— Марто! Пробач, сонечко. Знову порожньо, — Денис зайшов у вітальню, уникаючи погляду дружини.
Він нервово крутив у руках ключ від авто, а його зазвичай впевнений голос став тихим і сиплим.
Марта повільно закрила ноутбук. Вона знала цю інтонацію.
Цей сценарій повторювався з виснажливою циклічністю останні пів року — відтоді, як молодший брат Дениса, Артем, вирішив стати «незалежним стартапером».
— Артем знову прогорів? — втомлено запитала Марта, відчуваючи, як у скронях починає пульсувати знайомий біль.
— Не зовсім. Каже, що це був касовий розрив. Інвестори в останній момент відкликали транш.
А йому треба було терміново виплатити оренду за офіс і розрахуватися з фрілансерами, інакше — суд.
Я не міг допустити, щоб він опинився на вулиці з боргами, Марто. Я віддав йому ті гроші, що ми збирали на твій курс в IT-академії. Він же свій, рідний. Крім нас, у нього нікого.
Марта підійшла до вікна, за яким шуміла нічна Одеса. Вона не відчувала ненависті до Артема — юнацький максималізм та помилки були частиною дорослішання.
Але її вражала закономірність: як тільки вона отримувала бонус на роботі або вони планували велику покупку, у «бізнес-генія» Артема траплявся черговий крах.
Вона розуміла Дениса. Якби її сестра потрапила в халепу, Марта теж би розбилася на друзки, щоб допомогти.
Саме за цю надійність і готовність підставити плече вона й вийшла за нього. Хіба хотіла б вона бачити поруч людину, байдужу до горя близьких?
— Нічого, Денисе. Гроші — це лише папір. Головне, щоб у нього все владналося, — Марта обійняла чоловіка.
— Ти неймовірна, — Денис з полегшенням пригорнув її. — Слухай, я обіцяв заскочити до нього завтра вранці. У нього там в офісі треба допомогти меблі переставити, підключити сервери.
Та й просто підтримати. Поїдеш зі мною? Він каже, що твої поради щодо маркетингу для нього на вагу золота.
— Добре, поїду, — тихо погодилася вона.
Вона ще не знала, що цей візит до орендованого приміщення в районі Аркадії змінить її ставлення до «сімейної допомоги» назавжди.
Недільний ранок видався туманним і вологим. Марта вирішила бути максимально корисною.
Вона прихопила свій старий, але потужний монітор, який обіцяла віддати Артему для роботи, адже той скаржився, що працює за маленьким екраном ноутбука.
— О, вітаю, меценати! — Артем зустрів їх у стильному лофті. На ньому був дорогий брендовий худі, хоча обличчя він намагався тримати сумним. — Денисе, Марто, дякую, що приїхали.
Тут такий завал… клієнти тиснуть, сервери падають, грошей на нормальний клінінг навіть немає.
Він тяжко зітхнув і повів їх повз порожні столи. Офіс виглядав стильно, але дещо хаотично.
Марта відразу включилася: поки Денис возився з кабелями під столами, вона почала розчищати місце для монітора на стелажі, заваленому коробками.
«Бідний хлопець, — думала Марта. — Так старається, а світ бізнесу такий жорстокий. Треба буде віддати йому свою підписку на професійний софт».
— Ой! — Артем випадково зачепив ліктем стопку паперових стаканчиків, і вони розкотилися під стелаж. — От халепа, навіть руки трусяться від кави та недосипу.
— Я приберу, — Марта присіла, щоб дістати стаканчики.
Вона просунула руку вглиб нижньої полиці, заставленої важкими папками з написом «Проєкти».
Її пальці натрапили на щось гладке й холодне. Витягнувши руку, вона побачила не стаканчик, а пляшку дорогого напою, наполовину порожню.
Марта нахмурилася. Поруч із пляшкою лежав конверт, що випав із папки.
Вона машинально підняла його, і звідти вислизнув буклет елітного заміського клубу відпочинку.
На зворотному боці буклету був прикріплений рахунок-фактура на ім’я Артема.
«Оренда VIP-котеджу з басейном та послугами кейтерингу — 27-29 березня».
Сума в чеку дорівнювала двом її місячним зарплатам.
Марта швидко згадала дати. 27 березня — саме того дня Денис прийшов додому сам не свій, бо Артем зі сльозами на очах розповідав про «критичну заборгованість перед партнерами».
— Марто, ну ти де там зникла? — гукнув Денис, витираючи пил з рук. — Допоможеш мені тут з роз’ємами?
Марта повільно підвелася, стискаючи в руках чек на суму, яка якраз покрила б її навчання в IT-академії…
Дівчина відчула, як холодний гнів витісняє залишки жалю. Вона не стала кричати. Навпаки, її рухи стали неприродно спокійними.
Вона акуратно склала чек, поклала його до кишені джинсів і вийшла до основної зали.
Денис стояв на колінах біля системного блока, а Артем, розвалившись у кріслі-мішку, з ентузіазмом розповідав про «майбутнє входження на ринок США».
— Знаєш, Артеме, — перебила його Марта, і в її голосі почувся метал, від якого Денис миттєво випростався. — Я тут подумала про твій «касовий розрив». Це ж справді жахливо, коли не вистачає на базові потреби.
— Ой, і не кажи, Мартусь! — підхопив Артем, не відчуваючи загрози. — Вчора буквально на мівіні сидів. Душа болить, але стартап вимагає жертв.
— Це точно. Особливо, коли «мівіну» подають у VIP-котеджі з басейном під пляшку шотландського 12-річної витримки, — вона повільно витягла чек і поклала його на стіл прямо перед носом брата.
В офісі запала така тиша, що було чути, як гуде старий холодильник у кутку.
Артем зблід. Його рот беззвучно відкрився, а очі панічно забігали кімнатою.
Денис підійшов до столу, взяв папірець і почав читати. Його обличчя змінювалося від нерозуміння до важкого, свинцевого усвідомлення.
— Це що? — тихо запитав Денис. — Артеме, це дата того дня, коли я зняв гроші з картки Марти. Ти сказав, що тебе виселяють.
— Денисе, почекай… це не те, що ти думаєш! — залопотів Артем, схоплюючись із крісла. — Це була ділова зустріч!
Потрібно було пустити пил в очі інвесторам, створити імідж успішного проєкту.
Без цього контракту не буде! Я ж для нас стараюся, щоб потім усе повернути з відсотками!
— З відсотками? — Марта підійшла ближче. — Ти обікрав власного брата, щоб поплавати в басейні, поки він відмовляє собі в новому одязі, а я — у навчанні?
— Та що ви за ці копійки чіпляєтеся!
Артем раптом вибухнув, переходячи від захисту до нападу. Його маска «нещасного родича» остаточно сповзла.
— Ви сидите на своїх офісних зарплатах і не розумієте, як працює великий світ! Мені потрібен був цей відпочинок, я вигорів! Ви ж сім’я, ви зобов’язані допомагати, у вас же є чим!
Денис, який завжди був втіленням терпіння, раптом зробив крок вперед. Артем мимоволі відсахнувся.
— Ми нічого тобі не зобов’язані, — сказав Денис голосом, якого Марта ніколи раніше не чула. — Збирай речі.
— Що? Це мій офіс! — огризнувся брат.
— Офіс, оренду якого я оплатив твоїми руками? — Денис дістав телефон і швидко щось набрав. — Я щойно скасував транзакцію через банк як помилкову.
Оренда не пройде. У тебе є година, щоб вивезти звідси свій «бізнес», поки власник не прийшов за ключами.
Марта мовчки взяла свій монітор, який так і не встигла підключити.
Коли вони вийшли на вулицю, туман почав розсіюватися. Денис довго стояв біля машини, дивлячись на свої руки.
— Пробач мені, — нарешті промовив він. — Я був сліпим. Я думав, що рятую його, а насправді просто годував його нахабство.
Марта поклала руку йому на плече.
— Ми ще встигнемо подати документи на курс, Денисе. Реєстрація закінчується завтра.
Вона сіла в машину і додала з легкою усмішкою:
— А щодо Артема… Знаєш, кажуть, що голод — найкращий вчитель для стартапера. Нехай тепер спробує побудувати імперію на справжній мівіні.
Денис вперше за ранок посміхнувся, завів двигун, і вони поїхали геть від Аркадії, залишаючи «великого бізнесмена» наодинці з його порожніми пляшками та неоплаченими рахунками.
