Марина наостанок оглянула велике приміщення й вимкнула світло — час було йти додому.
Вона вийшла з магазину, увімкнула сигналізацію і попрямувала до виходу з торгового центру.
Останні кілька років Марина працювала адміністратором у магазині косметики та парфумерії. Там їй дуже подобалося.
Робота була поруч із домом, та й магазин надавав співробітникам хороші знижки на всю продукцію.
Своєю зарплатою Марина була цілком задоволена, до того ж, у разі чого грошей чоловіка мало б вистачити на всі їхні основні витрати.
Марина і Діма одружилися трохи менше року тому, і з цього моменту багато чого в житті дівчини кардинально змінилося.
Однією з таких змін було те, що в родині Діми було прийнято відзначати всі свята, збираючись усією родиною, пропускати такі заходи було не прийнято.
— Ну це ж наш перший Новий рік у статусі чоловіка і дружини, може, нікуди не підемо? — з надією запитала Марина, коли Діма озвучив їй плани на майбутнє свято.
— Ти що, мама нам цього ніколи не пробачить, — заперечив Діма.
— Ну чому мої батьки пробачають, а твої не можуть? — ображено запитала Марина.
— У нас у родині це давня традиція, без збору всіх родичів не обійтися, а ти тепер частина родини.
— Гаразд, — важко зітхнула Марина. — Але всю ніч я там сидіти не збираюся.
— Звичайно, підемо, коли захочеш.
До першого свята в колі сім’ї чоловіка Марина підійшла з усією відповідальністю.
Вона накупила у себе в магазині купу різноманітної косметики й усе гарно упакувала.
Нехай все це було у форматі «тревел», тобто невеликого об’єму або компактного розміру, але зате відомих і шанованих брендів.
Їй хотілося сподобатися новопридбаним родичам, які, як їй здавалося, добре її прийняли.
Незважаючи на те, що Марина була дуже відкритою і комунікабельною людиною, відчувати себе своєю в оточенні Діминої сім’ї їй було непросто.
Вона не відчувала ніякого негативу на свою адресу, але й особливого бажання з нею спілкуватися теж.
Загалом, спільних тем у Марини з ними бути й не могло, надто вже різний спосіб життя вони вели.
Саме в той самий перший спільний Новий рік це й стало зрозуміло.
— Марино, ти не пам’ятаєш, як звали дружину того симпатичного блондина, ну з останньої серії? — звернулася до невістки Зоя Павлівна — мама Діми, коли всі зібралися за святковим столом.
— З серіалу чи що? — перепитала Марина, не зрозумівши, про що її запитують.
— Ну серіал «Пристрасті життя», ти ж дивишся? — це питання було поставлено так, ніби негативна відповідь навіть не передбачалася.
— Ні, я серіали не дивлюся, — похитала головою Марина.
— Як?! — здивовано вигукнула тітка Наташа — рідна сестра Зої Павлівни. — А чим же ти вечорами займаєшся?
— Я люблю читати, іноді, коли є настрій, малюю.
— Читаєш? — у Зої Павлівни був такий вираз обличчя, ніби Марина зізналася, що мучить кошенят.
— Так, а що з того? — дівчину здивувала така реакція свекрухи.
— Нічого, просто й від життя не треба відставати, а то людям з тобою й обговорити буде нічого.
— Ну, з таким я поки не стикалася, — знизала плечима Марина, ображена такими словами.
У подальшій розмові вона не брала участі. Всі обговорювали неймовірні труднощі персонажів із серіалу, а їй не було що до цього додати.
— Може, перейдемо до подарунків? — запропонував Діма, якому теж добряче набридло слухати розповіді про жіночі серіали.
— Дійсно, вже час, — погодилася Катя — дочка тітки Наташі.
— Давайте я почну, — Марина підвелася зі свого місця і пішла в коридор, де стояла сумка з усіма подарунками. — З Новим роком, сподіваюся, я всім догодила.
Вона повернулася і вручила кожному по яскравій кольоровій коробці.
— О, мої улюблені парфуми, як ти вгадала? — Зоя Павлівна швидко розпакувала свій подарунок.
— Я просто уважно слухаю, — посміхнулася Марина.
— Вау, стільки всього! — Катя порпалася у своїй коробці, дістаючи з неї одну річ за іншою.
— Я старалася, ти ж любиш фарбуватися?
— Так, ще й як, — Катя сяяла від щастя.
Марина раділа, що їй вдалося всім догодити: навіть вибаглива тітка Наташа вже дивилася на себе у нове дзеркальце й наносила на губи нову помаду.
— Мариночко, а це тобі, — Зоя Павлівна винесла звичайний пакет із продуктового магазину й вручила його невістці.
— Дякую… — Марина обережно прийняла подарунок. — Це… — вона заглянула всередину.
— Це кухонний рушник із символом року та цукерки, — пояснила Зоя Павлівна.
— А, дякую. — Марина дістала рушник, на якому красувався дракон.
— Мамо, але ж зараз рік змії, — засміявся Діма.
— Так? — Зоя Павлівна недбало поглянула на рушник. — Ну нічого, це теж гарне.
Марина дістала коробку цукерок і перевернула її до себе протилежним боком, намагаючись, щоб ніхто цього не побачив. У неї з’явилася одна підозра.
Вона швидко пробігла поглядом по упаковці й одразу знайшла те, що шукала.
Термін придатності цукерок уже минув, так само, як і дракон.
— Ти ж любиш такі цукерки, так? — поцікавилася Зоя Павлівна. — Я ж не помилилася?
— Так, люблю. — збрехала Марина, ображати свекруху їй не хотілося.
— Ось і чудово, я завжди до подарунків підходжу з душею.
Від тітки Люби Марина отримала невеликий кошик з парою мандаринів, яблуком і кількома шоколадними цукерками.
Катя вручила їй ялинкові іграшки і шматок звичайнісінького мила.
— Ну, раз вже всі отримали, що хотіли, саме час перейти до десерту. — проголосила тітка Наташа.
— Так, із задоволенням, — підтримала її Марина, якій не терпілося пройти всю програму свята і піти додому.
Таким чином, найперший Новий рік у сімейному житті Марини та Діми минув не надто вдало, принаймні, на думку Марини.
Вона звикла до зовсім іншого, у її родині було прийнято ставитися до подарунків з великою увагою, а за столом ніколи не обговорювалися низькопробні серіали.
Марина не вважала себе інтелектуалкою, але розмови Діминої родини вселяли в неї естетичний жах, від якого потім було вкрай складно позбутися.
***
Прямо перед 8 Березня захворіла мати Марини і через клопоти вони не потрапили на сімейне свято.
Мати одужала. Час минав, і життя йшло своїм звичним темпом…
— Завтра нас чекають о третій годині, — повідомив Діма Марині напередодні першого жовтня.
— Це свято ви теж відзначаєте з розмахом? — пригнічено запитала Марина.
— А як же? — посміхнувся Діма. — Моїй мамі дай тільки привід, вона обожнює застілля.
— Я помітила.
Марина розраховувала, що вони просто заїдуть і вручать подарунки брату та батьку Дмитра, бо сидіти за одним столом із клубом любителів серіалу «Пристрасті життя» їй зовсім не хотілося.
— Здрастуйте, вітаємо! — радісно вигукнула Марина, входячи в квартиру, і вручила подарунок першому Юрію Петровичу — татові Діми.
— Дякую, а що це таке? — Юрій Петрович з цікавістю заглянув у пакет.
— Це акумуляторний лобзик, той самий, про який ти мріяв, — пояснив Діма.
— Ну ви й даєте, такого я не очікував. — Юрій Петрович стояв і розглядав свій подарунок з широкою посмішкою.
— Це Маринка придумала, вона в мене вміє подарунки вибирати! — з гордістю сказав Діма. — А де Льоня? Його ми теж не обділили! — Діма пройшов у кімнату, вишукуючи очима старшого брата.
— Мене загубив? — з дальньої кімнати вийшов Льоня.
— Привіт. — Марина підійшла ближче. — Зі святом, залишайся таким же сильним і сміливим, — вона поцілувала Льоню в щоку і вручила йому невеличку коробочку.
— Це розумний годинник, там купа функцій. — сказав Діма.
— Ну спасибі, я б сам на такий не витратився! — Льоня явно був дуже задоволений.
— Час за стіл! — пролунав дзвінкий голос Зої Павлівни, і всі поспішили розсістися по місцях.
Коли всі тости були виголошені, а гаряче з’їдено, нарешті згадали й про Діму.
— Синку, а ти ж у нас без подарунка! — сплеснула руками Зоя Павлівна. — Чому ж ти не нагадав?
Вона підскочила і побігла до шафи.
— Вітаю! — жінка дістала з верхньої шухляди пару нових чорних шкарпеток і простягнула їх синові.
— Дякую, мамо. — Діма невпевнено взяв подарунок.
Марина чекала, що свекруха дістане ще щось, але та знову сіла на місце, і більше ніхто не побіг нічого шукати.
— Тепер усе, можемо спокійно продовжувати їсти. — засміялася тітка Наташа, накладаючи собі добавку холодцю.
Марина бачила, що чоловік не надто радий шкарпеткам, але вона не розуміла, чому його це дивує.
Адже за роки життя в цій родині він мав уже звикнути до такого ставлення.
***
— Весна цього року сонячна, тож восьме березня святкуватимемо на дачі. — сказав Діма Марині після розмови з матір’ю.
— Ми що, на восьме березня будемо з твоєю родиною? — Марина вже не приховувала свого невдоволення.
— Так, а ти думаєш, це свято стане винятком?
— Не знаю, чим воно там могло стати, ось тільки я не хочу туди їхати, давай відсвяткуємо удвох, будь ласка. — вона благально склала руки.
— Кохана, я ж теж не горю бажанням туди їхати, але що поробиш, так у нас заведено. — сказав Діма вибачливим голосом.
— Давай порушимо традицію, раз ти теж не хочеш їхати, ну що в цьому такого? — не здавалася Марина.
— Мама нам цього не пробачить, приїхати має вся родина, без винятку.
— Я вже чекаю на свята не як на радісну подію, а як на важке випробування, — пробурмотіла дівчина, повертаючись до прасування постільної білизни.
Восьмого березня Діма та Марина завантажили в машину важкі сумки з продуктами та подарунками для всіх жінок родини й вирушили на дачу.
Дорога була недовгою, але через затори час у дорозі значно збільшився.
— Ми вже на пів години запізнюємося. — Діма нервово стукав по керму.
— Давай подзвонимо і попередимо, — запропонувала Марина.
— Марно, там зв’язок майже не ловить, якась дивна зона, — похитав головою Діма.
— Загалом, наступний поворот уже наш, — спробувала підбадьорити чоловіка Марина.
Незабаром вони повернули в дачне селище і рушили по довгій, вузькій вулиці.
— Та що ж це за напасть?! — невдоволено вигукнув Діма.
— Може, зараз поїде? — з надією сказала Марина, дивлячись на вантажівку, завантажену дошками, що перегородила дорогу.
— Хотілося б вірити, — крізь зуби промовив Діма. — Все проти нас.
— Може, це знаки згори? — тихо сказала Марина.
— Що? — перепитав Діма.
— Та так, це я сама з собою, — вирішила не повторювати свою думку дівчина.
— Може, ти поки що підеш одна, а я приїду, як тільки дорога звільниться, а то наші, напевно, хвилюються.
— Так, давай. — неохоче погодилася Марина, розуміючи, що на них і так уже дійсно довго чекають.
Вона взяла найлегші пакети з подарунками й пішла до будинку Зої Павлівни.
Йдучи доріжкою, що вела до ганку, Марина почула гучні голоси, що долинали з відкритого вікна.
Вона зупинилася й прислухалася, бо почула, що говорять про них із Дімою.
— Ні сорому, ні совісті, скільки можна на них чекати? — говорила тітка Наташа.
— Не кажи, я страшенно зголодніла.
— Так, мабуть, це все Маринка довго копалася, дивна вона дівка, — зневажливо сказала тітка Наташа.
— Та я б із радістю її не кликала, але ж вона Дімкина дружина.
— І де він таку відкопав? — журилася жінка. — Жодної розмови не може підтримати, рано їй ще в пристойне товариство виходити. Не дивиться «Пристрасті життя», ні, ну ти уявляєш?!
— Зате вона гарні подарунки дарує. — знайшла Зоя Павлівна плюс у невістці.
— Це так, тільки заради цього я її й терплю. — погодилася тітка Наташа.
Марина стояла й намагалася оговтатися після почутого. Нарешті, вона опанувала себе й швидко пішла до будинку.
— Ось ваші подарунки! Подавіться! Вік би таких родичів не бачити! — Марина не могла себе стримати
— Ой! Ви вже тут?! — злякано вигукнула Зоя Павлівна, але дівчина вже вибігла назад на вулицю, поспішаючи до відчиненої хвіртки.
— Ти чого? — здивовано запитав Діма, побачивши розлючену дружину.
— Щойно дізналася про себе багато нового, знаєш, іноді дуже корисно запізнюватися, — і вона розповіла Дімі про почуту розмову.
— Ну, зате тепер нам не доведеться їздити на всі інші свята, — оптимістично зауважив Діма, коли Марина закінчила свою розповідь.
— Так, туди я більше ні ногою.
— Я, звичайно, знав, що наші родички розважливі, але не думав, що настільки.
— Я до них з усією душею, а вони… — продовжувала обурюватися Марина.
— Розслабся, вони не варті витрачених нервів. — спробував Діма втішити дружину. — Поїхали назад у місто, сходимо в наш улюблений ресторан і відсвяткуємо восьме березня удвох. — запропонував він.
— Поїхали. — Марина з вдячністю подивилася на чоловіка.
Діма розвернувся і поїхав у бік міста, залишаючи позаду вантажівку з дошками і всю свою невдячну родину.
Марина незабаром заспокоїлася і почала підспівувати улюбленим пісням.
Найкращим подарунком на 8 березня для неї стало те, що тепер їй не доведеться на кожному святі слухати плітки про всіх родичів і міркування про те, з ким все-таки повинна залишитися дружина того блондина з останньої серії.
Марина була впевнена, що тепер усі важливі дати приноситимуть їй лише радість, а не дискомфорт і зневіру.
