– Слухай, я тут подумав… – Андрій неквапливо намазував мед на свіжий тост. – Думаю, потрібно влаштувати справжнє свято.
– Звичайно, – Марина посміхнулася, розливаючи ранкову каву по чашках. – Я якраз хотіла обговорити, як ми відзначимо наш перший спільний Новий рік.
– Ось і чудово! – пожвавився Андрій. – Я вже все придумав. До нас приїдуть мої батьки, сестра з чоловіком і дітьми…
Марина завмерла з чашкою в руках:
– Що значить «приїдуть»? Ми ж домовлялися провести свято удвох?
– Ну годі тобі, який Новий рік без сім’ї? – Андрій говорив з набитим ротом, не помічаючи, як змінюється обличчя Марини. – Вони вже взяли квитки.
– Зачекай-зачекай, – Марина поставила чашку на стіл. – Ти запросив своїх родичів до моєї квартири, навіть не запитавши мене?
– А що такого? Ми ж разом живемо. І потім, вони всього на тиждень.
Марина мовчки дивилася на чоловіка навпроти, намагаючись зрозуміти, як за вона могла так сильно в ньому помилитися.
Згадалася їхня перша зустріч у кав’ярні, куди вона забігла зігрітися вогким вересневим вечором. Андрій тоді здався таким уважним, турботливим…
– На тиждень? – нарешті вимовила вона. – І де, на твою думку, повинні розміститися шість осіб у двокімнатній квартирі?
– Щось придумаємо, – безтурботно відмахнувся Андрій. – Батьки у вітальні на дивані, сестра з родиною в спальні, а ми…
– А ми? – Марина відчула, як всередині закипає обурення.
– Ну, можна розкладачку купити.
Марина глибоко зітхнула:
– Андрій, давай начистоту. Ми знайомі всього три місяці. Ти живеш у мене два тижні, і то тільки тому, що у тебе в квартирі йде ремонт.
І раптом ти одноосібно вирішуєш запросити всю свою сім’ю зустрічати у мене Новий рік?
– Я думав, ти будеш рада! – У голосі Андрія з’явилися ображені нотки. – Ти ж сама казала, що любиш великі сімейні свята.
– Так, люблю. Але я також люблю, коли зі мною радяться і поважають мої кордони.
– Ой, ну почалося, – Андрій картинно закотив очі. – Знову ці твої «кордони». Нормальні люди живуть простіше, без усіх цих проблем.
– Нормальні люди поважають один одного, – спокійно заперечила Марина. – І потім, ти ж пам’ятаєш, що я працюю віддалено. Де мені працювати, коли квартира буде забита людьми?
– Можеш взяти відпустку.
– Яку відпустку? У мене важливий проект, дедлайн в середині січня.
– Ну знайди вихід! – Андрій почав дратуватися. – Зрештою, це моя сім’я. Вони хочуть познайомитися із тобою ближче.
Марина згадала, як тиждень тому Андрій точно так само «вирішив» запросити свого приятеля переночувати.
Той залишився на три дні, розкидав всюди свої речі і залишав гору немитого посуду. Андрій тоді тільки посміявся над її невдоволенням.
– Знаєш, – повільно промовила вона, – давай подивимося правді в очі. Ти живеш тут тимчасово, поки не закінчиться ремонт. Ця квартира – моя. І я не готова перетворювати її на прохідний двір.
– А, так он воно що! – Андрій різко встав з-за столу. – Значить, я для тебе просто тимчасовий гість? А я думав, у нас серйозні стосунки!
– Серйозні стосунки будуються на взаємній повазі. А ти навіть не вважаєш за потрібне обговорювати зі мною такі важливі рішення.
– Та що тут обговорювати? – вибухнув Андрій. – Сім’я є сім’я! Не можна відмовляти рідним людям!
Або ти думаєш, що якщо у тебе є своя квартира, то можеш командувати?
Марина відчула, як всередині все запекло. Вона згадала, як раділа, коли два роки тому нарешті купила цю квартиру.
Скільки сил вклала в ремонт, у створення затишної атмосфери. І ось тепер якась малознайома людина намагається встановити тут свої порядки.
– А давай згадаємо, як все починалося, – тихо сказала вона. – Пам’ятаєш, як ти захоплювався моєю самостійністю? Казав, що тобі подобаються незалежні жінки?
– Ну так я і зараз це кажу! – Андрій примирливо посміхнувся. – Просто не треба бути такою принциповою. Сім’я – це святе.
– Правильно. Тільки ось твоя сім’я – це твої рідні. А ми з тобою поки навіть не обговорювали спільне майбутнє.
І тут ти раптом вирішуєш заселити в мою квартиру натовп незнайомих людей на цілий тиждень.
– «Натовп незнайомих людей»? – перепитав Андрій. – Нічого собі, як ти заговорила! А як же твої красиві слова про те, що для тебе важливі сімейні цінності?
– Для мене вони важливі. Але ще важливіше – повага до особистого простору один одного. І зараз я бачу, що ти абсолютно цього не розумієш.
У двері подзвонили. Андрій просяяв:
– О, це, напевно, кур’єр! Я замовив розкладачку, вона мала сьогодні прийти.
Марина здивовано подивилася на нього:
– Тобто ти вже і розкладачку купив? Навіть не дочекавшись моєї згоди?
– Ну а чого тягнути? – Андрій знизав плечима. – Батьки приїжджають через три дні, треба готуватися.
Він попрямував до дверей, але Марина зупинила його:
– Зачекай. Давай прояснимо ситуацію. Я не згодна приймати твоїх родичів. Зовсім. Це не обговорюється.
– Що значить «не згодна»? – Андрій різко розвернувся. – А куди їм подітися? Квитки куплені, відпустки взяті!
– Це не моя проблема. Ти прийняв рішення за мене, не порадившись. Тепер сам шукай вихід.
– Та як ти можеш! – обурився Андрій. – Що я їм скажу?
– Правду. Що ти поспішив із запрошенням. Що не узгодив це питання зі мною. Що потрібно було спочатку запитати.
Дзвінок у двері повторився. Андрій дивився на Марину з недовірою:
– І це називається стосунки? Любляча жінка ніколи…
– Стоп, – перебила його Марина. – Давай без маніпуляцій. Люблячий чоловік теж багато чого «ніколи».
Наприклад, ніколи не ставить свою жінку перед фактом у важливих питаннях.
– Маніпуляцій? – Андрій нервово розсміявся. – На твою думку, бажання провести свято в колі сім’ї – це маніпуляція?
– Ні. Маніпуляція – це коли ти ставиш мене перед фактом, а потім звинувачуєш у нелюбові, якщо я не погоджуюся з твоїм рішенням.
Дзвінок у двері пролунав втретє, наполегливо і довго. Андрій смикнувся до дверей:
– Гаразд, давай потім домовимося. Людина ж чекає.
– Ні, Андрій, – твердо сказала Марина. – Ми домовимося зараз. І знаєш що? Не відкривай двері. Я не прийму цю розкладачку.
– Та що з тобою таке? – він сплеснув руками. – Ніколи не думав, що ти можеш бути такою дріб’язковою!
– Дріб’язковою? – Марина гірко посміхнулася. – Добре, давай розберемо ситуацію. Коли ти заселився до мене два тижні тому, про що ми домовлялися?
– Ну, що я поживу тут, поки не закінчиться ремонт…
– Саме так. Тимчасово. Ми навіть не обговорювали спільне життя. А тепер ти намагаєшся встановити тут свої порядки.
Марина раптом чітко згадала, як тиждень тому Андрій відмовився скидатися на продукти, заявивши, що «чоловік не повинен розмінюватися на такі дрібниці».
А позавчора він запросив друзів, не попередивши її, і вона, повернувшись з роботи, застала у своїй квартирі галасливу компанію.
– І знаєш, що я ще помітила? – продовжила вона. – За два тижні ти жодного разу не помив посуд. Не пропилососив. Не сходив до магазину за продуктами.
– Ой, знову почалося, – скривився Андрій. – Які дрібниці! Я ж казав – ось закінчиться ремонт, налагодимо побут…
– Ні, Андрій. Це не дрібниці. Це показник ставлення. І зараз, з цією історією з родичами, все стало остаточно ясно.
У двері знову подзвонили. Марина рішуче попрямувала до передпокою:
– Я сама відкрию.
На порозі стояв кур’єр з великою коробкою.
– Добрий день, замовлення на ім’я Андрія…
– Вибачте, – перебила його Марина, – але ми відмовляємося від замовлення. Сталася помилка.
– Як це відмовляємося? – обурився Андрій, який підійшов. – Я вже оплатив!
– Це твої проблеми, – спокійно відповіла Марина. – Вибачте, – звернулася вона до кур’єра, – замовлення скасовується.
Зачинивши двері, вона повернулася до Андрія:
– І знаєш що? Думаю, тобі час збирати речі.
– Що? – він навіть відступив на крок. – Ти мене виганяєш?
– Ні. Я припиняю наші стосунки, які спочатку будувалися на якомусь дивному фундаменті. Ти робиш вигляд, що не помічаєш моїх меж, я роблю вигляд, що це нормально.
– Але ж все було добре! – в голосі Андрія з’явилися благальні нотки. – Подумаєш, невелике непорозуміння…
– Ні, Андрію. Це не непорозуміння. Це принципово різні погляди на стосунки. Ти вважаєш нормальним приймати важливі рішення одноосібно, а я так не вважаю.
– Але ж це ж сім’я! Невже ти не розумієш…
– Розумію. Саме тому і кажу: збирай речі. Бо це не останній раз, коли ти спробуєш проштовхнути своє рішення, прикриваючись високими словами про сім’ю.
Марина пройшла в спальню і дістала з шафи його валізу:
– У тебе пів години. Потім я поїду у справах, ключі залиш на тумбочці.
– Ти це серйозно? – Андрій нервово посміхнувся. – Через якусь розкладачку?
– Та до чого тут розкладачка!? Через те, що за три місяці стосунків я так і не побачила в тобі партнера.
Зате побачила людину, яка вважає нормальним використовувати інших людей і їхні ресурси.
– Використовувати? – обурився Андрій. – Це я використовую? Та я думав про наше майбутнє! Хотів, щоб ти познайомилася з моєю родиною ближче!
– Правда? – Марина почала методично складати його речі у валізу. – А мені здається, ти просто шукав зручне місце для зустрічі Нового року. Безкоштовний готель, якщо можна так висловитися.
– Ну, знаєш! – Андрій підскочив до неї, намагаючись вихопити свої речі. – Не треба робити з мене негідника!
– Я нікого не роблю негідником. Я просто називаю речі своїми іменами. За два тижні спільного життя ти показав себе у всій красі.
– І взагалі, – продовжила вона, – давай згадаємо, як ти опинився у мене. Твій «ремонт» – це ж насправді здача квартири, правда?
Андрій завмер:
– Звідки ти…
Випадково побачила оголошення в інтернеті. Твоя квартира здається з першого грудня. Тобто, ти спеціально придумав історію з ремонтом, щоб я пустила тебе пожити.
– Ну і що тут такого? – Андрій спробував посміхнутися. – Я ж казав, що хочу бути ближче до тебе…
– Ні, ти хотів бути ближче до вигоди. Здати свою квартиру і безкоштовно жити в моїй. А тепер ще й запросити сюди всю рідню, щоб вони теж заощадили на готелі.
– Не требе робити з мене утриманця! – в голосі Андрія з’явилися сльозливі нотки. – Я ж кохаю тебе! А ти все вимірюєш грошима!
– Неправда, – спокійно заперечила Марина. – Я міряю ставленням. І твоє ставлення до мене, до мого простору – воно все показало.
Вона застебнула валізу:
– Знаєш, я ж дійсно хотіла серйозних стосунків. Думала, зустріла надійну, самостійну людину. А виявилося…
– Що виявилося? – з викликом запитав Андрій.
– Виявилося, що ти просто шукаєш, де б влаштуватися зручніше за чужий рахунок. І прикриваєш це красивими словами про кохання і сімейні цінності.
Марина дістала свій телефон:
– Я викликала тобі таксі. Приїде через п’ятнадцять хвилин. Адресу, куди їхати, сподіваюся, пам’ятаєш?
– Ти це серйозно? – Андрій нарешті усвідомив, що вона не жартує. – Ось так просто виставляєш мене за двері?
– Не просто. Після того, як ти показав своє справжнє обличчя. І давай без драм – ти прекрасно знав, що робиш, коли здавав свою квартиру і вигадував історію з ремонтом.
У цей момент телефон Андрія завибрував. На екрані з’явилося повідомлення від сестри:
«Братику, забронювала квитки, як просив! З тебе борг за шістьох ;)»
Марина встигла помітити текст:
– Ого, так ти навіть квитки їм не оплатив? Просто пообіцяв безкоштовне проживання в чужій квартирі?
Андрій почервонів:
– Ну… я думав, ми потім розрахуємося…
«Ми»? – перепитала Марина. – Тобто, ти планував, що я буду брати участь в оплаті квитків для твоїх родичів?
– А що такого? – здивувався він. – Ти ж добре заробляєш!
– Знаєш що? – Марина втомлено похитала головою. – Я навіть рада, що все відкрилося саме зараз. До того, як я встигла ще глибше загрузнути в цих нездорових стосунках.
Телефон просигналив про прибуття таксі.
– Твоя машина приїхала, – сказала Марина. – Прошу.
