинницю:
— Тоню… Ти Сергію гроші віддала? Своєму Сергію, який у мене позаминулого року зайняв п’ять тисяч й змінив номер?
— Не ваша справа! — огризнулася теща, втрачаючи залишки величного вигляду. — Я мати! Кому хочу, тому й допомагаю!
Сергій пропаде без мене, він душа творча, неприкаяна! А цей вміє ліктями гребти, нехай ділиться!
— А тепер, дорогі гості, перейдемо до сьогоднішнього дня і до того самого порожнього гаманця, — голос Ігоря став важким, гнітючим. Він поклав на скатертину другий папірець. — Санаторій…
Чудодійні грязі й якийсь там чудо-професор. Сто сорок тисяч. Антоніна Петрівна вимагала їх від нас два місяці. Погрожувала заповісти квартиру далеким родичам.
А ще проклинала до сьомого коліна, демонстративно пила валеріану літрами на очах у нашого сина Вані, довівши дитину до заїкання.
У кімнаті зависла важка, густа задуха. Навіть дядько Валера відвів погляд і почав пильно розглядати свої загрубілі, мозолисті руки.
— Я вирішив перевірити, — тихо сказав Ігор. — Зателефонував у цей так званий санаторій. Виявилося, що це зовсім не лікувальний заклад.
Це закритий спа-клуб з антицелюлітними програмами, шоколадними обгортаннями та особистим тренером з латиноамериканських танців для дам елегантного віку.
І бронювання там справді було. На ім’я Антоніни Петрівни та якогось пана Едуарда, тридцятивосьмирічного інструктора з фітнесу.
Сестра Світлана ахнула й упустила флакон із корвалолом. Краплі темними плямами розпливлися по вишитій доріжці, наповнивши кімнату різким аптечним запахом.
— Брешеш… Постійно брешеш, негіднику! — просичала Антоніна Петрівна.
Її обличчя вкрилося плямами кольору буряка. Вона важко дихала, але тепер ніхто не поспішав підносити їй склянку з водою.
— Я ніколи не брешу, мамо. Ви це чудово знаєте.
Ігор перевів погляд на дружину. Ольга підняла голову. В її очах не було сліз — лише безмірна, крижана порожнеча й звільнення. Вона подивилася на матір так, ніби бачила чужу їй людину.
— А тепер про головне, — додав Ігор, забираючи документи зі столу й ховаючи їх назад у внутрішню кишеню. — Про те, чому у вашому гаманці справді порожньо, Антоніно Петрівно.
Ви ж прийшли до мене три дні тому на роботу. Вдерлися до кабінету начальника, влаштували істерику перед моїми підлеглими, вимагали ці сто сорок тисяч. Ридали, що вам нестерпно погано. І що я зробив?
Гості затамували подих.
— Я зняв ці гроші. Останні. Ті, що я збирав на операцію на очах для Олі. У неї починається відшарування сітківки, без корекції через пів року вона осліпне на одне око. Ви знали про це, Антоніно Петрівно? Знали. Оля сама вам казала минулого тижня.
Ольга тихо схлипнула й закрила обличчя руками.
— Я віддав вам ці гроші, — продовжував Ігор, дивлячись тещі прямо в розширені від жаху зіниці. — У четвер увечері, прямо біля під’їзду. Готівкою, у конверті.
Ви схопили їх, навіть «дякую» не сказали, і побігли додому. А сьогодні ви дістаєте порожній гаманець перед усією вашою родиною і називаєте мене скнарою.
Куди ви поділи ці гроші, Антоніно Петрівно? За два дні? Програли на ставках із вашим сином? Чи Едуард уже поїхав на курорт без вас, прихопивши гонорар наперед?
У кімнаті запала абсолютна тиша. Було чутно, як на підвіконні б’ється осіння муха й розмірено цокає старий настінний годинник із зозулею.
Антоніна Петрівна згорбилася. Її імпозантна постать ніби здулася, люрекс на кофті вже не блищав переможно, а висів мішком.
Вона гарячково м’яла в руках нещасливий дерматиновий гаманець, який тепер став символом її власної незмивної ганьби.
— Сергійкові… — вичавила вона сухими, побілілими губами. — До нього прийшли колектори. Двері підпалювали. Сказали, що відірвуть голову, якщо борг не поверне до вихідних. Я ж мати… Я не могла інакше…
— А Ольга вам не дочка? — тихо запитав Ігор.
Він підвівся з-за столу, високий, спокійний, недосяжний для їхньої дріб’язкової злоби. Поправив манжети сорочки.
— Ми йдемо. Ходімо, Олю. Нам ще треба встигнути записатися в клініку мікрохірургії ока на консультацію. Доведеться брати кредит, але нічого. Я зароблю і виплачу його. Адже я жлоб, я звик рахувати кожну копійку.
Ольга повільно встала. Підійшла до вішалки, зняла своє стареньке, потерте на рукавах пальто.
Жодна людина за столом не промовила й слова. Дядько Валера сидів, низько опустивши сиву голову, і м’яв у кулаці серветку.
Тітка Люба з огидою на обличчі відсунулася від іменинниці на самий край дивана.
— І останнє, Антоніно Петрівно, — уже у дверях промовив Ігор, обіймаючи дружину за плечі. — Цей дерматиновий гаманець залиште собі. Він вам дуже личить.
У ньому справді порожньо. І в душі у вас точно так само порожньо, скільки чужих грошей туди не запихай.
Двері клацнули замком, відрізаючи задушливу напівтемряву квартири з запахом корвалолу, прив’ялого салату й людської ницості.
На вулиці дихалося легко. Осінній вечір був прохолодним, падав дощ, але повітря пахло мокрим кленом і довгоочікуваною свободою.
Ольга глибоко зітхнула, притиснулася щокою до плеча чоловіка й уперше за багато місяців слабо посміхнулася:
— Дякую тобі, Ігорю. Дякую за все.
— Немає за що, кохана, — відповів він, міцніше стискаючи її холодну долоню. — Завтра о дев’ятій ранку їдемо до лікарні.
А про них забудь. У нас тепер своє життя. І в ньому більше ніхто не проситиме милостиню за чужий рахунок.
