— Ох і втомилася я, – домиваючи посуд, промовила Лідія Семенівна.
– Приїхали мої, всією сім’єю, уявляєш! Двоє онуків – це жах. Та й донька з чоловіком своїм не кращі! З’їли все, безлад наробили й помчали. А мені ще тиждень усе це розгрібати…
Марія Сергіївна слухала свою сусідку, попиваючи чай у неї на кухні.
Звісно, вона кивала в такт її словам, наче підтримуючи. Але в душі їй так заздрила.
Та й знала вона, що Лідія Семенівна свариться так, для порядку. А насправді вона дуже рада, що діти з онуками в неї часто бувають. Це вона, скоріше, хвалиться.
У Марії Сергіївни була донька. І зять був. І навіть маленький онук Дмитрик.
Та тільки бачила їх Марія Сергіївна вкрай рідко. І ні, жили вони недалеко – в цьому ж місті. Їхати хвилин двадцять. Та от тільки, наче, забули вони до неї дорогу. Та й до себе не кликали, а Марія Сергіївна не сміла напрошуватися.
Вона вважала себе доброю матір’ю.
Виховала доньку гідною людиною, дала їй освіту. І коли Світлана зустріла майбутнього чоловіка, Марія Сергіївна й його добре прийняла.
Вона одразу вирішила, що ніколи не стане тещею з анекдотів, не докучатиме дітям і не лізтиме в їхнє життя.
І онука вона сильно чекала, розраховувала, що допомагатиме й няньчитиметься.
Але з появою в родині немовляти донька якось відсторонилася від мами.
— Що ж ви до мене не приїжджаєте? – запитувала вона. – Я ж сумую.
— Мамо, ну я втомлююся сильно, тому нікуди й не хочеться йти.
— Давай я приїду, допоможу, – пропонувала Марія Сергіївна, – приготую їсти, приберу в квартирі, з Дмитриком посиджу. А ти відпочинеш.
— Не потрібно, сама впораюся, – відповідала Світлана. – Та й Роман не любить, коли хтось інший у нас щось робить. Усе ж я господиня.
— Та я ж і не кажу, що ти погана господиня! – бурмотіла Марія Сергіївна. – Я ж просто допомогти хочу, побачитися, з онуком посидіти. Може, я хоча б погуляю з ним?
— Не треба, мамо! – відрізала Світлана.
З донькою вони не сварилися, та й із зятем Марія Сергіївна завжди поводилася чемно. Але їй, наче, не було місця в родині доньки.
Приїжджали вони до неї всього кілька разів на рік – на день народження та ще якось разочок.
Навіть на Новий рік вони не бачилися, зазвичай зустрічали з друзями або на всі свята їхали кудись.
Марія Сергіївна сумувала. І за донькою, і за онуком.
Спочатку намагалася якось напроситися до них у гості або закликати до себе, але потім втомилася. Щоразу їй здавалося, що вона, наче, принижується, випрошує зустріч. І вона перестала це робити.
Тому, слухаючи свою сусідку, Марія Сергіївна дуже їй заздрила. У тієї постійно була купа гостей. Двоє дітей із сім’ями дуже часто її навідували.
Онуки галасували й бешкетували, а Лідія Семенівна на них сварилася, але дуже по-доброму, як справжня бабуся.
Повернувшись від сусідки, Марія Сергіївна ввімкнула серіал.
Подивиться одну серію, і спати. А завтра ще один вихідний, потрібно прибратися як слід, речі випрати. А потім робочий тиждень.
Там уже якось веселіше, можна з колегами поговорити, попити разом чаю. Вечорами тільки якось нудно, але є все той же серіал, який хоч трохи рятує від нудьги.
Серія добігала кінця, як раптом ожив мобільний телефон жінки.
Надягнувши окуляри, вона побачила, що телефонує донька. І дуже здивувалася цьому.
Телефонувала Світлана, звісно, частіше, ніж приїжджала, але зазвичай це було вдень.
Та й востаннє вони розмовляли менше ніж тиждень тому, Марія Сергіївна й не розраховувала почути доньку ще найближчих днів десять.
— Так, Світланочко, щось трапилося?
— Мамо, ти вдома?
— Вдома, звісно! Де ж мені ще бути?
— Матусю, можна я з Дімою приїду?
Голос доньки був стривожений. Марія Сергіївна не стала нічого телефоном питати, лише сказала, щоб донька, звичайно ж, приїжджала.
За хвилин сорок пролунав дзвінок у двері.
До цього моменту Марія Сергіївна встигла швиденько прибрати, закип’ятити чайник і навіть спекти нашвидкуруч пиріг.
Світлана тримала сина за руку, а в іншій руці в неї була валіза.
Марія Сергіївна все одразу зрозуміла. За тією кількістю речей, що була в доньки, за заплаканим обличчям і заляканою мордочкою онука.
— Заходьте, мої хороші, давайте, – поспішила вона їх.
При онукові Марія Сергіївна нічого не питала.
І лише коли Діму вклали спати, вона налила доньці чаю, поставила перед нею пиріг і тихенько сказала:
— Розказуй.
Світлана заплакала, як у дитинстві. Коли вона ще вчилася в школі, й щось у неї траплялося – двійка чи нерозділене кохання, перш ніж розповісти все мамі, вона плакала.
Вихлюпувала емоції, так би мовити. От і зараз те ж саме.
Марія Сергіївна обійняла її й погладила по голові. Прямо як маленьку.
— Матусю, пробач, що так рідко бачилися… Я боялася, що ти все дізнаєшся. Мені було так соромно.
Усе було настільки банально, наскільки й страшно. Зять виявився зовсім не тією милою людиною, якою прикидався перед тещею.
Почалося все з того моменту, як Світлана дізналася, що чекає дитину.
Як вона сказала, були й раніше тривожні дзвіночки – він міг спалахнути або розбити телефон під час сварки. Але раніше погроз вона від нього не відчувала.
А коли Світлана носила дитину й стала максимально вразливою, відкрилася справжня натура її чоловіка.
Спочатку він став їй усе забороняти, пояснюючи (розповідь спеціально для сайту – цей день) цей контроль турботою. Потім обмежив її спілкування з друзями, а пізніше й з мамою. Мовляв, ти тепер сама мати, сиди вдома й виховуй дитину.
Світлана цілими днями сиділа із сином удома.
Вона начищала свою квартиру, щоб та блищала, бо якщо чоловік побачить хоч порошинку, сваритиметься. У неї й часу особливо не залишалося, щоб із кимось бачитися.
Коли жінка заїкнулася, що мама хоче допомогти, чоловік накричав і сказав, щоб теща не лізла. А інакше він сам їй про це скаже.
Світлані було соромно.
Але й піти від нього вона боялася. Усе ж вона фінансово залежала на даний момент від цього чоловіка, та й мізки він їй знатно прочистив.
Але сьогодні трапилося те, що розділило життя Світлани на «до» і «після». Він її вдарив. А потім поїхав зустрітися з друзями, щоб перевести дух.
— Це ти мене до цього довела! А я тепер повинен мучитися почуттям вини, що підняв на тебе руку. Але ж за діло підняв! Подумай тепер, як треба себе поводити, а я поки розвіюся.
Світлана й справді подумала.
А потім дістала телефон, знайшла маму у списку контактів і зателефонувала їй.
Марія Сергіївна заспокоювала свою доньку. І звинувачувала себе. Адже вона, наче, відчувала, що щось не те. Знала, що донька її любить і просто так не перестане з нею спілкуватися.
Чула, що в неї сумний голос, але думала, що просто втомилася. А виявляється, весь цей час її дитина жила в пеклі, а вона й гадки не мала. Ще й ображалася на неї. А треба було бити на сполох.
І зять, головне, при зустрічі поводився цілком адекватно. Жодного разу не підвищив голосу, завжди обіймав дружину й удавав, що піклується про неї.
Марія Сергіївна пообіцяла, що не дасть свою доньку скривдити.
Зять, звісно, намагався повернути дружину й сина, але тут Марія Сергіївна проявила всю свою твердість, пообіцявши звернутися до поліції, якщо він (розповідь спеціально для сайту – цей день) переслідуватиме Світлану. І зять знав, що покійний батько Світланисвого часу працював в органах, і в Марії Сергіївни досі залишилися там знайомі.
Вони це пережили. Звісно, Марія Сергіївна була рада, що донька й онук тепер поруч, та от тільки якою ціною…
А через два роки Світлана познайомилася з чоловіком. У них зав’язалися стосунки, але тепер Марія Сергіївна була напоготові.
Якщо від доньки не було довго звісток, вона телефонувала й питала, чи не потрібно приїхати. І Світлана її заспокоювала, казала, що все добре, але якщо раптом що, вона одразу ж зателефонує своїй мамі.
Та й бачилися вони тепер часто – онук і донька стали постійними гостями в бабусі.
І тепер жінка теж розповідала своїй сусідці, які шалені в неї видалися вихідні й як вона втомилася. Звісно, з гордістю й радістю в голосі, адже всі вихідні вона була в оточенні близьких їй людей.
Але й неабиякий урок Марія Сергіївна винесла з цієї ситуації.
Вже краще бути наполегливою й десь навіть набридливою, але знати при цьому, що в твоєї дитини все добре.
Адже діти завжди потребують своїх батьків, і якщо їхнє ставлення раптом змінюється – це може бути тривожним дзвіночком.
