У будинку Маргарити Павлівни завжди пахло однаково: дорогим воском, нездійсненими надіями і чомусь злегка підгорілою карамеллю.
Цей запах Олена називала про себе «ароматом задушливої турботи». Сьогодні привід для «турботи» був вагомим — тридцятиріччя Андрія.
Олена поправила пояс своєї смарагдової сукні, яка так пасувала до її рудого волосся, і зробила глибокий вдих. Вона знала, що вечір буде непростим.
Маргарита Павлівна не з тих жінок, що просто нарізають салат. Вона з тих, хто подає помсту холодною стравою, навіть якщо на вулиці липень.
— Андрюша, золотце, йди допоможи матері з десертом! — пролунав із кухні голос свекрухи.
Андрій, поцілувавши дружину в скроню, слухняно зник. Олена залишилася у вітальні сама, поправляючи столові прибори.
Стіл лопався від кришталю та порцеляни. Все було ідеально, до нудоти правильно. І тут пролунав дзвінок у двері.
— Я відкрию! — долинуло з кухні.
Олена завмерла. Вона не чекала когось ще з гостей. Усі друзі Андрія мали прийти пізніше до ресторану, а цей сімейний обід заявлявся як «тільки для своїх».
Двері розчинилися, і в передпокій впливла хмара важких парфумів — суміш жасмину і чогось зухвало дорогого.
Маргарита Павлівна буквально втягла в кімнату високу, сліпучу блондинку в сукні такого червоного кольору, що в Олени на мить зарябіло в очах.
— А ось і наш головний сюрприз! — тріумфально оголосила свекруха, сяючи, як начищена монета. — Оленко, ти ж пам’ятаєш Жанночку?
Жанна. Та сама «перша любов», «ідеальна партія» і «дочка маминої подруги», про яку свекруха не замовкала перші два роки їхнього шлюбу.
Жанна, яка три роки тому поїхала підкорювати Мілан і, судячи з усього, підкорила там лише чийсь банківський рахунок.
— Привіт, Олена, — Жанна посміхнулася губами, і в цій посмішці було стільки поблажливості, що вистачило б на невеликий благодійний фонд.
— Які новини? — голос Олени залишився рівним, хоча всередині все стиснулося в тугий вузол.
— Жанночка проїздом, — затараторила Маргарита Павлівна, не даючи гості вставити й слова. — Я просто не могла не запросити її.
Адже Жанна — це не просто якась гостя. Вона для нашого дому — член родини. Майже як рідна дочка.
У кімнаті зависла тиша, важка, як чавунна сковорідка. Андрій, що вийшов із кухні, завмер із підносом у руках.
Його обличчя виражало складну гаму почуттів: від шоку до виразного бажання телепортуватися в іншу галактику.
— Привіт, Жанно, — вичавив він. — Мамо, ти не казала…
— Ой, та які можуть бути секрети між своїми! — свекруха посадила Жанну на місце, зазвичай призначене для найкращого друга Андрія, прямо навпроти Олени. — Сідайте, сідайте. Сьогодні ми будемо згадувати тільки хороше.
Обід перетворився на витончені тортури. Маргарита Павлівна віртуозно вела партію.
«А пам’ятаєш, Жанночко, як ви з Андрюшею на випускному…?»
«А пам’ятаєш, як твій тато казав, що подарує вам квартиру на першу річницю шлюбу, який, на жаль, не відбувся?»
Кожне слово було маленькою голкою, спрямованою під нігті Олені.
Андрій сидів червоний, уткнувшись у тарілку, і лише зрідка кидав на дружину вибачливі погляди.
Олена ж… Олена раптом відчула дивний спокій. Той самий спокій, який настає у сапера, коли він розуміє: або зараз усе злетить у повітря, або він переріже правильний дріт.
Вона подивилася на Жанну. Та поводилася бездоганно: тонкі зап’ястя, витончені жести, підкреслено нудьгуючий вигляд.
Але Олена помітила одну деталь. Жанна раз у раз поглядала на свій годинник — масивний золотий «Ролекс» — і нервово смикала край серветки.
Міланська казка явно дала тріщину, інакше навіщо б «успішній моделі» повертатися в це задушливе загублення і підігравати старій жінці в її інтригах?
— Знаєте, — раптом дзвінко перервала Олена спогади свекрухи про «чудове літо на морі», — Маргарита Павлівна права. Жанна — дивовижна жінка. І мені так боляче бачити, що вона досі одна.
Свекруха закашлялася морсом. Жанна підняла брови.
— Оленко, ти про що? — підозріло запитала Маргарита Павлівна.
— Про жіноче щастя! — Олена променисто посміхнулася. — Жанно, ви така статусна, така… вишукана. Вам потрібен чоловік, який зможе оцінити цей блиск. І, здається, я знаю, хто вам потрібен.
Олена встала й підійшла до вікна, що виходило на сусідню ділянку.
Там, за високим кованим парканом, виднілася дах величезного особняка, що більше нагадував замок.
— Маргарита Павлівна, а як поживає ваш сусід, Семен Георгійович?
Свекруха нахмурилася.
— Семен? Ну… живе. Після втрати третьої дружини зовсім закрився в собі. Але до чого тут він?
— Як до чого? — Олена розвела руками. — Жанна, це ж доля! Семен Георгійович — людина легендарна. Колишній заступник мера, антиквар, власник половини торгових площ у центрі.
Так, він у віці… скажімо так, він бачив Хрущова живим. Але який чоловік! Яка постава! А головне — який статок.
Жанна завмерла з виделкою в руці. В її очах, до цього нудьгуючих, промайнула іскра — холодна, розважлива іскра хижака, що відчув здобич.
— Старий, кажеш? — повільно промовила Жанна.
— Благородна сивина! — поправила Олена. — І, що не менш важливо, він шалено самотній у своєму величезному будинку з оригіналами Айвазовського.
Маргарита Павлівна, ви ж дружите з його економкою. Невже ми не познайомимо «члена нашої родини» з такою гідною людиною? Прямо зараз!
Маргарита Павлівна відчула, що грунт вислизає у неї з-під ніг. План був простий: принизити Олену, нагадати Андрію про «втрачений рай» і змусити невістку ридати в туалеті.
Але невістка замість цього почала… торгуватися Жанною?
— Олена, це недоречно! У Андрія ж день народження! — спробувала перехопити ініціативу свекруха.
— Мамо, але ж Жанна нам не чужа! — Олена перейшла на довірливий шепіт, який чув весь стіл. — Ми ж не такі!
Ми не можемо дозволити їй поїхати назад у свій Мілан до цих молодих жебраків-фотографів. Їй потрібна опора. Фундамент. Семен Георгійович — це ж граніт!
Олена схопила телефон.
— Я зараз же зателефоную його племіннику, ми разом ходили на курси йоги. Він казав, що дядько шукає… е-е… музу. Співрозмовницю. Хранительку колекції його табакерок.
— Колекції табакерок? — Жанна випрямила спину. — І наскільки цікава ця колекція?
— Вісімнадцяте століття, золото, емаль…
Олена імпровізувала на ходу, але влучила в точку. Жанна завжди любила все, що блищить.
— Семен Георгійович завжди казав: «Мені не потрібна дівчина, мені потрібна жінка з породою». Жанно, це ж про вас!
Андрій, усвідомивши, що дружина влаштувала геніальну контратаку, придушив смішок і вирішив підіграти:
— Слухай, а це ж точно! Семен Георгійович минулого тижня скаржився, що йому нікому залишити бібліотеку. Там перші прижиттєві видання кількох письменників.
Жанна подивилася на Маргариту Павлівну. Її погляд став суворим.
— Маргарито Павлівно, а чому ви мені не розповідали про сусіда? Ви ж казали, що тут одні «плебеї в тренінгах».
Свекруха відкрила рота, але не знайшла, що відповісти. Вона сама називала Семена «старим сичем» і «скупим лицарем», сподіваючись колись викупити в нього смужку землі під сад.
— Він зовсім не плебей, він досить вибагливий! — продовжувала натхненно брехати Олена. — Маргарито Павлівно, несіть ваш фірмовий пиріг.
Ми зараз же підемо до нього «на чашку чаю». Сусід обожнює раптові візити красивих жінок. Він називає це «поривом натхнення».
Через п’ятнадцять хвилин сценарій вечора змінився до невпізнання.
Забувши про іменинника, Маргарита Павлівна, яку підганяла Жанна (яка вже встигла поновити помаду й поправити декольте до критичної позначки), збирала «подарунок» для сусіда.
— Іди, іди, дорога, — шепотіла Олена, дбайливо поправляючи Жанні комірчик. — Пам’ятай: він погано чує на ліве вухо, тому сідай праворуч і говори про високе.
Про Ботічеллі. Або про нинішній курс золота на біржі — він це теж вважає достойними темами.
Коли двері за свекрухою та її «рідною дочкою» зачинилися, у квартирі запанувала благословенна тиша.
Андрій повільно опустився на стілець і подивився на дружину з неприхованим захопленням.
— Олено… А в Семена Георгійовича справді є ті оригінали картин?
— У нього поганий характер, три коти й колекція порожніх пляшок з-під кефіру. А про табакерки я вигадала. Але Жанна так хотіла в це вірити, що не помітила підступу.
Олена спокійно сіла за стіл і налила собі келих червоного.
— Мама її приб’є, коли зрозуміє, що ти їх вигнала з дому, — Андрій посміхнувся.
— Мама буде зайнята. Жанна не відпустить її, поки не вичавить із сусіда хоча б обіцянку показати бібліотеку.
А в Семена з книг тільки підшивка журналу «Резон» за дев’яносто п’ятий рік. Поки вони розберуться, ми встигнемо спокійно повечеряти.
Олена підняла келих.
— З днем народження, коханий. І пам’ятай: у цій родині лише одна жінка має право на імпровізацію.
Андрій засміявся, обійняв дружину й зрозумів, що цей день народження — справді найкращий у його житті.
А за вікном, у сутінках сусідського саду, Маргарита Павлівна і Жанна наполегливо дзвонили у хвіртку.
А за якою на них чекав дуже старий, дуже злий і дуже небагатий сусід, який щиро не розумів, навіщо до нього привели «члена сім’ї» в червоній сукні.
Але це була вже не їхня історія.
