Ігор кинув папку з документами на тумбочку.
День не склався з самого ранку — великий клієнт відмовився від контракту в останній момент.
Хотілося просто впасти на диван і нічого не робити.
З вітальні долинали жіночі голоси і сміх. Ігор здивувався — зазвичай в цей час Марина була вдома одна.
— Коханий, як добре, що ти прийшов! — Марина вилетіла в коридор. — У нас гості!
У вітальні на дивані сиділа молода дівчина років 25 у рваних джинсах і розтягнутому светрі.
— Познайомся, це моя дочка Віка від першого шлюбу, — радісно оголосила Марина…
Ігор повільно повернувся до дружини:
— Дочка? За два роки шлюбу ти жодного разу не згадала, що у тебе є дочка.
— Ну знаєш, якось до слова не доходило, — Марина нервово смикала край блузки. — А тут у Віки проблеми з житлом, хазяйка квартири її виганяє. Я подумала, може, вона поживе у нас трохи? Місця ж багато…
— Привіт! — Віка помахала рукою з дивана. — Я ненадовго, чесно. Тільки поки знайду нормальну роботу.
Ігор сидів на кухні, стискаючи в руках склянку з водою. Марина метушилася біля плити, готуючи вечерю.
— А чим твоя дочка взагалі займається? — запитав він, дивлячись на дружину.
— Ну… вона пробує себе в різних сферах, — Марина гриміла посудом голосніше, ніж зазвичай. — Була візажистом, потім адміністратором у салоні краси…
— Скільки часу вона ніде не працює?
— Місяці чотири… Але вона шукає! Просто зараз така ситуація на ринку…
— Чотири місяці? І весь цей час ти відправляла їй гроші з нашої спільної картки, так?
Марина завмерла з ополоником у руці:
— Ігорю, вона ж моя дочка. Не могла я її без підтримки залишити.
— А мене ти запитати не хотіла? Це і мої гроші теж.
— Господи, ну що ти жадібний? У тебе ж хороша зарплата!
У цей момент на кухню впливла Віка з телефоном в руках.
— Мам, тут таке класне плаття в інтернет-магазині! Всього 4 тисячі, прикинь? Позичиш?
Минув тиждень. Віка зайняла гостьову спальню, розставила свої речі і, здавалося, не збиралася нікуди їхати.
Вона спала до обіду, потім годинами сиділа в соцмережах, періодично замовляючи їжу з ресторанів за рахунок матері. Про пошуки роботи не йшлося.
— Мамцю, я тут подумала, — сказала Віка за сніданком. — Може, мені курси манікюру закінчити? Там правда дорого, тисяч 30, але зате потім хороші гроші можна заробляти.
— Люба моя, ти ж три роки тому вже вчилася на манікюрницю, — нагадала Марина.
— Ну і що? То були старі техніки. А зараз все по-новому.
Ігор з гуркотом поставив чашку:
— Може, краще підеш працювати, а потім сама оплатиш своє навчання?
— Фу, як грубо, — скривилася Віка. — Мамо, твій чоловік просто хам!
Увечері Ігор застав у квартирі незнайомого хлопця.
— А це хто? — він кивнув на довговолосого юнака в шкіряній куртці, що розвалився на дивані.
— Це Стас, мій друг! — Віка відірвалася від телефону. — Він поживе з нами пару днів, добре? У нього з батьками не конект.
Ігор мовчки пройшов на кухню, де Марина готувала вечерю.
— Твоя дочка зовсім берегів не відчуває? Тепер вона ще й своїх дружків буде сюди водити?
— Ну що ти злишся? Молоді ж люди, нехай спілкуються.
— У моєму домі будуть жити тільки члени сім’ї. Поклич її сюди.
Віка з’явилася на кухні з незадоволеним обличчям.
— Чого вам? Ми там фільм дивимося взагалі-то.
— Стас йде. Прямо зараз.
— Та ви що, знущаєтеся? Йому ніде ночувати!
— Це не мої проблеми. І якщо ти ще раз приведеш когось без дозволу — підеш разом з ними.
— Мамо, ти чуєш, як він зі мною розмовляє? — Віка театрально сплеснула руками. — Ти дозволиш йому так поводитися з твоєю дочкою?
Наступного дня Ігор виявив у кишені піджака дірку. Його улюблений кашеміровий піджак за був безнадійно зіпсований.
— Ой, це я випадково пропалила, — безтурботно повідомила Віка. — Не переживай, мама купить тобі новий.
— Ти в моїх речах лазила?
— Та годі тобі, подумаєш — піджак! У тебе їх ще повно.
— Марино! — закричав Ігор. — Іди сюди негайно!
Марина вибігла з ванної з рушником на голові.
— Що сталося?
— Ось що сталося! — він потряс зіпсованим піджаком. — Твоя дочка…
— Не смій на неї кричати! — раптом обурилася Марина. — Вона ж вибачилася! Можна подумати, ти ніколи нічого не псував!
Цих слів Ігорю вистачило для прийняття рішення.
— Ось твоя картка, — Ігор поклав перед Мариною конверт. — Я відкрив тобі окремий рахунок. Туди буде надходити фіксована сума на місяць.
— Що? Ти вирішив посадити мене на фінансовий повідець?
— Ні, я вирішив припинити спонсорувати витівки твоєї дочки. Продукти, комуналка, твої витрати — без проблем. Але ні копійки більше на Вікіні «курси» і шмотки.
— А як же її освіта? Вона хоче вчитися!
— За останній місяць вона записалася на курси візажу, манікюру і SMM. І на жодне заняття не пішла. Зате пропалила мій піджак, притягла якогось хлопця і замовила одягу на 18 тисяч з моєї картки.
У кімнату впливла Віка з новеньким айфоном в руках.
— До речі, мам, тут така ситуація… Мені потрібно ще 10 тисяч на телефон додати, старий зламався.
— Старий я тобі місяць тому купив! — вибухнув Ігор.
— Ну і що? Він мені не сподобався. Такий відстій…
До вечора скандал досяг апогею. Віка ридала у своїй кімнаті, Марина носилася між чоловіком і дочкою.
— Або вона з’їжджає і влаштовується на роботу, або я подаю на розлучення, — заявив Ігор.
— Ти не можеш так вчинити! Вона моя дочка!
— А я твій чоловік! І я не збираюся утримувати дорослу ледарку, яка вважає мене своїм банкоматом!
— Вона просто молода! Шукає себе!
— У двадцять п’ять років пора б уже знайти. І почати заробляти самій, а не сидіти на шиї у матері та її чоловіка.
— Ти безсердечний! — кричала Марина. — Я думала, ти любиш мене!
— Любов не означає дозволяти сідати собі на шию.
Через тиждень квартира нагадувала військовий табір.
Віка зачинялася у своїй кімнаті і виходила тільки вночі на кухню.
Марина демонстративно спала у вітальні на дивані.
Ігор мовчки збирався вранці на роботу і повертався затемна.
У п’ятницю він прийшов додому і виявив на кухні записку: «Поїхали до маминої подруги. Коли навчишся нормально ставитися до моєї дочки — зателефонуй».
Перший тиждень Марина надсилала гнівні повідомлення: «Ти чудовисько!», «Як ти міг так з нами вчинити?», «Ми ж сім’я!»
На другий тиждень тон змінився: «Давай поговоримо», «Може, знайдемо компроміс?»
До кінця місяця прийшло останнє повідомлення: «Віка влаштувалася на роботу в салон краси. Може, даси нам другий шанс?»
Ігор подзвонив.
— Давай зустрінемося, обговоримо все.
У кафе Марина з’явилася одна.
— А де Віка? Ти казала, вона працює?
— Ну… вона поки що тільки на співбесіду сходила, — зам’ялася Марина. — Але її начебто беруть! Правда, зарплата маленька, доведеться допомагати перший час…
— Тобто за місяць нічого не змінилося? — втомлено запитав Ігор. — Вона все так само сидить на твоїй шиї, а ти все так само просиш грошей на неї?
— Але вона ж старається! Просто їй потрібен час…
— Скільки ще часу, Марино? Рік? Два? Десять років? Коли вона нарешті подорослішає?
— Я не можу кинути свою дочку! — в очах Марини заблищали сльози.
— А я не можу дивитися, як ти губиш і її, і себе. Знаєш, напевно, нам краще розійтись.
— Що? Ти це несерйозно!
— Цілком серйозно. Я подав заяву ще тиждень тому. Ось, тримай, — він простягнув їй конверт з документами.
Марина пробігла очима папери.
— Ти все вже вирішив? Навіть не поговоривши зі мною?
— А що змінить розмова? Ти вибрала свій шлях — потурати примхам дорослої дочки. Я вибрав свій — не брати в цьому участі.
— Стій, зачекай! — Марина підхопилася зі стільця. — Давай спробуємо ще раз. Я поговорю з Вікою, вона зміниться!
— Скільки разів ти вже це говорила? І що змінювалося?
— Але ж ми кохаємо одне одного! Невже ти все перекреслиш через…
— Через що, Марино? Через те, що ти брехала мені два роки про існування дочки? Або через те, що спускала всі наші гроші на її забаганки? А може через те, що ти жодного разу не стала на мій бік, коли вона грубіянила мені в моєму ж домі?
Марина опустилася назад на стілець.
— Я просто хотіла, щоб усі були щасливі…
— А в результаті нещасні всі. Ти розриваєшся між мною і дочкою. Я живу як банкомат. А Віка перетворюється на дорослого паразита, який не вміє жити самостійно.
Через тиждень вони зустрілися у юриста. Марина прийшла із запізненням, очі заплакані.
— Віка влаштувала істерику, коли дізналася про розлучення, — поскаржилася вона. — Каже, це я винна, що не змогла тебе утримати.
— А ти що думаєш? — запитав Ігор.
— Думаю… думаю, що ми всі винні. Я — що дозволяла їй сідати нам на шию. Вона — що користувалася цим. Ти — що не зміг прийняти мою дочку.
— Я намагався, Марино. Але для цього потрібно бажання з усіх сторін.
Вони мовчки підписали документи. Біля виходу з офісу юриста Марина раптом зупинилася.
— Знаєш, я тут підрахувала — за останні пів року ми з Вікою витратили майже триста тисяч. На курси, на одяг, на салони… А толку?
— І що тепер будете робити?
— Не знаю… Доведеться продати машину, напевно. І шукати роботу з вищою зарплатою, — Марина сумно посміхнулася. — Віка каже, що тепер точно піде працювати. Але знаєш… я їй вже не вірю.
— Може, це й на краще. Іноді потрібно впасти на дно, щоб нарешті відштовхнутися і спливти.
Марина кивнула і пішла до ліфта. Але біля дверей обернулася.
— Ігор… Вибач, що я вибрала не тебе.
— А ти мене вибач, що не зміг замінити їй батька.
Увечері він побачив останнє повідомлення від Віки: «Що, домігся свого? Вітаю — зруйнував сім’ю! Мама тепер плаче цілими днями. І знаєш що? Ми прекрасно проживемо без такого скнари. У мене взагалі скоро буде свій бізнес — я хочу відкрити манікюрний салон. Ось побачиш, я стану багатшою за тебе!»
Ігор похитав головою і видалив листування.
Він уже знав, що ніякого салону не буде.
Як не було курсів візажу, школи SMM і кар’єри дизайнера. Просто тепер це були не його проблеми.
Він налив собі кави і підійшов до вікна. Десь там, у вечірньому місті, його колишня дружина намагалася навчити дорослу дочку жити самостійно.
Може, вийде. А може, і ні.
Але таке життя — іноді доводиться робити вибір.
І цей вибір не завжди буває простим.
