— Ірино Петрівно, а ви випадково не помітили, що вас до нас ніхто не кликав? — Марина стиснула губи, витираючи руки об фартух.
— Ой, та годі тобі, Маринко! Ми ж як додому, а не в гості. Свої ж. Ти що, чужих, чи що, чекала? — зареготала Світлана, ставлячи чоботи прямо на білий килимок.
— Так, так, як додому. Тільки ключа, знаєш, у вас немає. А шкода. Я б і замок цей змінила.
Марина відкрила холодильник і прикрила очі.
Курячі ніжки — зникли. Салат «Цезар», який вона потайки робила без часнику, щоб Ірина Петрівна «не казала, що пахне» — зменшився наполовину. Морква по-корейськи — просто вирвана руками, ніби дикуни налетіли.
І ось, стоячи серед цього хаосу, вона вперше чітко подумала:
“А не пішли б ви, дорогенькі, зі своїм «ми ж сім’я». Прямо і не озираючись”.
— Ну ти ж знала, що вони приїдуть, — винувато пробурмотів Андрій, стоячи з тарілкою біля раковини, куди намагався акуратно втулити кістки.
— Не «вони приїдуть», Андрій. Це не рейс «Київ-Варшава». Це зграя сарани. І так, я здогадувалася.
Як відчувала: випила валеріану і залишила прощального листа коту.
Він зітхнув. Незручно. Ніби не дружина у нього на межі нервового зриву, а в черзі на касі забув пакет.
— Ну і що? Ти ж сама раніше говорила: «Сім’я — це святе».
— Коли у тебе була температура, і вони не приїхали. Коли ми брали іпотеку, і вони сказали — «самі справляйтеся». А зараз святе?
Та плювати вони хотіли на святе, поки є мій борщ і твій телевізор.
— Марино, не починай…
— Я не починаю. Я закінчую, Андрій. Я офіціантка у твоїх родичів. Тільки чайових не дають — максимум поради, як готувати і як мені б, мовляв, схуднути…
На кухню з гучним сміхом зайшла Ірина Петрівна. Шарф зсунувся набік, губи в тон «Персик веселий».
— Ну що, Маринко, салатик був з кислинкою. Це ти так тепер готуєш? Новий тренд?
— Це лимон. І він для смаку, а не для того, щоб вам недогодити, Ірино Петрівно, — крізь зуби сказала Марина.
— Ну і ну. Відразу видно — дружина мого сина. З характером, так. Тільки ось де ж турбота, тепло? Ти що, знову не виспалась?
— Ні, я просто втомилася. Крапка. Постійно. Від вас.
Пауза. Навіть Світлана в залі перестала хрумтіти чіпсами.
Ірина Петрівна повільно підійшла до Марини, поставила чашку в раковину, постояла пару секунд і сказала майже пошепки:
— Ми — його кровна сім’я. А ти — просто жінка.
— Ні, помиляєтеся, Ірино Петрівно. Це ви — гості. І трохи затрималися…
… Сім’я Андрія — це як серіал, де ти не хочеш дивитися новий сезон, але продовжуєш, тому що звичка і все одно нічим зайнятися.
І ось вони з’явилися — без попередження, як завжди: брат Кирило, вічно з голим торсом під жилеткою, Світлана, в кліпсах, як з виставки колгоспної моди, і мама Андрія та Світлани.
Привезли «м’ясо для шашлику», яке і маринували тут же в Марининій мисці, не запитавши.
А потім — ніби хтось увімкнув таймер. За дві години вони:
1. Розвалили диван (Кирило впав, бо «стрибав з племінником, як у дитинстві»).
2. З’їли всі цукерки, включаючи ті, що були «для лікаря і податкової».
3. Розповіли Марині, що квартира оформлена на Андрія, значить, «все тут його, і навіть крісло».
Андрій при цьому ходив, як ворон на весіллі. Начебто і не свій, і не чужий. Посміхався, але очі опускав в підлогу.
— Ну чого ти бурчиш? — прошепотів він, коли вони з Мариною на пару хвилин опинилися на кухні.
— Я бурчу? Я поки тільки дихаю. І якщо дихати голосно — вважається бурчанням, то ти явно народився в сім’ї глухих.
— Ну вони ж по-сімейному. Ми ж з тобою одна команда.
— А ти впевнений, Андрію? Бо якщо це «команда», то я в ній — прибиральниця.
Ввечері всі нарешті роз’їхалися. Світлана, забираючи з собою целофановий пакет з м’ясом «на потім», поцілувала Андрія і навіть помахала Марині, ніби все було чудово.
Ірина Петрівна, остання, затрималася на порозі.
— Ну… сподіваюся, ти все ж зрозумієш, що рідня — це святе. І не будеш ламати сина під себе.
Він у нас м’який, як мій тато. А тато, до речі, з таким характером прожив до 84-х років!
— І ви вирішили, що ваш син повинен прожити стільки ж у ролі меблів?
— Ти розумна. А розумні жінки — це завжди біда в родині.
— Біда, Ірино Петрівно, — це коли ваш рот відкривається, а повітря в кімнаті псується.
Двері зачинилися.
— Марина… — почав Андрій.
— Ні, Андрій. Сьогодні ти мовчиш. І думаєш. Завтра вирішуєш. Або я.
— Що — ти?
— Що з цим усім робити. Тому що в моєму домі не буде гостей, які вважають себе власниками. Ні з чиєї сторони.
Він нічого не відповів. І, можливо, вперше — замислився.
Наступного дня Марина сиділа на кухні і дивилася на порожню чашку. Поруч лежав список:
— замінити замки,
— поговорити з юристом,
— копії свідоцтва про власність.
Вона не збиралася розлучатися. Поки що. Але вона збиралася жити. А не виживати. Особливо по неділях.
І раптом задзвонив дзвінок. Вона встала і підійшла до дверей. Ірина Петрівна. Одна.
Марина глибоко вдихнула.
— Відкривати чи ні?
І в цей момент Андрій вийшов зі спальні, подивився у вічко і сказав:
— Не відкривай. Я сам з нею поговорю потім.
І Марина вперше за довгий час сіла назад. І допила свій напій. Гіркий, але — свій.
— Ну що, Андрій, ти визначився, кого любиш більше: маму чи дружину? Або знову скажеш: «Я між двох вогнів»? Тоді нагадай: один з них тебе гріє, а інший — смажить до скоринки.
Марина грюкнула по столу, ніби підписувала договір купівлі-продажу його душі.
Андрій сидів з видом людини, яка намагалася згадати, куди сховала свою волю, але, швидше за все, викинула її разом зі студентським посвідченням.
— Я просто не хочу скандалити, — видихнув він, колупаючи виделкою омлет.
— Пізно. Скандал уже живе з нами. У нього навіть прописка — за твоїм паспортом. І прізвище, між іншим, теж твоє.
— Марино, ну ти ж розумієш… Вона літня жінка.
— Літня? Вона бігає по ринку, як борсук на спринті, і при цьому пам’ятає, хто кому і коли не подарував на день народження рушник у 2009 році. У неї, Андрію, пам’ять краща, ніж у мого телефону.
— Вона переживає. Вважає, що ти віддаляєшся.
— Ні, це я її віддаляю. Фізично. Вимушено. Тому що у нас тут не філія пансіонату для активної бабусиної критики.
Він встав. Потягнувся. Зробив обличчя «давай просто жити далі».
Типовий Андрій. Конфлікт Перечекаємо. Може, сам розсмокчеться, як недорогий гель для суглобів.
Марина підвелася.
— До речі, ми з тобою цю квартиру на кого оформляли?
Андрій завмер.
— Ну… На мене. Але ми ж…
— Так-так. На тебе. Тому що тоді ти казав: «Мариночко, яка різниця? Ми ж сім’я». А я, дурна, повірила.
Зараз ось думаю: даремно я тоді нотаріуса не вкусила за ногу, щоб він задумався.
Він знову сів.
— Ти думаєш, я міг би…
— Поки ти думаєш — твоя мама вже вирішила. Ти що, не бачив, як вона минулого разу шафу обійшла з блокнотом і міркою?
— Що?
— Міряла. Мовчки. А потім запитала: «А де, цікаво, у вас тут несучі стіни?». Явно не для перестановки в Sims.
Андрій відкрив рота. Повільно закрив. Потім знову відкрив.
— Ти хочеш сказати…
— Я хочу сказати, що якщо ми з тобою завтра згоримо в побутовій пожежі, твоя мама вже знає, куди поставити сервант.
Причому старий, з дачі. І повір — вона туди переїде з кішкою і з видом «тепер я тут господиня».
Тим часом Ірина Петрівна десь у себе на кухні.
— Світланко, ти уявляєш, яка у неї сталь у голосі. Прямо як у слідчого. Все про «межі», про «мою працю»…
— Мда. А що ти їй сказала?
— Сказала, що вона поки що тимчасова. Щоб знала, куди ніс сунути. А то влаштувалася: прижилася, шпалери переклеїла, плед купила і вважає, що тепер все тут її.
— А хіба не її теж? Вони ж з Андрієм разом платять.
— Це поки. Поки вона не втомилася. Вона ж у нас вся з себе вразлива. Пройде рік-другий — і втече. А я що? Я — назавжди.
— А якщо вона вирішить відсудити половину?
— Нехай спочатку спробує. Адвокат у мене є. Сусідка Лариса. Вона сама все розповість, як треба. А поки — тримаємо фронт.
Ірина Петрівна хмикнула, зробила ковток з чашки і набрала номер Андрія.
— Синку, ти вдома? Мені б поговорити…
— Мамо, я зайнятий. З Мариною…
— Ти зайнятий нею. А про матір забув. Зрозуміло. Ну-ну. Я тобі тільки одне скажу: у житті головне — пам’ятати, хто з тобою з дитинства, а хто — до першої сварки.
Зранку наступного дня Марина стояла на балконі з чашкою кави. Знизу вив сусідський пес.
У повітрі витав дух змін. Або, можливо, котлет, тому що хтось смажив з шостої ранку.
Андрій вийшов, потер шию і тихо сказав:
— Я тут подумав… Ми можемо укласти шлюбний договір.
Марина різко обернулася, ледь не розливши каву.
— Це у тебе напад мужності? Або тебе по голові вдарили каструлею таємно від мене?
— Я просто не хочу, щоб ти сумнівалася. Квартира і твоя теж. Наполовину. Юрист у мене знайомий є.
— Ага. Не той, що твоїй мамі давав поради, як «захистити нерухомість від чужих»?
— Ні. Цей — нормальний. Відразу підкпзав, що якщо я не визначуся, де я — то буду жити один.
— Розумна людина.
Вона підійшла ближче, погладила його по плечу.
— Андрій… Я не хочу з тобою воювати. Я просто втомилася бути чужою у власному домі. Розумієш?
— Розумію.
— Тоді давай жити, як дорослі. З повагою. З договором. З замками, які не відкриваються «всім родичам за дзвінком».
Він кивнув.
— І ще…
— Що ще?
— Замок ми міняємо сьогодні. Ключі — тільки у нас. А якщо хтось захоче зайти, нехай попередньо подзвонить.
І якщо Світлана знову поставить чоботи на білий килимок — я її особисто винесу в цих чоботях, як новорічну ялинку.
Цього ж вечора. Квартирний чат «Сім’я».
Ірина Петрівна:
“Синку, я не зрозуміла. Чому ключ не підходить? Я що, в чужі двері намагалася зайти?”
Андрій:
“Мамо, ми з Мариною поміняли замки. Тепер все за правилами”.
Ірина Петрівна:
“Це вона тебе підбила?”
Андрій:
“Це я сам вирішив. Не шукай винних, мамо. Просто — тепер у нас так”.
Ірина Петрівна:
“Добре. Тоді я подумаю, як оформити квартиру на тебе повністю. Щоб ця твоя… не надумала потім собі тягнути, якщо щось станеться.
І ще. Я поки тимчасово поїду на дачу. Там все-таки повітря. Не те, що у вашому скандальному пентхаусі”.
Марина, читаючи листування, посміхнулася:
— Пентхаус… П’ятдесят чотири квадрати, Андрій. П’ятдесят чотири. І серед них — один нормальний чоловік. І одна жінка, яка втомилася бути зручною.
Він підійшов ззаду, обійняв.
— Значить, тепер ми живемо чесно.
— Поки що так. Але це, Андрій, тільки початок.
І ось так — під вечір, із запахом вимитої підлоги, свіжого чаю і ноткою спокою — почалося їхнє нове життя.
З ключами. З договором.
І з думкою: «А невже все може бути інакше?»
Все було тихо. Підозріло. Навіть сусідка знизу, тітка Люда, зранку не ввімкнула «Один за всіх».
Марина мила підлогу, подумки розписуючи собі вечір з домашнім коктейлем і серіалом, де люди вирішують проблеми, а не замовчують їх роками.
І тут — дзвінок у двері.
Андрій у залі, в навушниках, занурений у робочу переписку. Квартиру наповнює легкий запах чистячих засобів і передчуття біди.
Марина відкриває двері…
На порозі — Ірина Петрівна. З валізою. У халаті. З котом. Без попередження. Без пояснень.
Тільки з фразою, яка миттєво перетворює життя на пекло.
— Я приїхала. Це тимчасово.
— Ні.
— Так.
— Андрій! — крикнула Марина, не рухаючись з місця.
— Мамо?! — здивовано відгукнувся він.
— У мене загострення. Тиск. Гіпертонія. І вени, Андрій! Вени! Там у Лариси труби прорвало — я мало не потонула! А тут у вас затишно. Тепло. І місце я звільню — крісло приберу, там мій матрац влізе.
— Вибачте, що? — Марина навіть не намагалася бути сильно ввічливою.
— Ти ж сама казала, що сім’я — це підтримка! Ось я і підтримую себе — близькістю до сина.
— Андрію, можна тебе на секундочку? — голос Марини зірвався на хрип. Вона стиснула зуби і потягнула чоловіка в коридор.
— Що це за цирк? Вона що, серйозно? З котом? З речами?!
— Марино, ну ти ж чула — у неї проблеми…
— У неї проблеми з розумінням чужих кордонів! Це не санаторій! Вона сюди жити приїхала?!
— Тимчасово…
— Якщо вона залишається, я — йду. Все.
Він опустив голову.
— Мамо, тобі… тобі не можна тут жити. Ми з Мариною… ми тільки почали все налагоджувати.
— Зрозуміла. Я зайва.
— Та не в цьому справа!
Ірина Петрівна повернулася до Марини.
— Я народила сина. Я йому пелюшки міняла, розумієш?! Я його вигодувала, витягла, підняла. А ти… Приїжджа! З нізвідки!
— Я його дружина. Я з ним десять років. Я вкладалася в цю квартиру, в побут, у відносини. Я з ним, коли ви дзвонили раз на тиждень і говорили тільки, що у вас «нога стріляє».
— А ти, значить, господиня тут? Дивись, як заговорила. Це квартира на Андрія оформлена. Тому не тобі вирішувати, хто тут живе!
Марина мовчки вийшла на кухню, відкрила шафу, дістала папку.
— Ось. Шлюбний договір. Підписаний. Завірений. Половина — моя. І в моїй половині вашогт простирадла з трояндами точно не буде.
— Синку, ти дозволив це дозволив?!
— Я це вирішив, мамо.
Тиша. Ірина Петрівна ніби заціпеніла.
— Ну що ж… — видихнула вона. — Тоді, Андрію, запам’ятай. Ти — зрадник. І ти ще згадаєш, як виганяв матір.
А ти, Марино… ти… ти просто втратиш все. Люди такі, як ти, довго не тримаються. Не сьогодні, так завтра він все одно прийде до мене.
— Не прийде, — вимовила Марина. — Тому що тепер він чоловік, а не хлопчик, що ховається за маминим фартухом.
Ірина Петрівна пішла. Не відразу. Повільно. Тягнучи валізу, кота і своє почуття ураженої величі.
Андрій довго стояв біля вікна. Потім сказав:
— Вона більше не повернеться.
— Повернеться. Тільки вже в гості.
— Ти впевнена?
— Тепер — так. Тому що цього разу ти був зі мною. До кінця.
Вона підійшла ближче. Обійняла чоловіка. На кухні нявкнув кіт, забутий бабусею.
— Кота залишимо?
— Звичайно. Він хоч не лізе в чужі справи.
Марина посміхнулася. Вперше — щиро, спокійно. Бо у квартирі пахло свободою. І якимось новим життям.
Андрій налив їм домашнього коктейлю, зробленого нашвидкоруч.
— За кордони?
— Ні. За кохання, яке нарешті із зубами.
І вони випили. Без довгого тосту. Але зі змістом.
