— Познайомся, синку, це Оленка! — гордо представила свекруха дівчину прямо за сімейним обідом, не звертаючи уваги на невістку…
…За вікном уже темніло. Галина Петрівна поставила на стіл чергове блюдо з гарячими пиріжками і багатозначно, з лукавою хитрістю поглянула на сина.
— Оленка у нас і спортсменка, і господиня, і просто розумничка. А ще вона, уяви, у двадцять шість років вже заступник керуючого банком!
Скільки ж потрібно мати розуму, щоб досягти такого високого становища? Не рівня деяким.
Вона підняла вгору вказівний палець і, мружачись, кинула швидкий погляд на невістку. Та закипіла.
Мало того, що свекруха дозволяє собі приводити на сімейні вечері якихось нахабних, розмальованих дівчат, вона ще й образами не гребує!
Марині раптом відчайдушно захотілося кинути в неї наповнену салатом тарілку. Їй-богу, заслужила.
— Мамо, будь ласка, — зітхнув Андрій, старанно намазуючи домашній паштет на хліб. — Мені не особливо цікава кар’єра Олени.
Він уникав дивитися на миловидну дівчину навпроти. Оленка заправила за вухо пасмо волосся, почервоніла, щось невиразно пробурмотіла.
— Що «мама»? — обурилася Галина Петрівна. — Я просто розповідаю про дочку моєї старої подруги.
Що в цьому такого? До речі, Олена чудово готує, в кулінарній школі займалася. Так, Олена?
— Так, — зніяковіла жінка.
Марина, яка сиділа поруч з чоловіком, міцніше стиснула виделку, щоб не зірватися і не наговорити гидоти свекрусі.
Це був третій недільний обід поспіль, на якому з’являлася чергова «дочка подруги».
Першою була Світланка — молода, але вже відомий адвокат, потім Аня — початківець, але багатообіцяюча піаністка.
— Андрійку, візьми ще салатик, Оленка сама готувала.
Галина Петрівна поклала синові добавку, ніби випадково зачепивши ліктем тарілку Марини.
— Дякую, я ситий. — Андрій накрив долонею руку дружини під столом, злегка стиснув. — І взагалі, ти ж знаєш, що ми не їмо майонез.
Віктор Миколайович, який мовчки спостерігав за цією сценою, важко зітхнув:
— Галя, може, досить вже?
— Що досить? — підхопилася Галина Петрівна. — Я просто піклуюся про сина. Хочу, щоб він спілкувався з гідними людьми, розширював коло знайомств. Не можна ж сидіти лише вдома.
Марина голосно брязнула приборами об тарілку.
— Дякую за обід, Галино Петрівно, — награно ввічливо сказала вона. — Ми б ще посиділи, тим більше, що компанія така приємна, але нам час. У мене ще робота на вечір.
— Звичайно-звичайно, — засуєтилася свекруха, посміхаючись. — У тебе ж вічно робота, навіть і обід чоловікові готувати ніколи.
Не те, що Оленка, вона встигає і кар’єру будувати, і родині час приділяти. Причому непогано заробляє!
— Мамо! — різко перервав її Андрій і встав з-за столу. — Ми підемо. Тату, дякую за обід.
У машині Марина мовчала, дивлячись у вікно на будинки, що пролітали повз. Три роки шлюбу, а свекруха так і не змирилася з вибором сина.
Звичайна дівчина зі звичайної сім’ї — ніби це злочин. Прикро було часом до сліз. Марина не розуміла, чим так провинилася, і чому її вперто не хочуть приймати.
Адже вони щасливі з Андрієм? Більш ніж. А що ще можуть хотіти батьки для свого єдиного сина?
— Вибач за маму. — Андрій увімкнув поворотник. — Я поговорю з нею.
— Ти говориш з нею вже три роки, — сумно посміхнулася Марина. — Знаєш, а твій тато зовсім інший. Іноді дивлюся на них і не розумію, як вони взагалі можуть бути разом.
Андрій звернув у неосвітлений провулок, що вів до їхнього будинку, і хмикнув:
— Тато завжди був під маминим каблуком. Вона у нас командир по життю.
Марина задумливо покрутила обручку. Хто б знав, як вона втомилася від нападок владної Галини Петрівни!
Протистояти їй у неї вже не було сил, а Андрій поставити матір на місце раз і назавжди не міг — занадто звик її слухати і підкорятися.
Наступного дня Марина затрималася в офісі. Спеціально.
Вчора перед сном їй в голову прийшла цікава ідея, яку можна було спробувати здійснити — щоб поставити на місце зарозумілу свекруху.
Вона відкрила соціальні мережі і почала методично шукати однокласників свекра.
Віктор Миколайович не раз розповідав, що навчався в єдиній школі їхнього невеликого містечка. Це спрощувало пошук.
Через дві години вона знайшла те, що шукала. Спільна випускна фотографія 1983 року. Клас як клас — дівчата в фартухах, хлопці в костюмах.
Ось тільки на фотографії Віктор Миколайович дивився не в камеру, а на однокласницю з довгою косою.
— Ти сьогодні пізно, — Андрій зустрів дружину в передпокої. — Я вже почав хвилюватися.
Марина піднялася навшпиньки і чмокнула чоловіка в щічку.
— Проект терміновий. До речі, я тут розбирала старі фотографії твого тата…
— Які фотографії? — не зрозумів Андрій.
— Пам’ятаєш, він показував нам альбом на минулий Новий рік? Там ще були його шкільні знімки.
— А, ну так. І що?
— Знаєш, там на всіх фотографіях поруч з ним була одна дівчина. Віра, здається. Я просто звернула увагу…
Андрій знизав плечима:
— Вперше чую. Тато ніколи про неї не розповідав.
— А давай його розпитаємо? У суботу їдемо до них на дачу, там і поговоримо.
На дачі Марина дочекалася моменту, коли Галина Петрівна відлучилася, і присіла поруч зі свекром.
Той спокійно пив чай у теплій, протопленій кухні, на круглому столі стояли дві вазочки — з варенням і шоколадними батончиками. У кутку бурмотів телевізор. Показували якийсь передноворічний концерт.
Якийсь час Марина мовчки дивилася на юнака з мікрофоном, що кривлявся на освітленій різнокольоровими вогнями сцені, потім повернулася до Віктора Миколайовича.
Вже повним ходом панував грудень, у повітрі висіла важка паморозь. Похмуре небо раз у раз зривалося снігом.
Свекор дивився крізь шибку, як дрібні сніжинки безшумно сиплються на мокру землю.
— Вікторе Миколайовичу, а розкажіть про вашу школу? — ніби ненароком попросила Марина. — Як ви вчилися? Де?
— Та що розповідати, — посміхнувся свекор, виринувши зі своїх думок. — Звичайна школа була, в нашому містечку всього одна і була.
— А однокласники? Дружили з кимось?
Віктор Миколайович на мить завмер, пригадуючи.
— Були друзі, звичайно. Тільки давно це було.
— А Віра? — Марина вимовила ім’я і уважно подивилася на свекра, щоб не пропустити його реакцію. — Що у вас з нею було?
Віктор Миколайович зблід:
— Звідки ти знаєш?
— Я бачила фотографії. Вона всюди поруч з вами.
Свекор довго мовчав, дивлячись прямо перед собою невидячим поглядом.
— Були почуття, так. Сильні були. Тільки потім з’явилася Галя. Не знаю, як і звідки вона взялася, чесно.
Загалом, вона тоді сказала, що Віра мені не пара. Що сім’я проста, що перспектив ніяких.
А у Галі батько був директором заводу. Так і вийшло все, — додав він і знизав плечима.
— І ви просто погодилися? — здивувалася Марина. — Не стали боротися за своє щастя?
— Молодий був, дурний. Галя характером завжди була сильна, напориста.
А Віра — вона була зовсім інша. Тиха, спокійна. Потім поїхала до Києва, вступила до інституту. Більше я її не бачив.
— А хотіли б побачити?
Віктор Миколайович змінився в обличчі, різко повернувся до невістки, пильно поглянув з-під нахмурених кущистих брів.
— Марино, ти що задумала?
— Нічого, — посміхнулася та і підняла вгору обидві руки. — Просто іноді доля дає другий шанс. Я його знайшла, Вікторе Миколайовичу.
Віра Олександрівна зараз володіє мережею магазинів, живе в Києві. Ніколи не була заміжня.
— Навіщо ти мені це кажеш?
— Тому що ваша дружина намагається зруйнувати щастя вашого сина. Як колись зруйнувала ваше.
У цей момент у передпокій увійшла Галина Петрівна. Зачинила двері, постукала ногами одна об одну, струшуючи дрібний сніг, вилаялася крізь зуби на погоду і рушила на кухню.
— Про що шепочетеся?
— Та ось, невістка цікавиться моєю молодістю. — Він глянув на настінний годинник, взяв пульт від телевізора і натиснув червону кнопку. — Ну, час і розходитися. Втомився.
Наступного дня вранці Марина набрала номер, який знайшла через спільних знайомих.
— Віра Олександрівна? Доброго дня, мене звати Марина. Я невістка Віктора Миколайовича Соколова. Ми можемо зустрітися? Є дуже важлива розмова.
Через тиждень у невеликому кафе в центрі міста Марина сиділа навпроти елегантної жінки п’ятдесяти п’яти років.
— То ви кажете, що Вітя досі одружений з Галею? — Віра Олександрівна сумно посміхнулася. — А я все гадала, чому він тоді навіть не спробував зі мною поговорити.
Просто одного дня перестав дзвонити, перестав приходити. А через місяць я дізналася, що він одружується з Галею.
— Віра Олександрівна, у мене до вас пропозиція. Через місяць у Галини Петрівни ювілей.
— Ні, — жінка похитала головою. — Навіть не думайте. Це було давно.
— Просто приходьте на свято. Як стара знайома. Нічого не потрібно робити, нічого не потрібно говорити. Просто будьте там.
— Навіщо вам це?
— Тому що іноді потрібно нагадати людям, що вони можуть втратити, якщо продовжать руйнувати чуже щастя.
День ювілею Галини Петрівни почався з метушні. Гості мали зібратися в заміському ресторані о шостій вечора, але іменинниця приїхала туди зранку.
Вона перевірила сервірування, розстановку столів і оформлення залу.
І звичайно ж, вона не була б собою, якби на святі не була присутня чергова «більш підходяща» кандидатура Андрію в дружини.
— Андрію, подивись, кого я запросила! — Галина Петрівна зустрічала гостей у холі, сяючи посмішкою. — Пам’ятаєш Олечку? Вона тепер головний спеціаліст у міністерстві! А ще — чудова, красива дівчина.
Марина стояла трохи осторонь, спостерігаючи, як свекруха вкотре намагається познайомити сина з якоюсь панянкою, і знову і знову нетерпляче поглядала на наручний годинник.
Гостя не запізнилася, прийшла, як домовлялися — рівно о шостій. Марина поспішила їй назустріч.
Віра Олександрівна прийшла в найкращому вигляді — в елегантному синьому платті, що облягало її струнку фігуру, як рукавичка, з ідеальною зачіскою і легким макіяжем.
— Галино, з ювілеєм! — мелодійно проспівала вона, простягаючи іменинниці букет. — Скільки років ми не бачилист!
Галина Петрівна застигла з відкритим ротом.
— Віра? Ти як тут? Хто тебе запросив?
— Марина запросила. Думаю, однокласниця чоловіка має право привітати стару знайому?
Віктор Миколайович, який до цього моменту щось обговорював з іншими гостями, різко обернувся на знайомий голос. Їхні погляди зустрілися.
— Привіт, Вітя, — Віра Олександрівна ледь помітно посміхнулася.
— Привіт, Віра, — він зробив крок назустріч. — Ти зовсім не змінилася.
— А ти все так само червонієш, коли хвилюєшся.
Галина Петрівна переводила погляд з чоловіка на несподівану гостю.
— Так, хвилинку уваги! Давайте всі до столу, я хочу виголосити тост!
Але гості вже розсідалися самі, і Віра якимось чином опинилася поруч з Віктором Миколайовичем.
Вони тихо переговорювалися, іноді посміхаючись над спільними спогадами.
— Марино, — Галина Петрівна схопила невістку за лікоть. — Це твоя робота?
— А що таке, мамо? Я думала, ви будете раді бачити старих знайомих.
— Не грайся зі мною! Я прекрасно розумію, що ти задумала.
— Правда? А ось я не розумію, що задумали ви, коли щонеділі запрошуєте нових «подруг» для Андрія.
Галина Петрівна зблідла.
— Я просто хочу для сина кращого.
— А ви впевнені, що знаєте, що для нього краще? Як тоді, коли вирішили, що знаєте, що краще для Віктора Миколайовича?
— Ти не смій навіть…
— Посмію, мамо. Тому що я люблю вашого сина. І на відміну від вас, я хочу, щоб він був щасливий, а не відповідав чиїмось уявленням про престиж.
Весь вечір Галина Петрівна спостерігала, як чоловік жваво розмовляє з Вірою. Вони говорили про роботу, про подорожі, про книги.
Виявилося, що у них досі схожі смаки та інтереси. А головне — вони сміялися.
Віктор Миколайович сміявся так, як не сміявся вже багато років.
— Дякую за чудовий вечір, — Віра Олександрівна першою почала прощатися. — Галино, ще раз з ювілеєм. Вітя, було приємно побачитися.
Коли вона пішла, в залі зависла важка тиша.
— Коханий, — Галина Петрівна спробувала взяти чоловіка під руку. — Ти щось втомився, може, поїдемо додому?
— Ні, Галя, — він м’яко, але рішуче відсторонився. — Я не втомився. Я просто сьогодні вперше за тридцять років зрозумів, яку помилку зробив.
— Вітя, ти не розумієш…
— Ні, це ти не розумієш. Все життя ти намагалася всім керувати. Мною, сином, тепер ось його сім’єю. Але ти не можеш вирішувати за всіх, Галя. Це не твоє життя.
Андрій зібрав батьків у вітальні через тиждень після ювілею.
— Тату, мамо, нам треба поговорити. Ми з Мариною все вирішили.
Галина Петрівна підхопилася:
— Що вирішили?
— Ми переїжджаємо. У нову квартиру, в іншому районі.
— Але навіщо? У вас же прекрасна квартира поруч з нами!
— Саме тому, мамо, і переїжджаємо. Нам потрібен простір. Своє життя.
— Це вона тебе налаштувала? — Галина Петрівна поривисто встала. — Це все її ідея?
— Ні, мамо. Це моє рішення. І знаєш, чому? Тому що я кохаю Марину. Не якусь твою ідеальну невістку з ідеальною роботою та ідеальним родоводом.
А ось цю — мою дружину, яка вміє кохати, вміє прощати і приймати людей такими, якими вони є.
Віктор Миколайович поклав руку на плече дружини.
— Сядь, Галя. Послухай сина.
— Мамо, — Андрій присів перед матір’ю навпочіпки. — Ти ж бачиш, що відбувається? Своїми діями ти всіх відштовхуєш від себе.
Спочатку позбавила тата можливості бути з коханою людиною. Тепер намагаєшся зруйнувати мою сім’ю.
— Я не… я просто хотіла…
— Чого ти хотіла, мамо? Щоб я був щасливий? Так я щасливий. З Мариною. А ти намагаєшся це щастя зруйнувати.
Галина Петрівна закрила обличчя руками.
— Я не хотіла нікого образити. Просто ви всі такі самостійні. А я боюся залишитися одна.
— Галя, — Віктор Миколайович обійняв дружину за плечі. — Ніхто тебе не кидає. Ми всі тут, ми всі тебе любимо.
Але ти повинна навчитися відпускати. Дозволяти іншим жити своїм життям.
Марина, яка мовчки спостерігала за цією сценою, тихо промовила:
— Мамо, ми не їдемо з міста. Ми просто хочемо жити своїм життям. І ми завжди будемо поруч, якщо ви навчитеся поважати наші кордони.
Галина Петрівна підняла заплакане обличчя.
— Правда? Ви не поїдете назавжди?
— Звичайно, ні, — Андрій посміхнувся. — Будемо приїжджати в гості. Але без сватання і якихось натяків, добре?
— Добре. — вона витерла очі. — Я постараюся. Правда постараюся.
Через місяць Андрій з Мариною переїхали в нову квартиру. Галина
Петрівна, хоч і намагалася брати участь у ремонті, але тримала своє слово — ніяких сторонніх дівчат більше не з’являлося на сімейних обідах.
А ще через місяць Віктор Миколайович вперше за тридцять років зважився на серйозну розмову з дружиною.
— Галя, я хочу іноді зустрічатися з Вірою. Просто розмовляти. Ти ж розумієш, що я нікуди не піду?
Галина Петрівна довго мовчала, а потім тихо сказала:
— Розумію. Тепер розумію.
Того вечора вона вперше сама зателефонувала Марині.
— Донечко, може, приїдете до нас на вихідні? Я тут пиріг спекла. Просто так, без жодних натяків і подруг. Правда.
Це був перший крок до нового життя. Життя, де любов виявилася сильнішою за контроль, а розуміння важливішим за амбіції.
