Коли чоловік, відсунувши тарілку з виразом, ніби я подала йому не котлети по-київськи, а судову повістку, завмер у пафосній позі, я відразу зрозуміла — зараз послідує щось на зразок маніфесту.
Степан акуратно поправив серветку, прочистив горло і, дивлячись крізь мене — ймовірно, у своє уявне світле капіталістичне завтра — вимовив:
— Оксано, я тут прикинув. Наші фінанси тріщать по швах через твій легковажний підхід до грошей. З завтрашнього дня — роздільний бюджет.
Ніякої інтриги не вийшло: вона розтанула ще до початку.
Зате запах абсурду в повітрі став відчутним і різким, як смажена мойва на сковорідці.
Я повільно поклала виделку на край тарілки.
— Чудова ідея, Степане, — відповіла я з посмішкою тієї самої змії, що вітає кролика перед обідом. — Тоді я просто залишаю собі все своє.
Він моргнув. Схоже, в його голові — що нагадувала більярдний стіл з рідкісними і гучними зіткненнями думок — ця фраза не знаходила місця.
Він явно розраховував на сльози або хоча б докори… але аж ніяк не на спокійне прийняття умов.
— Ось це правильно, — схвально кивнув він.
І, напевно, вже подумки почав розкладати по поличках гривні, які нібито вдасться заощадити на мені.
— Я буду збирати на статус. Чоловікові ж потрібен статус, Оксано. А тобі… ну що ж, на колготки повинно вистачити.
Мій чоловік Степан був особистістю своєрідною.
Він мав рідкісний дар вважати себе бізнес-хижаком, при тому що працював менеджером середньої ланки в компанії з продажу пластикових вікон.
Його «статус» зазвичай виражався в купівлі чергового дорогого гаджета (використовуваного відсотка на три) і читанні надихаючих цитат з інтернету.
— Домовилися, — кивнула я спокійно. — Котлету будеш доїдати? Або вона тепер поза твоїм бюджетом?
Він з’їв її. Безкоштовно. В останній раз.
Перший тиждень цієї «фінансової революції» пройшов під знаком гордості: Степан ходив по квартирі, як павич, і принципово не цікавився цінами на побутову хімію.
Він придбав собі «преміум» щоденник зі шкіри молодого дерматину і старанно записував туди свої витрати.
У середу він повернувся додому з пакетом напереваги: всередині глухо перекочувалися дві банки дешевого пінного та пачка пельменів категорії «С», де ця літера точно не означала «свинина».
У цей час я якраз розпаковувала доставку з хорошого магазину: форель свіжа, авокадо стиглі, сири ароматні і пляшка гідного рислінгу.
Степан з’явився в дверях кухні і сперся на косяк з виглядом втомленого бійця після важкого дня…
— Розгулялася? — посміхнувся він, кивнувши на рибу. — Ось чому у нас ніколи не було заощаджень. Все спускаєш.
— Не «у нас», Степан, а у мене, — поправила вона його, нарізаючи лимон тонкими скибочками. — Ти ж тепер збираєш на свій новий статус.
До речі, ти вже визначив собі місце в холодильнику? Твоя зона — нижній ящик для овочів. Там якраз підходяща температура для твоїх… вкладень.
Він хмикнув і витягнув з морозилки пельмені. Поставивши їх варитися в її каструлі, почав шумно возитися з упаковкою.
— Газ, — нагадала вона, не озираючись.
— Що?
— Газ, вода, знос посуду і крапля миючого засобу. Ми ж тепер все ділимо?
— Ну Оксана! Не будь такою дріб’язковою! — відмахнувся він з видом поміщика на балконі.
— Дріб’язковість — це ти. А у мене просто принципи вільного ринку.
Він спробував посміхнутися у відповідь, але обпікся гарячим пельменем.
Той прилип до піднебіння так щільно, що вираз обличчя став схожим на страждання мопса з лимоном у роті.
— Просто ти злишся через те, що я закрив тобі доступ до своєї картки, — пробурмотів він крізь муки, відліплюючи тісто від зубів. — Жінки завжди біснуються, коли втрачають контроль над фінансами.
У суботу до них завітала Марія Василівна. Свекруха була жінкою особливою: її любов до невістки була настільки ж сильною, як і презирство до легковажності власного сина.
У минулому вона працювала головним бухгалтером на великому підприємстві і цінувала цифри набагато вище за людські емоції.
Вони сиділи за столом з чаєм і тістечками. Степан навпроти гриз сушку (свою власну – куплену зі знижкою) і виглядав так жалюгідно-героїчно, ніби терпів репресії домашнього режиму.
— Мамочко! Уяви собі: Оксана тепер навіть туалетний папір ховає! — поскаржився він, сподіваючись на підтримку матері. — Дожилися…
У туалеті висить рулон — наждачка натуральна! А у неї в шафі — тришаровий з персиковим ароматом! Це ж дискримінація!
Марія Василівна акуратно поставила чашку назад на блюдце і подивилася на сина уважно:
— Степанчику… Коли ти цю саму «дискримінацію» вводив — про що думав? Тим місцем, куди папір іде?
— Мамо! Я просто намагаюся економити! Я машину хочу купити!
— Машину? — перепитала вона з таким здивуванням, що брови злетіли майже під самий чубчик. — На ті гроші, що ти ховаєш від дружини?
Синку… Ти економиш на туалетному папері заради старого корита? Щоб потім зображати короля дороги?
— Це інвестиція! — вигукнув Степан.
— Інвестиція — це Оксана, яка терпить тебе, недотепу, у себе вдома, — відрізала Марія Василівна. — До речі, Оксаночко, торт просто чудовий.
Степан потягнувся за шматочком. Я м’яко, але рішуче перегородила йому шлях ножем для масла.
— Двісті гривень, Степане. Або задовольняйся сушкою.
— Ти серйозно? З рідного чоловіка? Та ще й при свекрусі?
— Ринкові реалії суворі, любий. Оренда виделки — ще п’ятдесят.
Він спалахнув від обурення, схопив сушку і вискочив з кухні.
— Істерик, — спокійно зауважила свекруха. — Вилитий батько. Той теж все «капітал» збирав-збирав…
Поки я його з однією валізою трусів до мами не відправила. Тримайся, донько. Скоро почнеться стадія «я образився і тепер на зло всім замерзну».
Через два тижні експеримент досяг критичної позначки. Степан помітно схуд і змарнів, але впертість не дозволяла йому визнати поразку.
Він хизувався пом’ятим одягом (адже пральний порошок і кондиціонер були моїми), пахнув дешевим дезодорантом і дивився на мене поглядом побитого пса з вовчими амбіціями.
Розв’язка настала в п’ятницю ввечері. Я повернулася додому втомлена після роботи, але в гарному настрої: отримала премію.
На столі на мене чекав сюрприз — букет підв’ялих гвоздик і пляшка ігристого.
Степан сидів за столом з виразом переможця лотереї на обличчі.
— Оксано, сідай. Нам потрібно обговорити дещо важливе. Я вирішив трохи послабити режим економії…
Готовий внести в наш спільний бюджет… — він зробив паузу для ефекту — п’ять тисяч гривень на харчування.
Я перевела погляд з нього на букет гвоздик з радянського минулого і пляшку ігристого, від одного вигляду якого починалася печія.
— П’ять тисяч? — перепитала я холодно. — Щедрість небачена… Але є один момент.
Я дістала з сумочки акуратну папку з роздруківкою Excel-файлу.
— Що це ще таке? — насторожився він.
— Рахунок тобі, мій рідний… За проживання: оренда кімнати в центрі (враховуючи твою постійну присутність у вітальні та кухні) — 8 тисяч.
Комунальні (адже ти любиш по сорок хвилин стояти під душем) — 2 тисячі; послуги з прибирання (я прибираю сама) — 3 тисячі.
Разом: 13 тисяч гривень щомісяця. За останні два тижні виходить 6 500 плюс амортизація техніки…
Степан зблід.
— Ти… ти вимагаєш від мене гроші за те, що я живу в квартирі власної дружини?!
— У житлі жінки, з якою у тебе роздільний бюджет, — м’яко уточнила я. — Адже ти сам заявив: «Все моє — при мені».
Квартира належить мені. Отже, ти — квартирант. А раз у нас немає договору оренди, я маю право попросити тебе звільнити приміщення протягом доби.
— Це корисливість! Це підло! Я чоловік! — він підхопився, перекинувши стілець.
— Чоловік, який вирішив заощадити на дружині і забув, що живе за її рахунок, — сказала я спокійно, але кожне слово звучало як вирок. — Хотів бути рівноправним партнером?
Тоді поводься відповідно і плати за комфорт. Або шукай місце, де «статус» обійдеться дешевше.
Він захлинався від обурення. Намагався щось заперечити, відкривав рот і відразу ж закривав його знову, розмахував руками.
— Ти ще пошкодуєш! — нарешті вичавив він крізь зуби. — Я піду! Знайду ту, яка оцінить мене по достоїнству, а не по квадратних метрах!
— Удачі тобі, Степане. І не забудь прихопити з морозилки пакет з пельменями — це твій внесок у спільне майно. Я чужого не беру.
Він метався по квартирі як загнана тварина: кидав речі в сумку, кричав про мою жадібність і безсердечність.
Звинувачував мене в тому, що я «вбила кохання», і оголошував про свій відхід «у ніч і холод».
— Зателефонуй мамі — нехай постелить тобі постіль на дивані, — порадила я спокійно і налила собі келих того самого хорошого рислінгу. — І виклич таксі подешевше: статус вимагає ощадливості.
Він грюкнув дверима з такою силою і відчаєм, ніби сподівався пробудити в мені совість… Але замість цього прокинулася тільки сусідка знизу.
Тиша наповнила квартиру м’якою солодкістю меду.
Я влаштувалася в кріслі біля вікна і дивилася на вогні нічного міста з почуттям дивовижної свободи і легкості.
Телефон коротко задзвонив: повідомлення від Марії Василівни:
«Приїхав. Злий як чорт і голодний до тремтіння. Вимагає справедливості, — писала вона. — Я пояснила йому: справедливість нині недешева річ.
А у нього ні копійки за душею. Виставила рахунок за вечерю і ночівлю — нехай освоює ринкові відносини. Як ти там?»
Я посміхнулася куточками губ і набрала відповідь:
«Тримаюся, мамо. Думаю купити нові штори — на ті гроші, що вдалося заощадити за ці два тижні».
Іноді немає сенсу пояснювати людині її дурість словами – набагато ефективніше дозволити їй розплатитися за неї по повній програмі.
Якщо чоловік пропонує вам незалежність – переконайтеся заздалегідь: чи зможе він вижити після того моменту, коли ви дійсно її приймете?
