– Ми таке не їмо! У нас у селі цим свиней годують! – свекруха сказала це і жбурнула тарілку…
…Марина витирала руки об рушник і дивилася на стіл. Рулетики з баклажанів, котлети, салат, компот у графині.
Все як слід. Все вірно. Тільки всередині шкрябало через те, що сьогодні прийде його мати.
– Мамо, навіщо ти стільки готуєш? – Павлик стояв у дверях, худий, напружений. Дванадцять років, а дивиться, як дорослий. – Вони що на тиждень до нас приїдуть?
– Це ж його мати, Павлику. Тамара Петрівна. Вона вперше до нас в гості приїде.
– Ну то й що? Ігор у нас пів року вже живе. Що тепер?
Марина промовчала. Павлик мав рацію, але вона не могла визнати це вголос.
Ігор з’явився після розлучення – статний, господарський, прибив поличку, поміняв кран, залишився ночувати.
Потім ще. І ось уже пів року він тут, а Павлик все так само дивиться на нього вовком.
О сьомій пролунав дзвінок. Марина відчинила двері – на порозі стояла Тамара Петрівна. Велика, міцна жінка, з яскраво-рудим волоссям та червоною помадою.
Поруч Аліна, сестра Ігоря, у вузьких джинсах, що вимальовували кожен вигин стегон, і з телефоном у руці. Без квітів, без тортика, без нічого. Просто з порожніми руками.
– Заходьте, роздягайтесь, – Марина спробувала легко посміхнутися.
Тамара Петрівна зняла пальто й одразу рушила в глиб квартири, оглядаючи стіни, меблі, кути.
Марина застигла. Ігор стояв у коридорі й чомусь винувато дивився в підлогу.
– Невелика у тебе квартирка, – кинула Тамара Петрівна, зазираючи в кімнату. – І пилюка на підвіконні. Господиня ти така собі.
Марина проковтнула ці слова, ще не зрозумівши, як себе поводити. Аліна хихикнула і щось надрукувала у телефоні.
– Проходьте до столу, будь ласка.
За столом Тамара Петрівна зайняла центральне місце. Сіла, оглянула страви, підібгала губи.
Марина розливала компот, ставила тарілки. Ігор уже тягнувся до котлет.
– Це що? – Тамара Петрівна тицьнула виделкою в рулетики.
– Баклажани з сиром та часником. Спробуйте, дуже смачна закуска.
– Ми таке не їмо! – голос свекрухи пролунав різко, голосно. – У нас у селі цим свиней годують!
Тамара Петрівна схопила тарілку та жбурнула на стіл. Рулетики розлетілися. Один упав на скатертину, залишивши жирний слід.
Аліна відсахнулася, продовжуючи знімати на телефон. Ігор жував котлету, опустивши голову.
Марина стояла з графином у руках. І тиша.
– Ігорю, скажи їй що-небудь, – тихо попросила вона.
– Мамо, що ти влаштовуєш? Може годі, – мляво пробурмотів він, не підводячи очей.
– Що годі? Я правду говорю, – Тамара Петрівна відкинулася на спинку стільця і подивилася на Марину оцінювально.
– Ти, Марино, жінка, звичайно, статна. Але в тілі вже. Роки беруть своє. Ігорю б когось молодше, стрункіше. Бо ти, сама розумієш, не першої свіжості.
Усередині Марини щось обірвалося. Вона поставила графин на стіл та сіла.
– Ігор?
– Мамо, годі, – буркнув він, потягнувшись за хлібом. Він говорив наче не з власної волі, а через необхідніть.
– Та гаразд, я ж не зі зла. Чесно просто, – Тамара Петрівна махнула рукою.
Марина підвелася і пішла на кухню. Їй треба було вийти, щоб не зірватися.
Вона стояла біля плити, тримаючись за стільницю і слухала, про що йде мова в сусідній кімнаті.
– Мамо, припини, – це Ігор, але без роздратування.
– Я тобі по-материнськи говорю. Навіщо тобі розлучена з дитиною? Хлопчик на тебе косо дивиться, чужий зовсім.
Пожив тут у теплі, зекономив на орендованій квартирі, і вистачить. Весною з’їдеш, знайдеш нормальну.
Марина завмерла. Чайник кипів, але вона не чула і не бачила пари.
– Та гаразд, мамо, – Ігор хмикнув. – Зате машина під боком стоїть, і до мого складу п’ять хвилин пішки. Зручно.
Перезимую, грошей піднакопичу, а там буде видно. Вона в мене закохана, нікуди не подінеться.
– От і розумничок. Тільки не переграввй. Тримай дистанцію.
– Ігорю, ти жорсткий, – хихикнула Аліна.
Марина вимкнула чайник. Рухи стали впевненими.
Вона вийшла з кухні, пройшла до передпокою, відчинила шафу і дістала сумку Ігоря.
Повернулась до кімнати й кинула її на стіл між тарілками.
– Збирайся!
Ігор підвів голову.
– Ти чого?
– Я сказала – збирайся! Готель зачиняється!
– Марино, ти чого? Який готель? Ми ж просто розмовляли…
– Я чула, про що ви розмовляли! Кожне слово! Зручно, кажеш? Перезимуєш? – Марина зробила крок ближче. – Так ось, Ігоре, лафа для тебе закінчилася. Сьогодні ж! І рідню свою забирай звідси.
– Ти що? – Тамара Петрівна схопилася, стілець впав. – Ми ж гості!
– Гості не кажуть господарці, що вона в тілі. Гості не порівнюють те, чим годують свиней з її їжею.
І гості не будують плани, як використати господиню до весни, — Марина відчинила двері до передпокою. – Одягайтеся. Швидко.
– Та ти хвора на всю голову! – закричала Тамара Петрівна, хапаючи пальто. – Одна все життя сидітимеш із таким характером!
Аліна вже стояла у коридорі, продовжуючи знімати все на телефон.
Ігор запихав у сумку зарядку, бритву, шкарпетки. Бурмотів щось про те, що вона пошкодує, що сама приповзе.
– Марино, – гукнув Ігор. Вона обернулася. – А гроші за кран мені хто поверне? Я тобі змішувач ставив! У мене й чек зберігся!
– То компенсація за “готель”. А будеш нахабніти, за пів року рахунок виставлю!
– Я дільничного виклику! – Ігор поліз у кишеню за телефоном.
– Викликай. Поясниш, чому пів року без прописки жив тут.
Він сплюнув, розвернувся і вийшов. Тамара Петрівна, вже на сходах, прокричала:
– Ніхто тобі не потрібний! Ніхто!
Марина зачинила двері та повернула ключ. Тиша. Така, якої не було давно.
Павлик вийшов із кімнати за хвилину. Стояв посеред коридору і дивився на матір.
– Пішли?
– Пішли, синку.
– Назавжди?
– Назавжди.
Він підійшов, обійняв її за талію, уткнувся чолом у плече мами. Марина погладила його по жорсткому волоссю.
– Мамо, а котлетки лишилися?
– Ще пів каструлі, любий.
– Тоді пішли їсти. А то цей… Ігор… половину зжер, сам…
Вони пройшли на кухню. Марина розігріла котлети, Павлик сів за стіл. Раптом засміявся — тихо, полегшено.
– Чого смієшся?
– Згадав, як він позавчора мені втирав щось про комп’ютер. Сам навіть браузер відкрити не міг, – Павлик похитав головою. – Мамо, а ти правда в нього закохана була?
Марина замислилась. Намагалася згадати, що відчувала, коли Ігор з’явився. Чи це було кохання? Чи просто страх залишитись одній?
– Не знаю. Напевно, просто хотіла, щоб хтось був поруч.
– Але ж ти не одна. Нас двоє. Я поруч!
Марина подивилася на сина – на серйозне обличчя, очі, які вже не були дитячими. Він мав рацію.
– Ти такий розумний у мене.
– Це від тебе, – Павлик потягся за котлетою.
Марина підійшла до вікна. Надворі темніло, ліхтарі горіли тьмяно. Десь там зараз йшов Ігор із сумкою та будував плани, до кого прибитися на зиму. А їй було байдуже.
– Мамо, давай завтра в кіно сходимо? Там про роботів новий фільм показують.
– Давай, синку.
Вони сиділи удвох, їли котлети, пили компот. Марина думала, що завтра зніме ту криву полицю. І викине лосьйон після гоління із ванної. І зробить ревізію – прибере все, що нагадувало б про останні місяці.
Але це завтра. А сьогодні вона просто сиділа із сином на своїй кухні, у своїй квартирі. І всередині повільно починав гріти затишок та спокій.
Павлик прибрав тарілку, позіхнув і пішов до себе. На порозі обернувся:
– Мамо, наступного разу, якщо хтось надовго до нас захоче переїхати, ти мене спитай, гаразд? Я одразу бачу, хто нормальний.
– Домовилися, синку.
Марина залишилася сама. Сіла, обвела поглядом квартиру – свою, де все на місцях.
Де не буде більше чужого хропіння, чужих шкарпеток, чужих планів.
Вона згадала слова Тамари Петрівни – «одна на все життя залишишся». І посміхнулася.
Одній – не страшно. Страшно коли поруч той, хто тільки використовує.
Марина встала, вимкнула світло. Завтра буде новий день. Без Ігоря, без його родичів, без фальшивої турботи. Просто вона та Павлик. І це буде правильно.
