Марина обережно поливала фіалки на підвіконні, коли пролунав гуркіт і незадоволене бурчання чоловіка.
— Чорт! Знову ця пальма! — Андрій масажував забите коліно і злобно дивився на винуватицю пригоди. — Марина, коли ти прибереш цю зелену дурню звідси? Кожен день об неї спотикаюся!
— Андрію, ну куди я її поставлю? — Марина витерла руки об фартух і вийшла в передпокій. — Вона ж тропічна, їй потрібно місце біля вікна, але не на прямому сонці…
— А мені потрібно місце, щоб пройти у власній квартирі! — гримнув чоловік, натягуючи піджак. — Вся квартира перетворилася на оранжерею! Нормальній людині тут жити неможливо!
Марина промовчала, хоча на язику крутилося: «А хто тут нормальний?»
Вона прибрала кілька крихітних горщиків з живцями подалі від краю тумбочки — вчора Тимка, молодший, пробігаючи повз, зачепив рукавом аж три штуки.
Добре хоч земля була вологою, живці вдалося врятувати.
— Мамо, а де мої кросівки? — у передпокій увірвався Максим, старший.
У сімнадцять він уже майже наздогнав батька зростом, але координація рухів поки що кульгала.
Різко розвернувшись, він ліктем змахнув маленький горщик, де щойно проклюнулося насіння.
— Максиме! — Марина кинулася підбирати уламки і землю. — Ну скільки можна! Будь хоч трохи акуратнішим!
— Вибач, мамо, — син винувато почухав потилицю. — Це випадково… А що там було?
— Цикламени з насіння… — тихо відповіла Марина, збираючи крихітні паростки. — Місяць чекала сходів.
— Та годі тобі, — Андрій взував черевики, — посадиш нові. У тебе його тут купа, цього насіння.
«Якби ти знав, скільки часу і сил це коштує», — подумала Марина, але вголос сказала тільки:
— Тимур! Сніданок готовий!
Молодший син ввалився на кухню як ураган. У чотирнадцять він був справжнім згустком енергії — не міг всидіти на місці ні хвилини.
— Мамо, а можна я заберу кактус у свою кімнату? — запитав він, наливши собі чаю і розливши половину на скатертину.
— Навіщо тобі кактус?
— Ну, кажуть, вони очищають повітря. І взагалі, у Льохи є такий крутий з голками…
— Тіме, у мене всі кактуси з голками, — посміхнулася Марина.
— Ну, ти зрозуміла. Такий… колючий!
— Колючий — це добре, — хмикнув Максим, сідаючи за стіл. — Мамо, а скільки у тебе цих рослин?
Марина замислилася. Чесно кажучи, вона давно збилася з рахунку.
На всіх підвіконнях, стелажах, навіть на холодильнику і у ванній — скрізь щось зеленіло, цвіло або пускало коріння в баночках з водою.
— Багато, — чесно зізналася вона.
— Все так, — Андрій ковтнув кави. — Перетворила будинок на джунглі. А який з того сенс? Гроші тільки на горщики витрачаєш.
— Ну чому ж, — Марина поставила перед синами тарілки з омлетом. — Я іноді продаю. На сайті в інтернеті.
— Ага, — пирхнув чоловік, — заробила на новий горщик?
Максим і Тимур захихикали. Марина відчула, як щоки запалали.
— Минулого тижня за три фіалки отримала вісімсот гривень.
— Ого! — Тимур округлив очі. — Можеш мені на морозиво дати?
— Вісімсот гривень — це ж майже нічого, — простягнув Андрій. — На скільки їх вистачить? На пару днів продуктів? А скільки часу витратила, щоб ці фіалки виростити?
Він був правий, звичайно. Марина вирощувала ті фіалки більше року — від живця до квітучої рослини.
Але їй подобався сам процес. Подобалося спостерігати, як з крихітного листочка з’являються корінці, потім нові листочки, як формується розетка, як з’являються перші бутони…
— Це не тільки через гроші, — тихо сказала вона.
— Ну так, ну так, — махнув рукою Андрій. — Хобі — це зрозуміло. Але не варто чекати від цього великих заробітків.
Після сніданку сім’я розбіглася по своїх справах, і Марина залишилася одна з рослинами.
Вона увімкнула спокійну музику і взялася за звичайні справи — полити, обприскати, пересадити підрослі живці, перевірити на шкідників.
У телефоні писнуло повідомлення. Марина витерла руки і подивилася.
«Добрий день! Побачила ваше оголошення. Потрібно озеленити офіс, приблизно 200 квадратних метрів.
Цікавлять в основному великі рослини, тропічні. Можемо зустрітися завтра? Олена»
Марина перечитала повідомлення кілька разів. Офіс? 200 квадратів?
Вона торгувала в основному невеликими рослинами — фіалками, живцями, іноді підрослими фікусами.
«Доброго дня! Так, звичайно, можемо зустрітися. А який бюджет ви розглядаєте?» — написала вона.
Відповідь прийшла швидко: «Бюджет 200-250 тисяч. Потрібно красиво і солідно».
Марина втупилася в екран. Двісті п’ятдесят тисяч? За рослини?
Вона швидко перерахувала — це ж майже стільки, скільки Андрій заробляє за пів року!
Зустріч була призначена на наступний день у бізнес-центрі на іншому кінці міста.
Марина довго вибирала, що одягнути, і в підсумку зупинилася на строгому темному костюмі, який купувала на випускний Максима.
Олена виявилася жінкою років сорока, одягненою дорого і зі смаком. Її офіс на двадцятому поверсі вражав — панорамні вікна, скляні перегородки, мінімалізм у дизайні.
— Бачите, як все стерильно виглядає? — Олена обвела рукою простір. — Потрібно оживити інтер’єр, але так, щоб виглядало солідно.
Клієнти повинні розуміти, що ми успішна компанія. Наша співробітниця вас порекомендувала. Сказала, що ви добре розбираєтеся в цих питаннях.
Марина кивала, намагаючись приховати хвилювання. Вона ніколи не працювала з такими обсягами.
— А яким рослинам ви віддаєте перевагу? — запитала вона, дістаючи блокнот.
— Великі, ефектні. Пальми, монстери, фікуси… що порадите?
Марина надихнулася. Про рослини вона могла говорити годинами.
— Для такого освітлення ідеально підійде хамедорея — це пальма, дуже невибаглива. Драцени різних сортів.
Монстера делікатесна — у неї красиве різьблене листя. Фікус Бенджаміна…
Вони проговорили більше години. Олена виявилася уважною слухачкою і задавала розумні питання. У підсумку склали список з тридцяти рослин різного розміру.
— У вас є необхідна кількість рослин на таку площу? — запитала Олена.
Марина розгубилася. У неї вдома було кілька підходящих рослин, але далеко не все зі списку.
— Не переживайте, буде стільки, скільки необхідно, — вона постаралася, щоб голос звучав максимально впевнено.
— Підготуйте кошторис, додайте свою роботу з вибору, доставки та установки. Плюс догляд перші три місяці — навчіть наших співробітників, як правильно поливати. У 250 тисяч вкладетеся?
Марина кивнула, боячись, що голос видасть її хвилювання.
Наступні два тижні пролетіли як у тумані. Марина обдзвонила всіх своїх знайомих, з ким спілкувалася на форумах і кого знала особисто, об’їздила всі садові центри в місті та області, вибираючи ідеальні екземпляри.
Рослини купувала на свої заощадження — п’ять років відкладала «на чорний день», і ось він настав, тільки не чорний, а зелений.
Вдома панував хаос. Передпокій, кухня, навіть спальня були заставлені новими придбаннями. Андрій бурчав все голосніше.
— Марино, це вже не лізе ні в які ворота! — обурювався він, насилу протискуючись між горщиками до ванної. — Що відбувається?
— У мене велике замовлення, — коротко відповідала Марина, обприскуючи листя нової монстери.
— Яке ще замовлення? На скільки?
— На багато.
Вона не хотіла розповідати — раптом щось піде не так? Раптом замовниця передумає? Краще спочатку отримати гроші.
Встановлення в офісі зайняло цілий день. Марина найняла вантажників і сама керувала процесом.
До вечора стерильний офіс перетворився на зелену оазу. Навіть вона сама здивувалася результату — виглядало дійсно шикарно.
— Чудово! — Олена ходила між рослинами із задоволеним виглядом. — Саме того ефекту я і хотіла. Ось ваші гроші. Буду рекомендувати вас знайомим.
Марина затиснула в руці конверт з грошима. Двісті п’ятдесят тисяч гривень.
Вдома вона перерахувала купюри тричі, перш ніж повірити. Потім сховала конверт — завтра віднесе в банк.
За вечерею сім’я обговорювала плани на вихідні.
— Може, на дачу з’їздимо? — запропонував Андрій. — Картоплю підгортати треба.
— Не зможу, — Марина наливала чай. — У мене робота.
— Яка ще робота? — здивувався Максим.
— Квіткова.
— Серйозно? — Тимур відірвався від телефону. — А скільки платять?
Марина посміхнулася:
— По-різному.
Рекомендації Олени спрацювали. Вже через тиждень зателефонували з іншого офісу, потім з третього.
До кінця місяця у Марини було п’ять замовлень на озеленення.
Вона зрозуміла, що одна не впорається, і найняла помічницю — студентку біологічного факультету Аню.
Дівчина виявилася кмітливою і швидко вникла в суть справи.
Взимку замовлень стало менше, але Марина не сиділа склавши руки.
Записалася на курси ландшафтного дизайну, вивчала спеціальну літературу, спілкувалася з колегами в інтернеті.
До весни вона вже відчувала себе впевнено. Перше замовлення на озеленення дачної ділянки отримала в квітні — власник одного з озеленених нею офісів попросив привести в порядок територію заміського будинку.
— Мамо, ти цілими днями десь пропадаєш, — поскаржився Тимур за черговою сімейною вечерею. — Раніше ти хоч вдома була.
— У мене сезон, синку. Навесні і влітку у садівників гаряча пора.
— Садівників? — перепитав Андрій. — Ти ж квіточками торгуєш.
— Я тепер ще й ландшафтний дизайнер, — гордо повідомила Марина.
Сім’я переглянулася. Максим хихикнув:
— Круто звучить. А скільки це коштує?
— Нормально, — ухильно відповіла мати.
— Цим ти грошей не заробиш, — розсміявся Андрій. — Ландшафтний дизайнер! У нас що, елітні дачі? Нормальні люди самі грядки копають.
Максим і Тимур засміялися. Марина мовчки доїдала суп. Якби вони знали, що тільки за травень вона заробила більше, ніж Андрій за весь рік…
Влітку роботи було дуже багато. Марина вставала о шостій ранку і приїжджала додому до ночі.
У неї вже було три постійні помічниці і домовленість з декількома розплідниками.
Замовлення надходили одне за одним — благоустрій територій котеджів, офісних центрів, ресторанів.
У серпні, коли старший син готувався до вступу в університет, Марина потайки поїхала подивитися квартиру на околиці міста.
Невелика однокімнатна квартира в новому будинку, з євроремонтом і панорамними вікнами — ідеально для самотньої жінки середнього віку.
Продавець назвав ціну — два мільйони. У Марини на рахунку лежало вже трохи більше.
— Купую, — сказала вона. — Але оформимо на мою матір.
Восени Максим вступив на економічний, Тимур пішов навчатися в иехнікум після дев’ятого класу.
Марина була щаслива і пишалася ними. Андрій теж радів, але одразу почав бурчати про майбутні витрати на навчання.
— Добре хоч на бюджет пройшли, — говорив він за вечерею. — А то де б ми взяли гроші на дві платні освіти?
— Знайшли б, — спокійно відповіла Марина.
— Та де? На мою зарплату? Або на твої квіточки розраховувала?
Знову цей тон. Знову насмішки. Марина подивилася на чоловіка — коли він став таким? Чи завжди він так принижував її інтереси і досягнення?
— До речі про квіточки, — Андрій відкинувся на спинку стільця. — Може, тепер, коли діти виросли, припиниш цей цирк? Будинок доведеш до нормального вигляду?
— Який цирк? — тихо запитала Марина.
— Ну, цю твою гру в бізнес-леді. Сиділа б вдома, як нормальна дружина. Борщі варила, шкарпетки прала.
— Я і так все це роблю.
— Робиш абияк! Раніше будинок був будинком, а тепер — то рослини всюди, то тебе цілими днями немає.
Марина встала з-за столу.
— Андрій, діти виросли. Вони вступили і незабаром почнуть самостійне життя. Я теж хочу жити своїм життям.
— І що це означає?
— Це означає, що я хочу розлучення.
Зависла тиша. Андрій дивився на дружину, як на божевільну.
— З чого це раптом? — він спробував розсміятися. — Через якісь дурниці? Я ж не серйозно…
— Дуже навіть серйозно. Ти всі двадцять років ставишся до мене як до прислуги. Принижуєш все, що мені цікаво. Смієшся над моїми захопленнями.
— Марино, ну не будь дитиною! Всі чоловіки жартують над дружинами, це нормально!
— Для мене це не нормально.
Андрій підхопився з місця.
— І куди ти підеш? У тебе ж нічого немає! Квартира моя, записана на мене!
— У мене є де жити, — спокійно відповіла Марина.
— Де? У твоєї матері в однокімнатці?
— У себе. У мене тепер є власна квартира.
Андрій зблід.
— Яка ще квартира? На що ти її купила?
— На гроші, зароблені квіточками.
— Не може бути! Скільки ти можеш заробити на цій дурні?
Марина мовчала. Андрій метався по кухні.
— Добре, навіть якщо так — квартира куплена в шлюбі, значить, вона спільна! Я подам до суду, розділимо навпіл!
— Квартира записана на мою матір. Подарунок від люблячої дочки.
Андрій зупинився. Він зрозумів, що дружина все продумала заздалегідь, підготувалася. У його очах промайнула паніка.
— Маринка, ну що ти! Ми ж сім’я! Я… я не хотів тебе ображати. Просто у мене характер такий… Можна ж все виправити!
— Не можна, Андрій. Вже пізно…
…Новий рік Марина зустрічала у своїй новій квартирі. Сини приїхали до неї — їм сподобалося світле просторе житло з видом на парк.
На широких підвіконнях вже красувалися перші рослини — фіалки, драцени, невелика пальма.
— Мамо, а тато де святкуватиме? — запитав Тимур, накриваючи на стіл.
— У Світлани, напевно, — байдуже відповіла Марина. — Його нової подруги.
— Дивно якось все вийшло, — задумливо промовив Максим. — А я й не підозрював, що ти стільки заробляєш.
Марина посміхнулася. На столі лежала стопка договорів на новий сезон — у неї все було розписано на багато місяців уперед.
— Цим ти грошей не заробиш, — передражнила вона голос колишнього чоловіка і розсміялася.
Хлопчики переглянулися і теж засміялися.
— Мамо, а можеш навчити нас? — несподівано запитав Тимур. — Може, влітку буду тобі допомагати. Заодно підроблю на кишенькові витрати.
— Звичайно, — кивнула Марина. — Тільки пам’ятайте — рослини не терплять метушні. З ними потрібні терпіння і увага.
— Як у житті, — філософськи зауважив Максим.
— Так, — погодилася мати, — як у житті.
За вікном падав сніг, але на підвіконні вже прокльовувалися маленькі паростки нових квітів.
До весни вони перетворяться на красиві рослини, хтось обов’язково захоче їх купити, і знову закрутиться знайомий цикл — вирощування, продаж, нові замовлення.
Марина була щаслива. Вперше за багато років вона будувала плани, не озираючись на чужу думку.
Адже колись близькі сміялися: «Цим ти грошей не заробиш», — не знаючи, що вона вже давно заробляє. І буде заробляти ще більше.
