Марина завмерла з чашкою чаю в руках, не в силах відвести погляд від знайомого брелока з маленьким плюшевим котом.
Цей брелок вона сама повісила три роки тому, коли вони з Костею отримали ключі від новобудови. Їхнє перше власне житло. Їхня мрія.
— Щось не так, Мариночко? — Галина Петрівна підняла на неї невинні сірі очі, клацнувши замком сумки. Її голос був нудотно-солодким, як дешевий торт із супермаркету.
— Ні-ні, все добре, — Марина змусила себе посміхнутися. Руки зрадницьки затремтіли, і чай розлився на блюдце.
Свекруха приїхала «в гості» три дні тому. Без попередження, з двома величезними валізами і заявою, що скучила за єдиним синочком.
Костя, зрозуміло, був у захваті. Він взагалі завжди був у захваті від будь-яких маминих ідей.
Марина відставила чашку і під приводом головного болю пішла в спальню. Зачинила двері, притулилася до них спиною. Серце калатало десь у горлі.
Звідки у свекрухи ключі від їхньої квартири? Вона точно знала, що ніколи їх не давала. Костя? Можливо. Але навіщо?
Вони бачилися з його матір’ю раз на два місяці, коли самі їздили до неї в область. Галина Петрівна жила у своєму будинку, майже за сто кілометрів від міста. Навіщо їй ключі від їхньої квартири?
Увечері, коли свекруха пішла в душ, Марина обережно підійшла до чоловіка. Костя сидів на дивані, гортаючи стрічку в телефоні з блаженною посмішкою ситого кота.
— Костя, — вона сіла поруч, намагаючись говорити спокійно, — ти давав мамі ключі від нашої квартири?
Він підвів на неї розсіяний погляд.
— А? Ключі? Ну так, давав. А що такого?
— Коли? Навіщо?
— Та місяць-два тому. Вона попросила, сказала — мало що. Раптом нас не буде, а їй потрібно буде щось забрати. Або, не дай Боже, щось трапиться — швидку викликати, двері відкрити. Логічно ж.
Марина мовчки дивилася на нього. Два місяці. Свекруха два місяці мала вільний доступ до їхньої квартири, а вона про це навіть не знала. Адже вони їхали у відпустку на два тижні. І у відрядження Костя їздив регулярно.
— Чому ти мені не сказав?
— А треба було? — він знизав плечима. — Це ж мама. Не чужа людина. Ти чого напружилася?
Він уже повернувся до телефону, втративши інтерес до розмови. Для нього тема була закрита. Мама попросила — він дав. Що тут обговорювати?
Марина пішла на кухню. Увімкнула воду, щоб заглушити звуки, і кілька хвилин просто стояла, дивлячись у темне вікно.
Щось було не так. Вона відчувала це всім тілом, як тварина відчуває наближення грози.
Наступні дні вона спостерігала. Свекруха поводилася як господиня. Переставляла речі на полицях. Критикувала розстановку меблів. Заглядала в шафи. Відкривала їхню пошту.
— Мариночко, а що це за лист з банку? — Галина Петрівна помахала конвертом, який Марина ще не встигла відкрити. — Кредит якийсь?
— Це іпотека, — сухо відповіла Марина. — Ми з Костею платимо.
— Ах так, іпотека, — свекруха розуміюче кивнула. — Важко, напевно? Стільки грошей щомісяця віддавати. А я ось думаю — може, допомогти вам? У мене є деякі заощадження.
В її голосі було стільки удаваної турботи, що Марину пересмикнуло. Але вона тільки мовчки забрала конверт і пішла.
Відповідь вона знайшла випадково. Через тиждень. Костя поїхав на роботу, свекруха пішла «прогулятися по магазинах», а Марина вирішила прибратися в їхній спільній з чоловіком шафі.
Папка лежала на самому дні, під стопкою старих журналів. Звичайна картонна папка з зав’язками. Марина б пройшла повз, але краєм ока помітила штамп нотаріальної контори.
Вона дістала папку. Розв’язала стрічки. І світ навколо неї зупинився…
Це була згода на дарування. Складена за всіма правилами, з печатками і підписами. Згідно з цим документом, Марина давала згоду на те, щоб її чоловік, Костянтин Сергійович Воронов, подарував половину їхньої спільної квартири своїй матері, Галині Петрівні Вороновій.
Підпис під документом був дуже схожий на її підпис. Але вона його не ставила.
Руки затремтіли так сильно, що папір вислизнув з пальців. Марина повільно опустилася на край ліжка, відчуваючи, як німіють ноги.
Вони підробили її підпис. Її чоловік і свекруха. Вони вирішили переписати половину квартири на матір Кості, не питаючи її згоди. Вони підробили документ. Це було… це було…
Вона не могла знайти слів. У голові було порожньо і дзвінко, як у дзвоні після удару.
Марина просиділа так близько години. Потім акуратно склала документи назад у папку, прибрала її на місце і вийшла з кімнати.
Вона не стала чекати вечора. Не стала влаштовувати сцен. Вона зателефонувала знайомій юристці.
— Аня, мені потрібна консультація. Терміново. Це стосується підробки документів і спроби розкрадання майна.
Жінка уважно вислухала її мовчки. Потім сказала:
— Приїжджай прямо зараз. І привези все, що знайшла.
Марина сфотографувала кожну сторінку на телефон. Акуратно, щоб не зіпсувати папір мокрими від хвилювання пальцями. Поклала папку назад. Взяла сумку і вийшла з квартири.
В офісі Ані вона провела три години. Юрист хитала головою, робила нотатки, задавала питання. В кінці розмови вона підняла на Марину серйозний погляд.
— Це кримінальний злочин. Підробка підпису на нотаріальному документі, спроба розкрадання майна в особливо великому розмірі. Їм обом загрожує реальний термін.
— Обом? — перепитала Марина.
— Твоєму чоловікові і його матері. Якщо він знав і брав участь — а судячи з усього, брав участь, — вони співучасники.
Марина закрила очі. Значить, Костя знав. Весь цей час знав. Марини тільки зараз повністю усвідомила це. Знав, коли цілував її перед сном. Коли говорив, що кохає. Коли планував відпустку на море.
Він знав, що його мати готує документи, які позбавлять її половини квартири.
— Що мені робити?
— У тебе два варіанти, — Аня відкинулася на спинку крісла. — Перший — йти в поліцію. Заява, експертиза, суд. Довго, нервово, але ефективно.
Другий — поговорити з ними безпосередньо. Показати, що ти все знаєш. Вимагати компенсацію і розлучення на своїх умовах.
— А якщо вони не погодяться?
— Тоді перший варіант нікуди не дінеться.
Марина повернулася додому ввечері. Костя і Галина Петрівна сиділи за столом, спокійно вечеряли.
Свекруха приготувала вершковий суп із грибами — вона взагалі любила демонструвати, яка вона хороша господиня, на відміну від «недбайливої невістки».
— Мариночко! — проспівала Галина Петрівна. — А ми тебе зачекалися! Де ти пропала?
— По справах їздила, — Марина повісила куртку, пройшла на кухню. Сівши за стіл навпроти них обох. — До речі, про справи. У мене є до вас розмова. До обох.
Костя підняв голову від тарілки.
— Що сталося?
Марина дістала телефон. Відкрила галерею. Поклала його на стіл екраном вгору.
— Це я знайшла сьогодні в нашій шафі. Папка з документами на дарування квартири. З моїм підробленим підписом.
Тиша за столом стала відчутною. Марина бачила, як побіліли кісточки пальців свекрухи, яка стиснула ложку. Як сіпнувся кадик у Кості, який судорожно ковтнув.
— Ти… ти рилася в моїх речах? — голос чоловіка був стиснутим, хрипким.
— У наших речах. У нашій квартирі. Яку ви з мамою вирішили у мене вкрасти.
— Як ти смієш! — свекруха підхопилася, її обличчя вкрилося червоними плямами. — Ми нічого не крали! Це наша сімейна власність! Костя — мій син, я маю право…
— На що ви маєте право? — Марина говорила рівно, хоча всередині все вирувало. — На підробку мого підпису? На шахрайство? На розкрадання майна?
— Це не розкрадання! — скрикнула Галина Петрівна. — Це просто… просто переоформлення! Для зручності! Я ж не чужа людина!
— Підробка підпису — це кримінальний злочин. До шести років. — навмання видала Марина. — Для вас обох.
Костя підхопився. Його обличчя спотворилося, він був схожий на загнаного звіра.
— Марино, послухай… Це все мама придумала… Я просто хотів, щоб вона була захищена… Якщо зі мною щось трапиться…
— Якщо з тобою щось трапиться, — перебила Марина, — я, як твоя дружина, успадкую твою частку. А не твоя мати. Це закон. Але вас обох це не влаштовувало, правда?
— Ти не розумієш!
Галина Петрівна зробила крок до неї, і в її очах вже не було ні краплі удаваної раніше солодкості. Тільки злоба. Чиста, концентрована злоба.
— Ти ніхто! Ти чужа! Ти заарканила мого сина, влізла в нашу сім’ю, а тепер вдаєш із себе господиню! Цю квартиру мій син своїм трудом заробляв!
— Ми обоє заробляли. Обоє платимо іпотеку. Обоє оформлені власниками. І ніхто, — Марина підвелася, і свекруха мимоволі відступила на крок, — ніхто не має права підробляти мій підпис і красти моє майно. Ніхто.
Костя метався між ними, як загублений цуценя.
— Марина, давай поговоримо спокійно… Ми все виправимо… Я не думав, що це так серйозно. Ми думали, що це формальність. Мама…
— Твоя мама, — Марина повернулася до нього, і щось в її погляді змусило його замовкнути, — твоя мама використовувала тебе, щоб вкрасти у нас обох.
Вона б не зупинилася. Сьогодні половина квартири, завтра — все. А ти б кивав і погоджувався, бо «мама краще знає».
— Та як ти розмовляєш! — Галина Петрівна задихалася від люті. — Костя! Ти чуєш, що вона каже?! Вона твою матір ображає!
Марина підійшла до шафи. Дістала ту саму папку з документами. Поклала на стіл.
— У вас є вибір. Перший варіант — ви, Галина Петрівна, забираєте свої валізи і їдете. Прямо зараз. Ці документи я збережу.
Якщо ви коли-небудь спробуєте повторити щось подібне — вони відправляться в поліцію. Другий варіант — я дзвоню прямо зараз. Заява вже готова. Мій юрист чекає.
Вона показала їм телефон. Номер Ані був набраний, палець — на кнопці виклику.
Свекруха дивилася на неї з ненавистю. Костя — з жахом. Кілька секунд ніхто не рухався.
— Ти не посмієш, — прошипіла Галина Петрівна. — Ти не посадиш свого чоловіка. Ти не така.
— Перевірте, — відповіла Марина. І в її голосі було стільки холодного спокою, що свекруха здригнулася.
— Костя! — вона повернулася до сина. — Скажи їй! Захисти мене!
Костя стояв, опустивши голову. Він мовчав. Вперше в житті він не знав, що сказати.
Все його існування будувалося на тому, що мама завжди права, мама завжди захистить, мама завжди вирішить.
І раптом виявилося, що мама завела його в глухий кут, з якого немає виходу.
— Костя! — голос Галини Петрівни зірвався на вереск.
— Мамо… — він підняв на неї змучений погляд, — мамо, тобі справді краще поїхати.
Марина бачила, як свекруха змінилася в обличчі. Як сіпнулися її губи, як розширилися очі.
Це було обличчя людини, яку зрадили. Яку викинули. Яка все життя маніпулювала іншими і раптом опинилася по інший бік.
— Ти… — прошепотіла вона, дивлячись на сина. — Ти вибираєш цю… цю… замість мене?
— Мамо, я не хочу в тюрму, — тихо відповів Костя.
Галина Петрівна мовчки повернулася і вийшла з кухні. Через двадцять хвилин вона витягла в передпокій свої валізи. На порозі зупинилася, обернулася.
— Ти про це пошкодуєш, — сказала вона Марині. — Ви обоє пошкодуєте.
Двері за нею зачинилися.
Марина повільно опустилася на стілець. Адреналін спав, і її почало трясти. Костя стояв посеред кухні, не знаючи, куди себе подіти.
— Марино… — почав він.
— Не зараз, — перебила вона. — Не сьогодні. Я занадто втомилася, щоб говорити.
Вона встала і пішла в спальню. Лягла на ліжко, не роздягаючись. Закрила очі.
Через стіну вона чула, як Костя ходить по квартирі. Як відкриває холодильник. Як вмикає телевізор і відразу вимикає. Як знову ходить.
Вона не знала, що буде далі. Чи зможе вона пробачити його. Чи захоче. Чи є взагалі що пробачати — чи все вже безповоротно зламано.
Але вона знала одне: сьогодні вона захистила себе. Захистила свій дім. Захистила своє право на власне життя.
І ніяка свекруха, ніякий слабкий чоловік більше не змусять її відчувати себе гостею у власному домі.
Марина відкрила очі і подивилася на стелю. А за вікном сідало сонце, і кімната наповнювалася м’яким помаранчевим світлом.
Що буде з їхнім шлюбом — покаже час. Може, вони впораються. Може, ні.
Але одне вона вирішила точно: більше ніколи ніхто не буде вирішувати за неї. Ніхто не буде вважати її «ніким» у власному домі.
Вона заслужила це право. І вона його отримала.
