Маша різко зупинилася і злякано подивилася в бік трьох чоловіків, які йшли їй назустріч.
Було видно, що вони напідпитку: хода непевна, рухи різкі і розмашисті.
Вони голосно розмовляли, розбавляючи свою мову лайливими словами, і огидно сміялися. Як гієни…
Одного разу вона дивилася по телевізору передачу про тварин і чула цей моторошний сміх. Пів ночі потім не могла заснути. І ось знову почула. Бррр… Аж мурашки по шкірі…
Від чоловіків Машу відділяло буквально кілька десятків метрів. Їй захотілося якомога швидше сховатися кудись, але… було вже пізно – вони її помітили.
— Гей, красуне, ти заблукала, чи що? – крикнув один з чоловіків.
Його голос прозвучав грубо і зухвало. А двоє його товаришів зареготали.
У той момент Маша відчула, як неприємний, пронизливий до кісток холодок пробіг по її спині. Один раз, другий, третій…
Руки зрадницьки затремтіли. Коліна теж. Та й сама вона почала тремтіти, хоча на вулиці було відносно тепло.
Чоловіки помітили, що дівчина занервувала, і на їхніх обличчях з’явилися дивні посмішки, які зазвичай не обіцяють нічого хорошого.
І по-хорошому Маші треба було б розвернутися на 180 градусів і бігти стрімголов. Та тільки нікуди їй було бігти…
***
За кілька годин до цього.
— Ну давай, йди до мене, — говорила Маша кошеняті, яке залізло під автомобіль і тихо шипіло. А вона тим часом намагалася дотягнутися до нього рукою. — Ну досить тобі вже бігати, малюк.
Ходімо додому. Скоро на вулиці буде холодно і ти не виживеш. Тим більше один.
Ви не повірите, але Маша вже протягом цілого місяця намагалася зловити цього кошеня.
Це їй бібліотекарка — Вікторія Сергіївна — сказала, що мама кошеняти кудись зникла, і тепер він живе один. На вулиці.
— Не виживе, напевно… — зітхнула жінка, показавши рукою на малюка, який сидів поруч з деревом і постійно крутив головою. — Дуже лякливий.
На руки категорично не йде. Та що там на руки — до нього навіть на відстань кількох метрів неможливо підійти. Відразу тікає і ховається.
— І давно він один? — запитала Маша, уважно спостерігаючи за сірим кошеням.
— Так, близько двох тижнів уже. Я його підгодовую, звичайно, але їсть він тільки тоді, коли я відійду. Боїться людей. Дикий зовсім. Хоча мама його — Мурка — дуже ласкава була.
Ця розмова відбулася близько місяця тому, коли Маша прийшла до бібліотеки за книгами. Ось після цього дівчина і вирішила, що зловить це кошеня, чого б їй це не коштувало. Зловить і забере додому.
Спочатку вона, звичайно, з мамою поговорила. Та була проти будь-якої живності в квартирі, але, коли побачила фотографію цього крихітки, то погодилася.
Ні, правда: кошеня було дуже класне. Хоч і вуличне, але було в ньому щось благородне.
Втім, Маша хотіла забрати це кошеня додому не за красиві оченята, а щоб воно не загинуло взимку, а зима вже не за горами – без мами важко йому буде виживати на вулиці.
Ось Маша і приходила щодня до бібліотеки, щоб погодувати малюка і заодно спробувати його зловити.
Вона і до цього сюди часто приходила. Не щодня, але 2-3 рази на тиждень точно.
Далеко, звичайно, від дому – бібліотека ця майже на околиці міста знаходиться. І район такий,… не найкращий.
Але Маша сюди в денний час приходила, а тому і не боялася нічого. Вдень тут повно людей.
А приходила вона сюди, тому що тільки тут була необхідна їй література. Адже вона в інституті вчиться на останньому курсі, до захисту диплома готується, і їй потрібні різні книжки.
Ні в інтернеті, ні в інститутській бібліотеці нічого підходящого не було. А тут, на диво, все знайшла.
Ну а тепер Маша сюди щодня приходить. Як заняття в інституті закінчуються, так відразу і біжить до бібліотеки. З їжею для кошеняти і надією, що сьогодні у неї, нарешті, вийде зловити його.
Через, напевно, тиждень або трохи більше Маша, як зазвичай, висипала трохи котячого корму в пластикову тарілочку, відійшла на кілька метрів убік і почала чекати, коли полохливе кошеня вилізе зі свого укриття і підійде до їжі.
А поки чекала, вона звернула увагу на худого пса, який стояв осторонь і дивився на неї голодними очима.
На шиї пса був шкіряний нашийник, і Маша була впевнена, що він знаходиться на самовигулі, і у нього є господарі.
А якщо є господарі, значить, його годують. Можливо, погано годують, судячи з ребер, що виступають з-під його шкіри, але годують.
Але минуло вісім днів, і дівчина замислилася. Цей пес щодня був на одному і тому ж місці…
І щодня його очі ставали все голоднішими і голоднішими. «Невже його вигнали?..» — не могла повірити в це Маша.
А потім запитала у Вікторії Сергіївни. Вона напевно повинна знати. Вона тут все і про всіх знає.
— Ти про цього пітбуля, чи що? — задумливо сказала бібліотекарка. — У нього немає господарів. Він давно вже в нашому районі крутиться. Я б із радістю його погодувала, та ось тільки трохи побоююся.
Вікторія Сергіївна подивилася в бік собаки, яка знаходилася приблизно в 50 метрах від входу в бібліотеку.
— В інтернеті хоч і пишуть, що собаки цієї породи до людей добре ставиться, але хто його знає, який у пса господар був? Можливо, у собаки давно вже психіка порушена. А до таких підходити небезпечно.
Маша теж трохи побоювалася цього дивного пса з голодними очима, але все-таки стала і його годувати теж.
Напевно, тому що вона дуже любила тварин. Кішок, собак і навіть птахів. І по можливості всім намагалася допомогти.
Тепер вона приносила із собою не один, а два пакетики (в одному — котячий корм, в іншому — корм для собак) і дві пластикові тарілки.
Спочатку кошеняті тарілочку залишить. Потім – собаці, але вже в іншому місці.
Спочатку вона, звичайно, боялася, що цей пес на тлі хронічного голоду буде відбирати їжу у малюка.
Але нічого подібного не сталося. Пітбуль з’їдав свою порцію і в бік кошеняти навіть не дивився.
– Значить, все-таки добрий і хороший песик… – заспокоїлася Маша. – Незрозуміло тільки, чому його тоді на вулицю вигнали. Що ж такого цей добряк зробив своїм господарям?
Сам пес до Маші не підходив – мабуть, відчував, що вона його побоювалася. Але дивився тепер на неї з вдячністю.
— Прилаштувати б його куди-небудь… — сказала якось Маша Вікторії Сергіївні. — Шкода ж собаку.
— Та хто ж його візьме?.. — зітхнула бібліотекарка. — Скільки він тут уже крутиться, так до нього ніхто й не підійшов. І не підійде.
Маша, звичайно, спробувала розповісти про бродячого собаку в соцмережах, але і там охочих забрати собаку собі не знайшлося.
А сьогодні вона, нарешті, змогла зловити того самого кошеня, за яким приходила щодня на околицю міста. Це було дуже непросто, але у неї все вийшло.
— Ну давай, йди до мене, — говорила Маша кошеняті.
Воно залізло під автомобіль і тихо шипіло. А вона тим часом намагалася дотягнутися до нього рукою.
— Ну досить тобі вже бігати, малюк. Ходімо додому. Скоро на вулиці буде холодно і ти не виживеш сам.
Кошеня довго пручалося, довго шипіло, довго бігало від одного краю машини до іншого, намагаючись ухилитися від руки дівчини.
Але їй все-таки вдалося його зловити. Маша схопила кошеня за задню лапу, потім акуратно підтягнула до себе, і схопивши його за шкірку, взяла на руки.
Без подряпин не обійшлося, але Маша, якщо чесно, навіть не звернула на них ніякої уваги.
А ось кошеня… Кошеня так злякалося, що зробило цій дівчині боляче, що навіть перестало намагатися вирватися з її рук.
— Ось і молодець, мій хороший, — посміхнулася Маша, притискаючи кошеня до себе і гладячи його по голові.
Загалом, кошеня зрозуміло, що йому нічого не загрожує і дівчина не збирається його ображати, і від радості замурчало.
А муркочуть кішки зазвичай тоді, коли вони відчувають себе в безпеці.
— Що, невже зловила? — здивувалася Вікторія Сергіївна, коли побачила Машу з кошеням на руках.
— Так, зловила. Ну я ж вам казала, що рано чи пізно у мене все вийде. Я дуже наполеглива.
— Ну вітаю. Слава Богу, хоч на одного бездомного в цьому місті буде менше.
Вікторія Сергіївна і Маша одночасно подивилися в бік пса, який сидів, як завжди, на своєму місці.
— Якби у мене була своя квартира, я б, напевно, і його забрала, — сказала Маша. — Але поки не можу. Я маму ледве на кошеня вмовила. А вже на собаку, тим більше таку — вона точно ніколи не погодиться.
— Розумію, Машенька, я твою маму… Але ти не переживай. Я бачила, де ти тарілочку йому ставиш. Буду годувати його.
— Дякую вам, — Маша обійняла Вікторію Сергіївну, після чого, взявши зручніше тепер уже свого кошеня, пішла додому.
На вулиці вже темніло, тому їй довелося пришвидшити крок, щоб дійти додому до того, як її мама почне пити серцеві краплі. Світлана Ігорівна дуже переживала за свою дочку.
Дорога додому пролягала через занедбаний парк, в якому, як завжди, не було людей.
А що їм, людям, тут робити? Лавки всі поламані, ліхтарі іржаві і не працюють. Та й хмільних вечорами тут багато. «Страшне місце», як казала Вікторія Сергіївна.
Листопадове сонце повільно котилося за горизонт, настрій був чудовий, і начебто нічого не віщувало, але того дня сталося те, чого Маша ніяк не могла очікувати.
Точніше – очікувати могла, звичайно… Просто не думала, що це станеться саме сьогодні і саме з нею.
***
Якийсь час вона йшла по розбитій доріжці, розмовляла з кошеням, а потім раптом різко зупинилася і злякано подивилася в бік трьох чоловіків, які йшли їй назустріч.
Було видно, що вони напідпитку: хода невпевнена, рухи різкі і розмашисті.
Вони голосно розмовляли, розбавляючи свою мову лайливими слівцями, і огидно сміялися. Як гієни…
Вона одного разу дивилася по телевізору передачу про тварин і чула цей моторошний сміх. Півночі потім заснути не могла.
Від чоловіків Машу відділяло буквально кілька десятків метрів. Їй захотілося якомога швидше сховатися кудись, але було вже пізно – вони її помітили.
– Гей, красуне, ти заблукала, чи що? – крикнув один з чоловіків.
Його голос прозвучав грубо і розвязно. А двоє його товаришів зареготали.
Маша відчула, як неприємний, пробираючий до кісток, холодок пробіг по її спині.
Чоловіки зупинилися, замовкли, а потім на їхніх обличчях з’явилися дивні посмішки, які зазвичай не обіцяють нічого хорошого.
Від страху у Маші перехопило подих, а в її голові хаотично заметушилися думки: «Що робити? Бігти? Кричати?»
А який сенс? Людей, крім цих трьох чоловіків, поблизу не було. А втекти від них вона все одно не зможе. Та й як бігти, коли у неї в руках маленьке кошеня?
Єдине, що Маша могла зробити, — це відійти до краю доріжки, щоб збільшити відстань між собою і незнайомцями, і сподіватися, що вони просто пройдуть повз.
Ось тільки інтуїція підказувала їй, що повз вони не пройдуть. Чоловіки явно були налаштовані рішуче.
Так воно і вийшло. Всі троє, не перестаючи посміхатися, попрямували прямо до неї. І Маша не знала, що їй робити. Поруч немає ні душі. На вулиці темніє.
«Думай, думай…» — кричала вона сама собі. Про себе, зрозуміло, кричала. Але вона так була налякана, що нічого не могла придумати. Хоча ні… Дещо їй все-таки спало на думку.
— Джек! — крикнула Маша і повернула голову в бік кущів. — Джек, ну де ти бігаєш. Ходімо додому.
Так, ідея була дурною, але Маша дуже сподівалася, що вона спрацює. Чоловіки, якщо почують, що дівчина-красуня кличе собаку, якщо зрозуміють, що вона тут не одна, навряд чи стануть лізти на рожен.
І знаєте, чоловіки дійсно трохи пригальмували і почали озиратися на всі боки.
— Та вона нас розводить, Льоха… — раптом сказав один із чоловіків. — Ти що, не бачиш, що в неї в руках кошеня? Яка ще собака?
— Ха, і правда! — відразу посміхнувся його товариш. — Дівчино, ну чого ти боїшся? Ми ж просто хочемо познайомитися! Ближче.
І вони знову попрямували в її бік. Цього разу вже абсолютно нічого не боячись.
— Джек! — відчайдушно закричала Маша.
Вона розуміла, що в цьому вже не було ніякого сенсу, що її розкусили, але їй просто дуже хотілося кричати. Ось вона і закричала.
І що ви думаєте? «Джек» з’явився. Пітбуль вискочив з кущів на дорогу і в одну мить опинився поруч з дівчиною.
Маша аж рот відкрила від подиву, коли пес, якого вона підгодовувала протягом останніх трьох тижнів, ткнув своїм носом в її ногу і привітно замахав хвостом.
Навіть гавкнув, як зазвичай гавкають вихованці, коли хочуть заспокоїти своїх господарів – «Мовляв, ось я, все зі мною в порядку. Не втік».
А потім він повернув голову в бік чоловіків, що наближалися, зробив кілька кроків вперед, став між ними і Машею, і приглушено заричав, немов би кажучи: «Навіть не думайте до неї підходити».
Троє чоловіків ошелешилися, зупинилися, а потім, переглянувшись, повільно поп’ятилися.
Пітбуль хоч і не дотягував до розмірів алабая або кавказької вівчарки, але в його очах було стільки рішучості, що чоловіки, хоч і хмільні були, але зрозуміли, що з цим псом краще не зв’язуватися.
Вони відійшли на безпечну, на їхню думку, відстань, після чого звернули ліворуч і «розчинилися» в сутінках, що густішали.
Маша через кілька хвилин оговталася від усього пережитого і швидким кроком попрямувала до виходу з парку. А пітбуль йшов поруч з дівчиною і проводжав її аж до самого будинку.
Ніхто його про це не просив – пес сам так вирішив. А Маша була вдячна йому за те, що він її охороняє. І переживає, напевно…
А потім Маша довго стояла біля під’їзду з кошеням на руках і гладила свого рятівника.
Мама вже дзвонила їй кілька разів, і вона пообіцяла їй, що скоро вже буде вдома. Але не могла піти без Джека…
Адже якби не він, то все могло б бути інакше. Їй навіть страшно уявити, що могло б бути. І з нею, і з кошеням.
А Джек (тепер вона тільки так його називатиме) врятував їх. І Маша впевнена, що якби ті чоловіки все-таки захотіли щось зробити, то він, у свою чергу, зробив би все, щоб захистити її.
— А знаєш що, Джеку? — раптом сказала Маша. — Ходімо, мабуть, додому. До мене. Точніше — до нас. Я постараюся пояснити мамі ситуацію. Так, це буде непросто, але ми спробуємо.
І вони пішли. Додому. Всі разом. І мама Маші — Світлана Ігорівна — нехай і не відразу, але, вислухавши розповідь дочки, все-таки погодилася залишити пса вдома.
І ось тепер вони живуть вчотирьох. І все у них добре.
Мурзик поступово освоюється в своєму новому житлі, щоразу вибираючи нові місця для відпочинку. А Джек з нетерпінням чекає повернення Маші, щоб піти з нею погуляти.
А коли Маші довелося поїхати на кілька днів, він із задоволенням гуляв разом зі Світланою Ігорівною.
— Світланко! Ти де такого пса собі відкопала? — дивувалися пенсіонерки, які, як завжди, сиділи на лавочці біля під’їзду. — Не боїшся його?
— А чого його боятися? — посміхнулася Світлана Ігорівна. — Дуже хороший і добрий песик.
— Ну так, ну так… Зовсім з розуму з’їхала. Адже ти ще не пенсіонерка. Це ж треба — собаку таку страшну завести. Ти не підходь до нас близько.
Світлана Ігорівна нічого не сказала, а пішла в парк, де Маша зазвичай гуляла з Джеком.
— А може, і добре, що тебе всі бояться? — посміхнулася вона, подивившись на пса. — Менше дурних питань будуть задавати. Ти, Джек, не слухай їх тільки.
Ти зовсім не страшний — навпаки, ти найдобріший, найвірніший і найкращий друг. Дякую тобі за те, що ти з’явився у нас. І за доньку дякую.
