— Ой, Людо, ти знову наші огірки за паркан стягнула! — вигукує Марина, ніби підкрадається левиця, що втратила своїх дитинчат. — Я їх уранці садила, а тепер половина, як ті злодії на нічних грабіжах, у тебе на городі красуються!
— Та це не я! — знервовано махає рукою Люда, ніби відганяючи мух у спекотний день. — То твоя курка Степка, немов поганий сусід, що ходить без запрошення, в моєму городі хазяйнує. Якщо хочеш, дам їй паспорт, щоб знала, де її хата.
— Паспорт курці? — сміється Марина, ніби почула найсмішніший анекдот у житті. — Добре, що ти ще не почала збирати з неї податки!
— Ой, а ти дивись, щоб твоя петрушка не стала жертвою мого “гостинного” дренажу! — підморгує Люда. — Бо я її заллю, як ті селянські городи після дощу — нікому не буде радісно!
— Та що ти! — Марина показує пальцем, ніби суддя, що роздає вироки. — Я краще з тобою по-чесному посварюся, ніж буду, як той ворон — весь день каркати без толку.
— А ще цей паркан! — махає Люда рукою. — Він старий, як бабусина бабуся! Треба його прибрати, бо він вже не раз горло підпер, як застарілий вузол на нитці.
— Точно! — погоджується Марина. — Може, нарешті покладемо край цій вічній боротьбі, як два цапи на мосту. Бо й так в нас стільки спільного — і город, і курка, і навіть злість часом однакова.
— Ну, хоч раз у житті дамо справам говорити замість слів, — сміється Люда, простягаючи руку. — Пора нам, як кажуть, зняти шори з очей і побачити, що сваритися — це як їсти холодну кашу: не смачно і без користі.
— Миру! — відповідає Марина, міцно стискаючи руку сусідки. — І нехай наші дні будуть, як добрий хліб — пухкі, теплі і смачні.
Після “миру” Марина і Люда взялися до справи — але не до роботи, а до своєї улюбленої справи — капостей.
Люда, як справжній мисливець за пригодами, тихенько підкладає Марині в город… старий капустяний лист, під яким ховає жменьку червоних перчинок:
— Дивись, Маришко, це тобі не салат, а “пекельний привіт” від мене. Нехай огірки твої гарячим полум’ям загоряться! — проговорює сусідка.
Марина, не відстаючи, відповідає в стилі справжнього стратегічного гравця:
— О, Людо, то що ж, я твої помідори трохи “куплю” уночі? Нехай гострі перчинки тебе не пускають до сну, як сова до півночі.
Наступного дня вранці Марина помічає, що у Людиного курника немає дверцят. Ніби хтось потайки вивернув їх і сховав:
— Ну, Людо, це не по-людськи — залишати курок без замка! — підморгує Марина, — Тепер твої Степки можуть ходити, куди їм заманеться — як туристи без квитка.
Люда відповідає, з широко розкритими очима, ніби перед нею постала загадкова сила:
— Ого, Маришко, то це твоя “ночна операція”! Тепер я знаю, що мої курки — VIP-персони. Мабуть, їм пора влаштувати вечірку!
Паралельно сусідки починають невеличкі “перемовини” через паркан — з підкиданням записок із веселими образами та анекдотами.
— Якщо паркан і далі триматиме межу, ми будемо, як дві стариці з курячими яйцями — сваритися, але не підпускати одна одну, — пише Люда у черговій записці.
— А ми, як ті два коти, що не поділили диван, — відповідає Марина. — Тільки наш диван — це город.
Та з кожною капостю вони все більше сміються і розуміють: сварки — це як вітер у полі, пройде і забудеться, а от дружба — як врожай, що дає плоди.
Наступного ранку Марина стояла біля паркану і впевнено починала свій перформанс:
— Чула, в селі вже третій день ходить новина, що Люда начебто своїм томатам шепоче… а вони ростуть, мов на дріжджах! Кажуть, то не добрий знак — бо шепіт цей якось козака ворожого звав.
До неї підходить бабуся Ганна, яка вже тримає в руках чашку з чаєм:
— Ой, Маринко, то правда? Хто ж це таке говорить?
— Та самі люди! — сміється Марина. — Говорять, що Люда ще й з курками розмовляє — ніби таємна відьма.
Тим часом Люда зустрічається з Павлом із сусіднього двору і теж розпускає свої “сенсації”:
— А ти знаєш, що Марина, буцімто, раніше за всіх до церкви ходить? Але не заради віри, а щоб перший пиріг покласти на святковий стіл і всіх пригостити, аби зайняти найкраще місце.
Павло хмикає:
— Оце так хитрість! Значить, пиріг — це її зброя!
Люда підморгує:
— Та не тільки. Кажуть, що її огірки ростуть завдяки старим секретам, переданим від бабусі, які ніхто, крім неї, не знає. А ті секрети містять в собі отрутні речовини.
— Так вони ними й мене пригощала. От, хитра відьма…
Вечір настає, і обидві сусідки випадково зустрічаються біля колодязя.
— Ну що, Людо, чула останні новини? — підморгує Марина.
— Чула, Маринко. І навіть більше — тепер вже наші огірки вирішили влаштувати політичні дебати. Здається, твої вчать моїх, як краще рости.
— Ха-ха! — сміються вони разом.
— Певно, час припинити цю “таємну операцію” і спробувати домовитись? — пропонує Люда.
— Погоджуюсь. Бо з такою “боротьбою” ми скоро не лише огірки втратимо, а й сусідів теж.
Наступного дня Марина, озброєна лійкою, вирішує “виховати” сусідські помідори.
Вона тихенько проливає воду з підсилювачем (до якого додала кілька крапель рідини для миття посуду).
— Ох, Людо, — подумала Марина, — зараз твої томати будуть блищати, як новенькі ліхтарі на святі!
Та, як тільки вона повертається, чує крик:…
— Ей, ти! Що це за фокуси? Мої помідори виглядають тепер, як викинуті на смітник політичні плакати після виборів!
Люда стоїть із відром і гумовою качечкою в руках.
— Твоя черга, Маринко! — каже вона, показуючи на лійку, яку напередодні загубила… в городі сусідки.
Наступного ранку Марина знаходить у своєму городі міні-парк із гілок і старих газет — “домівку для птахів” від Люди.
— Ого, — дивується Марина, — мої огірки тепер мають свій готель. Безкоштовний “all inclusive” для шкідників!
Під вечір обидві знову випадково зустрічаються біля паркану.
Марина у гумових чоботях, які більше нагадують два жовті човники, а Люда з яскравою панамою на голові.
— Оце так вигляд! — сміється Люда. — Ти, мабуть, готуєшся до “городнього балу” чи до походу на Місяць?
— Ха-ха, — відповідає Марина, — а ти що, у панамі — щоб сонце не впало на твої секретні рецепти?
Раптом біля них підходить сусід Петро з собакою, яка починає копати землю біля паркану.
— Ой, — каже Петро, — здається, собака хоче стати суддею в цій вічній справі про межу!
Усі регочуть, і сварки ненадовго стихають.
Марина і Люда зібралися біля паркану, озброєні граблями, віниками і цілою купою ідей.
— Добре, що ми нарешті це вирішили, — каже Марина. — Бо я вже думала, що цей паркан стоїть між нами, як ворожа стіна між двома королівствами.
— Та годі! — сміється Люда. — Замість стіни зробимо щось на кшталт містка дружби — щоб твої огірки бачили мої помідори, а курки наші могли спільно гуляти.
Вони починають розбирати старий паркан.
Кожна планка — це як маленька перемога.
Але тут же починаються і курйози: Марина застрягає в кущах, а Люда випадково розливає фарбу на себе, перетворившись на ходячий малюнок.
— Ну, тепер ти — справжній витвір мистецтва! — сміється Марина.
— Художниця я, а ти — скульпторка кущів! — відповідає Люда.
Поки працюють, сусіди починають підходити з цікавістю.
Хтось приносить домашнє печиво, інший — старі граблі, а пес Петро організовує “охорону” робіт.
Незабаром паркан повністю зникає, а на його місці з’являється гарна дерев’яна лавочка — символ нового початку.
— Ось тепер наші городи справді сусідять! — каже Люда, сідаючи на лавочку.
— І сварки відтепер будуть, як рідкісні гості — що заглядають, але швидко йдуть, — додає Марина.
Вони разом сміються і розуміють: інколи, щоб побачити сонце, треба спочатку розчистити хмари.
Після того, як паркан зник, а городи об’єдналися, Марина сиділа на лавочці, дивлячись на свої огірки, що тепер росли поруч із помідорами Люди.
— Знаєш, — сказала вона, — раніше я думала, що межа — це просто дошки і цвяхи. А виявилося, що межа — це те, що ми самі собі придумали, щоб не бачити один одного.
Люда кивнула:
— Так, і часом ми тримаємо образи, мов ті старі дошки, що колись розділяли нас. Але коли їх прибираєш, відкривається зовсім інший світ — спільний і теплий.
Марина посміхнулася:
— Хочеться вірити, що й у людських стосунках так само. Що, прибравши паркан непорозумінь і сварок, можна посадити квіти дружби і поваги.
Люда тихо додала:
— А ще сміх — він, як сонце після дощу. Без нього — ні огірки не ростуть, ні помідори.
Вони разом засміялися, а навколо було так тихо і затишно, ніби сам город вітав їх з новим початком.
— Хто б міг подумати, що сварки можуть привести до дружби? — зітхнула Марина.
— А я скажу, що в нас обох вийшов найкращий врожай із усіх, що ми колись мали, — відповіла Люда.
І вони зрозуміли, що межа — це не паркан між городами, а те, що ми самі дозволяємо їй бути.
Минуло кілька місяців після того, як паркан зник, а городи об’єдналися в одну дружню територію.
Тепер кожен ранок починався з чашки кави на тій самій лавочці, де Марина й Люда ділилися новинами та сміялися, як старі добрі подруги.
— Чула, що Петро влаштував курячі перегони? — питала Люда, посміхаючись.
— Я не чула, — відповідала Марина, — але моя качка вже записалася в судді.
Їхні сусіди дивилися на них із захопленням і трохи заздрістю — адже навіть найбільші сварки можуть перерости у щось справжнє, якщо дати їм шанс.
І, звісно, городи тепер радували врожаєм, а птахи весело цвірінькали, ніби святкуючи дружбу, яка народилася там, де раніше стояв паркан.
