— Марино, ми ось що подумали… — мама завагалася, тереблячи рушник. — Ти переїдеш до нас! Все одно квартиру знімаєш, а тут будинок великий…
Я завмерла. Ось воно. Те, чого я боялася почути останні пів року, коли батьки почали все частіше заводити розмови про те, як їм важко одним.
— Мамо, ми ж обговорювали…
— Ні, ти послухай! — батько відклав недочитану газету. — Будинок все одно дістанеться тобі. А так будеш поступово обживатися.
Та й нам допомога потрібна — ти ж бачиш, я вже не той. Он, паркан похилився — треба стовпи міняти, а як я тепер таке осилю?
— Тату, можна ж найняти…
— Кого найняти? — перебила мама. — Чужих людей? Які втридорога здеруть? А гроші звідки? З нашої пенсії?
Я зітхнула. Починається. Зараз буде про пенсію, про ціни, про те, як важко.
— Город же треба копати, — продовжувала мама. — Картоплю садити. Батько минулого року ледве спину розігнув після грядок. А я одна не впораюся — ти ж знаєш, тиск скаче.
— Та й по дому справ повно, — підхопив батько. — То лампочку поміняти, то кран підтікає. А на горище взагалі страшно лізти — дах десь протікає, а я вже не ризикую по драбині підніматися.
— А Андрій? — я не витримала. — Він же поруч живе. Може допомогти з чоловічою роботою.
Батьки переглянулися.
— У нього бізнес, він зайнятий, — батько відвів очі. — Йому ніколи…
Бізнес. Я стиснула зуби, щоб не розсміятися. Той самий «бізнес», на який я віддала всі свої заощадження, коли ще була заміжня?
Який «ось-ось почне приносити прибуток, сестричко, я тобі все поверну»?
— І город садити треба, — мама поспішно змінила тему. — Як же без своїх овочів? А у Віки діти маленькі — треба ж і їй продукти передавати — всі вітаміни…
— Та знаю я про дітей Віки! — вирвалося у мене. — Їй ви просто так квартиру віддали — молодій родині ж треба. Андрію грошей на бізнес дали — без будь-яких умов. А від мене тепер чого вимагаєте?
Щоб я весь будинок на себе взяла, за вами доглядала, своє життя закинула — і все це тільки заради того, щоб коли-небудь, в невідомому майбутньому, отримати в спадок будинок, який і так мені належить?
І скільки років — дай Боже вам здоров’я і довгих років — я повинна ось так жити? Десять? Двадцять? Всю решту молодості покласти на це? Чому іншим все просто так, а я повинна роками відпрацьовувати?
— При чому тут це? — батько підвищив голос. — Ми про справу говоримо! Будинок великий, догляд потрібен…
— А я про це і кажу — про справу! — я відчула, як всередині все тремтить від образи. — Коли Віці квартиру віддавали — ніяких умов не ставили.
Коли Андрію гроші з бабусиної квартири давали — теж не вимагали переїжджати і вам допомагати.
А від мене чомусь чекаєте, що я все кину і стану вашою безкоштовною доглядальницею! Тільки тому, що я одна живу?
У кухні зависла гнітюча тиша. Було чутно, як цокає годинник на стіні — той самий, який я сама повісила п’ять років тому, коли робила тут ремонт. У свою відпустку. Замість поїздки на море.
Я повернулася додому після півночі. Не могла відразу після розмови поїхати до себе — дві години бродила по парку, намагаючись заспокоїтися. Думки плуталися, як нитки в бабусиній скриньці.
Телефон блимав пропущеними дзвінками. П’ять — від мами, три — від Віки. Ну звичайно, вже доповіли.
Напевно зараз почнеться: «Як ти можеш? Адже вони батьки!»
У ванній довго дивилася на своє відображення. Втомлена сорокасемирічна жінка зі згаслими очима.
Коли це почалося? Коли я перетворилася на вічно винну дочку, на ту, яка завжди повинна?
Може, тоді, сім років тому? Коли Ігор сказав: «Вибач, але я так більше не можу. Ти живеш їхнім життям, а не своїм».
А я навіть не знайшла слів для заперечень. Тому що він був правий — я дійсно жила чужим життям.
Вихідні — у батьків, вечори — на телефоні з мамою, відпустка — на ремонт їхнього будинку…
Телефон знову задзвонив. Віка. Я скинула дзвінок і сіла на край ванни.
«Ти ж одна живеш…». Ніби це злочин — жити самій. Ніби відсутність чоловіка і дітей автоматично робить тебе безправною. Вільною мішенню для чужих планів і очікувань.
Дзвінок у двері змусив здригнутися. Перша думка — батьки приїхали. Але ні, о такій годині вони б не…
На порозі стояла Віка. Розпатлана, збуджена:
— Що ти наробила? Вони ж не знаходять собі місця!
Я мовчки відступила вбік, пропускаючи сестру в квартиру. Вона влетіла, на ходу скидаючи куртку:
— Мама плаче, батько тиск міряє. Ти хоч розумієш, що вони не просто так просять?
— А ти розумієш, що вони не просять? — я намагалася говорити спокійно. — Вони вимагають. Моє життя, мій час, мою свободу…
— Та яка свобода, Маринка? — Віка плюхнулася на диван. — Ти ж бачиш — їм реально важко. Будинок великий, господарство…
— А чому це повинна бути саме я?
Віка закотила очі:
— Ну а хто? У мене троє дітей, сама знаєш.
— Знаю, — я відчула, як всередині піднімається глухе роздратування. — Як і те, що тобі просто так віддали квартиру. Не у спадок, не в борг — просто віддали.
— Знову ти за своє! — сестра підхопилася. — Ми ж були молодою сім’єю, без житла.
— А я, значить, не сім’я була? Коли з Ігорем жили? Коли намагалися щось побудувати?
Віка замовкла. Кілька секунд дивилася на мене, потім тихо запитала:
— Ти досі про це?
— Про що — про це? Про те, як ви всі дружно вирішили, що якщо я старша, то повинна бути «відповідальнішою»? Вічною паличкою-виручалочкою? А тепер, коли я одна…
— Маринка, ну що ти завелася? — Віка знову опустилася на диван. — Подумаєш, велика справа — переїхати до батьків. Зате будинок потім твій буде. І взагалі, ти ж одна — що тобі вартує?
Я мовчки пройшла на кухню. Увімкнула чайник, дістала чашки. Такі прості, звичні дії — а руки тремтять.
— Знаєш, що прикро? — я говорила, не обертаючись. — Не те, що мене просять переїхати. А те, що для всіх вас це в порядку речей.
Якщо одна — значить, можна розпоряджатися моїм життям. Якщо без дітей — значить, і потреб своїх немає.
— Ну досить драматизувати! — Віка підійшла ззаду. — Ти ж сама завжди була… ну, така. Правильна…
— Зручна, — я посміхнулася. — Скажи чесно — ти б погодилася кинути все і переїхати до батьків?
Сестра запнулася:
— Ну… у мене ж діти. Чоловік. Як я можу їх кинути?
— А я, значить, можу кинути своє життя?
— Та яке в тебе життя? — вирвалося у Віки. І вона відразу прикусила язика, але було пізно.
Я повільно повернулася:
— Ось воно. Ось що ви всі насправді думаєте. Якщо немає сім’ї — значить, і життя немає. Якщо одна — значить, порожнє місце.
— Я не це мала на увазі…
— Саме це, — я поставила чашку на стіл. Звук вийшов різким. — Знаєш що? Іди. Просто іди.
— Марино…
— Я серйозно. Передай батькам — я буду приїжджати, допомагати. Як раніше. Але переїжджати — ні.
Віка затрималася біля дверей:
— Вони не пробачать.
— І нехай! — я раптом відчула дику втому. — Набридло. Все набридло. Ніби я не людина, а безкоштовна прислуга. Ні мамі, ні тату я не нянька. У мене є своє життя.
Наступний тиждень став справжнім випробуванням. Мама плакала в трубку, батько демонстративно мовчав, а потім дзвонив Андрій:
— Слухай, сестро, ну що ти метушишся? Подумаєш, велика справа — переїхати? Будинок все одно твій буде.
— Андрій, — я намагалася говорити спокійно, — а борг мій коли буде моїм? Той, що я тобі на бізнес давала?
У слухавці запала тиша.
— Ну… ти ж розумієш… зараз складний час…
— Розумію. Все я розумію. Тільки ось що цікаво — коли вам від мене щось потрібно, я завжди повинна розуміти. А коли мені потрібно — у всіх складний час.
Він почав щось бурмотіти про кризу, про те, як скоро все налагодиться, але я вже не хотіла слухати. Відключилася.
А через день почалося найстрашніше. Батьки оголосили бойкот. Не дзвонили, не відповідали на дзвінки. Зате сусіди справно доповідали:
— Маринка, твоя мати ледве ходить. Батько паркан лагодив — мало не зірвав спину. Чому ти їх покинула?
І щоразу — як ножем по серцю. Бо знала — вони брешуть. Спеціально вдають, що безпорадні.
Мама, яка «ледве ходить», чудово гуляє по магазинах. Тато, який «мало не зіркав спину», спокійно порається в гаражі.
Але найгірше було не це. А те, що я почала сумніватися. Може, дійсно я погана дочка? Може, справді повинна все кинути і переїхати?
У п’ятницю ввечері, після особливо важкого робочого дня, зважилася. Поїхала до них — досить вже цього цирку з образами.
Під’їхала до будинку і завмерла. На ганку метушилися батьки, Віка з дітьми і… Андрій з якоюсь жінкою.
— О, Марина! — мама просяяла, ніби й не було тижня мовчання. — Познайомся, це Свєта, Андрієва наречена!
Я мовчки дивилася, як вони клопочуться над накритим столом. Як Вікіни діти безтурботно бігають по двору. Як Андрій ніжно обіймає свою Свєту.
Ідеальна картина сімейної вечері. Без мене. Ніби мене й не існує зовсім. Тому що я для них — просто безкоштовна помічниця, яку можна використовувати, коли зручно.
Коли потрібна допомога — одразу згадують, дзвонять, тиснуть на жалість. А коли свято, коли радість — можна і забути.
Ніби у мене немає серця. Ніби мені не боляче бачити, як легко вони збираються без мене, як просто викреслюють із сімейного кола.
— Проходь, донечко! — мама вже тягнула мене до столу. — Ми сьогодні пиріг спекли…
— Ні.
Всі завмерли.
— Що — ні? — батько нахмурився.
— Не буду проходити. Не буду їсти пиріг. І переїжджати не буду.
— Знову ти за своє… — почала Віка.
— Так, за своє! — я вже не стримувалася. — У мене своя робота, яку я люблю! Свої друзі, свої захоплення!
Я не можу все це кинути і переїхати сюди назавжди! Ви хоч розумієте, що я теж людина?
Що мені іноді хочеться сходити в кіно, зустрітися з подругами, просто вдома в тиші почитати? А не бути цілодобовою помічницею на побігеньках!
— Марино, ну чого ти голос підвищуєш? — мама злякано зиркнула на Свєту і оглянула сусідські вікна. — Незручно ж…
— Незручно? — я гірко посміхнулася. — А зручно вимагати, щоб я кинула все? Зручно робити вигляд, що вам допомога потрібна, хоча на сімейні посиденьки сили знаходяться?
— При чому тут посиденьки? — батько грюкнув кулаком по столу. — Ми про справу говоримо!
— Та знаю я про будинок! — перебила я. — І про господарство знаю, і про город. Тільки ось що цікаво — Віці ви квартиру просто взяли і віддали. Андрію гроші на бізнес віддали.
А мені будинок навіть не віддали — тільки обіцяєте, що колись буде мій, а натомість вже зараз вимагаєте, щоб я і переїхала, і доглядала, і по господарству допомагала.
Чому з інших дітей нічого не вимагаєте, а я повинна роками відпрацьовувати навіть не подароване, а тільки обіцяне?
— У Віки діти! — мама сплеснула руками.
— А в Андрія тепер наречена, так? — я кивнула в бік притихлої Свєти. — І тільки я, виходить, зайва? Вільна? Зручна?
Андрій здригнувся:
— Ти що несеш? Яка зайва?
— А така! Ви ж мене навіть на вечерю не покликали! Я випадково приїхала! Тому що для вас я не людина — я функція.
Потрібна допомога — кличуть Марину. Потрібні гроші — кличуть Марину. А на святі можна і без неї обійтися…
Віка покликала дітей:
— Так, малюки, йдемо звідси. Тітка Марина знову істерику закатуває.
— Ну звичайно, — я відчула, як тремтить голос. — Я ж тут завжди винна. Варто тільки свою думку висловити — відразу істеричка. А ви всі такі правильні.
— Та скільки можна? — батько стукнув по столу. — Ти вічно незадоволена! Ми ж про твоє майбутнє думаємо!
— Про моє майбутнє? — я гірко посміхнулася. — Або про те, як би мене спритніше в безкоштовні служниці визначити?
— Не смій так з батьком розмовляти! — мама підхопилася. — Ми тебе виростили, а ти…
— А я що? Не виправдала сподівань? Не вийшла заміж вдруге? Не народила дітей? І тепер повинна вічно відчувати себе винною?
— Досить! — гримнув батько. — Або переїжджаєш, або можеш взагалі сюди не приходити!
— Тату, ти зараз серйозно? Ультиматуми ставиш?
Я розвернулася і пішла до машини. За спиною чувся обурений голос Віки: «Ну і нехай їде, раз така!», розгублений голос Свєти: «А що у вас сталося?»
Руки тремтіли, коли заводила мотор. У дзеркалі заднього виду промайнуло обличчя батька — він смикнувся було слідом, але зупинився біля хвіртки.
Ні. З мене досить. Я теж хочу просто жити — ходити на роботу, зустрічатися з друзями, відпочивати, коли втомилася. Я ж не прислуга, зрештою.
Три тижні я не з’являлася у батьків. Телефон не розривався від дзвінків — ні мама, ні Віка, ні навіть Андрій.
Я теж не дзвонила. Вперше в житті дозволила собі просто… зникнути. А потім подзвонила сусідка.
— Марино, тут така справа… Твій батько дах поліз лагодити. Ледве зняли його звідти. Упертий — нікого не слухає, каже, сам впораюся.
Я приїхала через годину. Батько сидів на веранді, прикладаючи до забитого коліна пакет із замороженими овочами.
Побачивши мене, він здригнувся, щоб встати, але я зупинила:
— Сиди вже, герой-покрівельник.
Він винувато відвів очі:
— Та годі тобі… Подумаєш, трохи оступився.
— Трохи? — я присіла поруч. — Тату, ти з глузду з’їхав? У твоєму віці — на дах?
— А що робити? — він раптом розлютився. — Тече ж! Грошей на майстрів немає, Андрій не приїжджає.
Я зітхнула. Так, дах тече. Так, грошей на майстрів у них дійсно немає. Але…
— Знаєш, тату, я тут думала… Може, є інший вихід?
Він подивився недовірливо:
— Який ще вихід?
— Я можу допомагати. Фінансово. Будемо наймати людей — і для даху, і для городу. Хочеш, хатню робітницю знайдемо? Раз на тиждень буде приходити, прибирати…
— Шкода твоїх грошей, — буркнув батько.
— А моє життя не шкода? А про мене хто подумає? — я говорила тихо, але він здригнувся. — Тату, я ж не відмовляюся допомагати.
Буду приїжджати, робити що потрібно. Але переїжджати… Це означає все своє життя перекреслити. Роботу, друзів — все.
На веранду вийшла мама. Потопталася в дверях, потім сіла поруч:
— Марино, а раптом нам стане зле? Раптом щось трапиться вночі? Хто нам допоможе?
— Мамо, я завжди поруч. Але не так. Не ціною свого життя.
— А хатню робітницю… — почав батько.
— Давайте порахуємо, — я дістала телефон.
— Нічого ми не будемо рахувати! — батько раптом розлютився. — Думаєш, найрозумніша? Відкупитися хочеш?
— Тату…
— Що «тату»? Ми тебе виростили, ночей не спали, а ти тепер — грошима розкидатися? Ніби ми чужі!
Я встала:
— Знаєш що? Я йду. Коли будеш готовий розмовляти нормально — подзвони.
Два тижні вони знову демонстративно мовчали. Потім дах знову потік — вже в іншому місці. І коли батько знову поліз лагодити…
Перелом руки змусив його заспокоїтися. У лікарні, поки чекали лікаря, я знову завела розмову про допомогу. Цього разу вони слухали.
Тепер у нас щось на зразок перемир’я. Не ідеального, зі зривами. Мама іноді все ще намагається тиснути на жалість, батько бурчить про «чужих людей в будинку».
Але помічниця, яка приходить, вже три місяці у них прибирає. Андрій, після гучного скандалу, взяв на себе частину витрат.
Віка… ну, вона хоча б перестала вважати мене «вільною» від слова «нікому не потрібна».
А я вчуся бути дочкою, а не служницею. Виходить не завжди. Але я хоча б більше не відчуваю себе винною за те, що живу своїм життям.
