– Мамо, знайомся, це Наташа, – трохи ніяковіючи, представив Кирило дівчину, з якою пізно ввечері прийшов додому.
– Добрий вечір, – відповіла Лариса, незадоволено дивлячись на несподівану гостю, – як вдало ви вибрали час для знайомства! До півночі всього п’ять хвилин…
– А я Кирюші говорила, що вже пізно, – тут же знайшлася дівчина, – так він хіба слухає? Такий впертий!
«Ось молодець, – зазначила про себе Лариса, – себе виправдала, його – очорнила. Одразу зрозуміло, що вона неприємна особа».
– Ну, проходьте, – запросила мати і, не кажучи більше ні слова, пішла в спальню.
А що їй залишалося робити? Не гнати ж єдиного сина з дому? Серед ночі! Та ще й через якусь незрозумілу дівчину!
Хочуть жити разом? Нехай. Мама для того й існує, щоб захистити сина і відкрити йому очі.
А вже вона, Лариса, зробить це дуже швидко. І відправить Кирюша свою пасію геть без жодного жалю! Ще й порадіє, що позбувся!
Всю ніч Лариса не спала, обдумуючи план виселення Наташі з квартири.
Ні, вона не була проти, щоб Кирило одружився. Хлопцеві вже 30 років, він цілком готовий до сімейного життя.
Але не з цією!
По-перше, вона помітно молодша. Значить, вітер в голові гуляє. Ну, яка з неї дружина? Мати? Господиня?
По-друге, її моральний вигляд говорить сам за себе: з’явилася в чужому будинку вночі, навіть не вибачилася!
По суті, звинуватила незрозуміло в чому улюбленого сина… Ще й ночувати залишилася!
Цікаво, це у неї вперше чи для неї це норма?
По-третє. Ну, вона просто не сподобалася Ларисі! Значить і Кирилу не сподобається. І навіщо, запитується, на неї час витрачати?
Виконувати план не знадобилося. Наташа сама дала Ларисі купу приводів розставити всіх і все на свої місця.
Перший дзвіночок продзвенів уже вранці. Наташа пішла в душ і вийшла з нього майже через годину.
Кирило весь цей час безпорадно метався по квартирі. Метався і злився.
– Синку, ти чого? – ласкаво, дуже ласкаво запитала Лариса, – дівчина марафет наводить, хоче, щоб тобі все сподобалося…
– Мені ж на роботу!
– Так постукай до неї, поясни, що вона не одна в квартирі, – запропонувала мати.
– Незручно, – відгукнувся Кирило, – я потім з нею поговорю. А ти, мамо, ти не запізнишся?
– Я? Ні. Я давно привела себе до ладу. Ось, і сирників насмажила. Сідай снідати.
– Я не вмивався!
– Нічого, потім вмиєшся. А поки – давай не втрачай залишок часу – підкріпись, як слід. Тобі ж цілий день працювати.
Кирило сів за стіл. У цей момент з ванної, з рушником на голові, вийшла Наташа. Вона була сама чарівність!
– Нарешті! – вигукнув Кирило і кинувся до запітнілого дзеркала.
Бігом вмився, бігом поголився, бігом проковтнув найменший сирник і, тікаючи на роботу, кинув на прощання:
– До вечора! Сподіваюся, ви порозумієтеся.
– Кирило! – окликнула його Наташа, – ми ж сьогодні за речами їхати збиралися.
– Поїдемо. Увечері. Не сумуй! – долинуло вже з під’їзду.
Лариса встала, пройшла в передпокій, закрила за сином двері, повернулася до Наташі і прямо запитала:
– Тобі не соромно?
– Ні, – посміхнулася дівчина, – а має бути?
– Кирило через тебе на роботу запізниться!
– Не запізниться. Швидше за все, стрибне в таксі. Не хвилюйтеся, все буде нормально.
– У будь-якому випадку, запам’ятай, що ти тут не одна. Якщо хочеш вранці стояти в душі цілу годину, вставай раніше. Добре ще, що у мене сьогодні вихідний.
– Я більше так не буду, – просто сказала Наташа, – вибачте мене.
Лариса навіть злегка розгубилася. Вона сподівалася на скандал. А тут…
– Гаразд, – невдоволено кинула вона і попрямувала до ванної.
Першим їй кинувся в очі тюбик зубної пасти. Він був розпочатий, незважаючи на те, що поруч лежав старий, використаний не до кінця.
– Наташа, навіщо ти відкрила нову пасту?
– Мені вона більше подобається…
– Сподіваюся, ти привезеш свою і свій шампунь?!
– Звичайно, Ларисо Іванівно…
– І рушники!
– Привезу…
Як не намагалася Лариса затіяти сварку, Наташа не дала їй жодного шансу.
Вона з усім погоджувалася, слухняно кивала головою, «запам’ятовувала» свої майбутні обов’язки.
Нарешті, Лариса втомилася вигадувати акуратні причини для конфлікту і вирішила діяти прямо.
– Ти навіщо сюди прийшла?
– Ми з Кирилом кохаємо одне одного.
– Ще б ти не кохала такого хлопця! Одного не розумію: що він у тобі знайшов?
– Я не питала…
– А хто твої батьки?
– Мама на фабриці працює. Вона швачка.
– А батько?
– Я його ніколи не бачила.
– Ясно. Безбатьківщина. І як ти збираєшся стати хорошою дружиною моєму синові?
– Я буду старатися…
– Старайся, не старайся, – нічого у тебе, дівчинко, не вийде. Мій син тебе не любить. Йому це тільки здається!
Я його добре знаю! І він на тобі ніколи не одружиться! Навіщо? Ти і так на все згодна без весілля.
– Він мене любить, – голос Наташі затремтів, – я впевнена.
– Даремно. Думаєш, ти у нього перша?
– Я так не думаю… Але це й неважливо…
– Неважливо? Та він через тиждень з тобою занудьгує! Ти ж йому не рівна! Інтелект! Чула таке слово?
– Чула. Тільки тут воно недоречне.
– Чому ж?
– У мене вища освіта.
– Ну і що з того? Коротше, дівчинко, йди додому. Тобі тут не місце. Пів дня намагаюся тобі це втовкмачити, а ти ніяк не можеш зрозуміти.
– Добре, я піду. А що ви скажете Кирилу? Йому це не сподобається.
– Не твоя справа! Іди і не повертайся. Тобі тут не раді.
Лариса говорила і сама дивувалася: що на неї найшло?
Ніколи і нікому вона не говорила і сотої частки того, що наговорила сьогодні Наташі. Жовчні слова так і лилися у неї з рота.
А що ж Наташа? Дівчина дивилася на Ларису і все розуміла.
Мама просто ревнує її до сина! Вони знайомі менше доби, а вона вже її ненавидить. І, схоже, це тільки початок.
Клацнули вхідні двері: з роботи повернувся Кирило.
– Що так рано? – з досадою запитала Лариса, яка була впевнена, що Наташа забереться з квартири до приходу сина.
– Мене відпустили! – радісно вигукнув Кирило, – я сказав, що у мене сімейна справа. Чуєш, Наташо, сімейна!
– Яка ще справа? – буркнула Лариса.
– Зараз поїдемо подавати заяву, а звідти – за речами! Мила, збирайся!
– Заяву? Вже? – вигукнула Лариса, з побоюванням глянувши на Наталю, – ви ж хотіли просто так пожити.
– Нічого подібного. Ти щось не так зрозуміла, матусю. До того ж тягнути немає сенсу.
– Чому?
– А що, Наташа тобі не сказала? Я думав, що ви, як справжні дівчатка, встигнете поговорити про все на світі.
– Ми і поговорили, – відгукнулася Наташа. (У Лариси в цей момент все похололо всередині: ось зараз вона йому поскаржиться…), – просто до найважливішого не дійшли.
– Значить, я сам мамі скажу! – Кирило сяяв від щастя, – дорога матусю, вітаю, скоро ти станеш бабусею!
– Чому стане? – поправила Наташа, – вже стала! Вашому онукові, – вона з ніжністю поклала маленьку руку на живіт, – вже три місяці.
Лариса завмерла і не знала, як реагувати. Радіти? Але вона щойно мало не вигнала жінку при надії на вулицю. Плакати? Недоречно. І Лариса вперто мовчала.
– Мамо, ти що, не рада? – здивувався Кирило, – ти ж мені всі вуха протрубила, що мрієш про онуків.
– Я рада, синку, – з трудом промовила мати, – просто це так несподівано.
– Розумію. Я сам, коли дізнався, не відразу усвідовив це. Наташа, ти готова? Ходімо… А ввечері влаштуємо свято! Добре, мамо?
– Так-так, звичайно, – відповіла Лариса.
Жінка ледве дочекалася, коли за сином і майбутньою невісткою зачиняться двері, і розридалася.
Якби її запитали, чому вона плаче, вона навряд чи змогла б це пояснити.
Тут було все: злість, образа, відчай, радість, страх і ще щось таке, від чого ставало важко на серці.
***
Речей Наташі молоді люди привезли зовсім небагато. Не чекаючи питань, Кирило пояснив:
– Знаєш, мамо, ми тут поговорили і вирішили, що починати сімейне життя під твоїм крилом не зовсім правильно.
– Оце так! – ахнула Лариса.
– Зачекай, не перебивай, – попросив Кирило з дуже серйозним обличчям, – ми знімемо квартиру неподалік.
Ти зможеш приходити в будь-який час. Коли дитина народиться, це буде дуже зручно. Ти ж нам допоможеш?
Лариса все зрозуміла. Це Наташа переконала Кирила, що вони повинні жити окремо.
Брехня, звичайно. Адже у неї, у Лариси, трикімнатна квартира! Навіщо витрачати зайві гроші?
«Гаразд, нехай спробують, – подумала Лариса, – стане не до душі, повернуться.
Вони просто не розуміють, що таке маленька дитина і скільки з нею буде клопоту»…
Думка, що від Наташі треба позбутися, жодного разу більше не прийшла їй в голову.
Їй – не прийшла. А ось Наташа – ні про що не забула…
***
У молодого подружжя, дійсно, народився син. Онук Лариси, про якого вона так давно мріяла.
Мрія збулася. Але не так, як бабусі хотілося б. Ось, начебто є онук, а начебто – ні.
Бачила його Лариса в перший рік життя разів п’ять, не більше.
Наташа ніколи не приходить до неї сама, тим більше – не віддає їй сина.
В гості – не кличе. Допомоги не просить. Вдень справляється сама. Ввечері – Кирило допомагає.
Сам він у матері буває регулярно. Але приходить без малюка. Каже, що Наташа його з рук не спускає.
– Шкода, що ви з нею не подружилися, – дорікає мамі Кирило, – було б все набагато простіше. А так… І коли тільки чорна кішка між вами пробігла? Ніяк не второпаю…
