Марія відчинила важкі вхідні двері, піднялася на перший поверх і раптом побачила доньку.
Восьмирічна Настя сиділа на широкому підвіконні між поверхами, а біля її ніг стояв рюкзак. З того, як дівчинка згорбилася, одразу ставало зрозуміло: щось сталося.
Була сьома година вечора, за вікном панували січневі сутінки. Марія підійшла ближче:
— Чого ти тут сидиш, люба? — здивувалася вона.
Настя відвела погляд до вікна.
— І як довго ти тут сидиш?
Дівчинка знизала плечима, а потім мовила:
— Мамо, я до бабусі більше не піду.
— Як це — не підеш? Чому?
— Не хочу.
Марія зітхнула. Після школи Настя зазвичай йшла до бабусі, яка мешкала неподалік від їхньої дев’ятиповерхівки, і залишалася там до вечора.
А вона після роботи заїжджала по неї, і вони разом їхали додому. Але сьогодні, вочевидь, щось пішло не так.
Марія присіля на холодне підвіконня поруч із донькою.
— Настусю, ну що сталося? Бабуся тебе чимось образила?
Донька довго мовчала.
— Я почула, — нарешті заговорила Настя, — як вона розмовляє по телефону. Двері були зачинені… ну, нещільно.
Я не підслуховувала, чесно, я до туалету йшла. І почула, як вона тітці Олі про тебе розповідає.
— Що розповідає?
— Ну… — Настя знову знизала плечима. — Що ти тата зовсім не бережеш і дім занедбала.
Що нас із Сонею вічно на когось звалюєш, а сама у своїх справах бігаєш. І що вона б давно татові очі відкрила, тільки він тебе поки що слухає.
Ну я й не стала залишатися. Одяглася, схопила рюкзак і пішла. Спочатку у дворі сиділа, потім стало холодно, і я сюди прийшла.
— І давно ти так сидиш? — повторила Марія.
— Хвилин двадцять, мабуть…
Марія вийшла заміж за Андрія два роки тому. Він прийняв її з двома доньками — Настею та Сонею.
Свекруха, у якої не було власних онуків, зустріла дівчаток дуже тепло. Та й до самої Марії ставилася прихильно. За ці два роки між ними не було жодної сварки.
— Може, ти чогось не зрозуміла? — припустила Марія.
— Я не маленька, — відрізала Настя. — Я все чула від початку й до кінця.
Донька навідріз відмовилася підніматися до бабусі, але Марія все-таки вирішила зайти.
Пані Раїса відчинила двері й одразу ж усміхнулася:
— Машенько! А Настуся щойно тут була, та в магазин по жуйку побігла. Я їй кажу: зачекай, зараз мама прийде і підете. А вона ні — й усе. Сидить там у парадному.
— Я бачила, — Марія не стала переказувати свекрусі версію доньки.
— Ну гаразд… Може, поїси?
— Ні, дякую.
— Може, хоч чаю вип’єш?
— Ні, там Настя чекає.
— Ну біжи.
Безумовно, Марії було над чим подумати.
Через кілька днів вона знову приїхала до свекрухи. Біля під’їзду зіткнулася з Клавдією Іванівною, сусідкою пані Раїси. Жінка притримала Марію за рукав.
— Вибачте, якщо втручаюся не у свої справи. Але мушу сказати, — вона відвела Марію на лавку подалі від вікон. — Ми з Раєю пів життя пліч-о-пліч живемо, чай одна в одної п’ємо.
І я стільки всього наслухалася від неї за цей час… Вона вас у вічі нахвалює, а за спиною зовсім інше плете.
— Справді?
— Еге ж. Ой, ви б знали, що вона про вас нашим сусідкам розказує! Що ви й її сина до рук прибрали, і що проти неї його налаштовуєте.
Я спочатку думала, ви знаєте й терпите. Та по обличчю бачу, що ні, навіть не здогадувалися…
Марія не могла підібрати слів.
— Не подумайте, я не пліткарка, — продовжила сусідка. — Просто… ну я ж бачу, як вона на вас наговорює.
Марія не надала б цьому особливого значення, якби одного разу сама власними вухами не почула, як свекруха каже по телефону своїй сестрі:
— Ти уявляєш, її молодша, Настя, досі по складах читає! — бідкалася пані Раїса. — Дитині вже вісім років! Вісім! А вона все «бе» та «ме», ніби в неї… якийсь діагноз.
Марія зціпила зуби. На тому кінці дроту сестра свекрухи про щось запитала.
— Та я ж не наговорюю на дитину! Я кажу як є! У цьому віці діти вже вільно читають, а ця… Ну про старшу, Соню, й казати нічого.
Увесь час у телефоні та й у телефоні… Та не всі ж такі! Це від виховання залежить. Машка їх зовсім запустила. Та й сама вона…
Співрозмовниця знову щось сказала.
— Ой, ніби я не знаю, які зараз жінки! — мовила свекруха. — Нормальний чоловік ніколи не візьме розлучену з «багажем». А мій Андрійко взяв аж із двома «багажами». Щось тут нечисто…
Марія не стала влаштовувати сцену. Вона розуміла: варто їй підняти скандал, як уже завтра по всьому двору рознесеться чутка, ніби невістка зірвалася й накинулася на бідну дорослу жінку.
Саме цього пані Раїса й чекала. Проте про всяк випадок невістка записала слова свекрухи на диктофон.
Наступної суботи Вона запросила свекруху на обід. Коли всі розсілися за столом, пані Раїса раптом занепокоїлася:
— Ну й що це за зібрання? З чого це ти раптом мене покликала?
Жінка не стала ходити довкола та навколо:
— Пані Раїсо, — почала вона, — я два роки вважала, що у нас із вами нормальні стосунки. А виявилося…
— Виявилося що? — одразу насторожилася свекруха.
— Виявилося, що ви про мене казна-що розказуєте і сусідам і рідним.
— Та ви що? І що ж я такого поганого казала, цікаво?
Марія спокійно перелічила все по порядку: що Настя ненароком підслухала телефонну розмову; що сусідка Клавдія просто біля під’їзду розповіла про її плітки у дворі; і що вона сама на власні вуха чула, як свекруха нарікала сестрі.
— Брешеш, — відрізала Раїса. — Сама ж підслуховувала під дверима, а тепер на чесну людину наговорюєш.
— Ну, щоб не бути голослівною… — мовила Марія й увімкнула запис.
У кімнаті лунко пролунав голос свекрухи: «Ти уявляєш, її молодша, Настя, досі по складах читає. Дитині вісім років! Вісім! А вона все “бе” та “ме”, ніби в неї… якийсь діагноз»…
Пані Раїса раптом знітилася.
— А тепер слухайте далі, — сухо промовила Марія.
З диктофона знову пролунало: «Ну про старшу, Соню, й казати нічого. Усе в телефоні та й у телефоні… Та не всі ж такі! Це від виховання залежить. Машка їх зовсім запустила. Та й сама вона…»
Соні й Насті за столом не було: Марія вирішила, що не варто втягувати дітей у дорослі чвари.
Свекруха раптом пішла в атаку:
— А що, хіба не так?! Що я такого сказала?!
Чоловік Марії, Андрій, який досі мовчав, нахилився вперед:
— Зачекай, мамо, давай дослухаємо. Дуже цікаво виходить.
Марія продовжила запис: «Ой, ніби я не знаю, які нині жінки! Нормальний чоловік ніколи не візьме розлучену з причепом. А мій Андрій аж із двома причепами взяв. Щось тут нечисто…»
— Далі я не записувала, — сухо мовила Марія, — хоча, мабуть, варто було б.
— А яке ти взагалі мала право мене записувати?! — спалахнула свекруха. — Та я подам на тебе до суду!
— Подавайте, — знизала плечима Марія. — Тільки майте на увазі, що я можу подати зустрічний позов. За наклеп і образу честі теж, знаєте, передбачена відповідальність за законом.
— За який ще наклеп?! — вигукнула свекруха. — Яку неправду я сказала?!
— Ось суд нехай і з’ясує, — кинула Марія.
Свекруха знову замовкла. А потім обізвався Андрій:
— Ну… Не очікував я від тебе такого, мамо. Не думав, що ти опустишся до ницих дворових пліток…
Свекруха підхопилася:
— То ти… Ти за неї, значить, так?!
Андрій прямо подивився їй у вічі:
— Так. Я завжди буду за неї і за дівчат.
Розмова на цьому обірвалась. Свекруха не стала затримуватися й швидко пішла.
Через кілька днів вона зателефонувала Андрію й сказала, що, як завжди, чекає на Настю після школи. Але дівчинка категорично відмовилася їхати до бабусі…
…Минув місяць. Настя так і не відновила візити до бабусі, а Андрій спілкувався з матір’ю лише сухо й по справі.
Одного вечора у двері Марії постукали. На порозі стояла Раїса Єгорівна — без звичної зверхності, із похиленими плечима та пакетом з улюбленими пиріжками дівчаток.
— Машо… Андрію… можна зайти? — тихо спитала вона.
За чаєм свекруха довго мовчала, опустивши очі в чашку, а потім тяжко зітхнула:
— Вибачте мені. Я тільки зараз зрозуміла, що через свою дурну звичку обговорювати всіх підряд трохи не втратила найдорожче — сина й онучок.
Мені немає виправдання. Машо, ти чудова мати, і дівчата в тебе виховані. Я була неправа.
Марія подивилася на Андрія, потім на свекруху. Вона розуміла, що довіру доведеться відбудовувати роками, але щирість у голосі пані Раїси була справжньою.
— Добре, — спокійно мовила Марія. — Ми спробуємо почати все з чистого аркуша. Але цього разу — тільки з повагою й чесністю.
