– Машо, навіщо ти вкусила кота? Ти знаєш, як йому зараз боляче!
Він навіть плаче. Майже людськими сльозами.
Прийшов до нашої з бабусею кімнати і почав на тебе скаржитися. Сказав по секрету, що ти зла і жорстока дівчинка!.. Нам обом було боляче це чути про свою онуку…
Мій п’ятирічний нащадок мстиво примружився і кинув косий погляд на «донощика».
А губи, майже з ненавистю, прошепотіли:
– Зрадник, Тьомка!..
Той, кого зараз звинувачували, швидше за все, вже забув про інцидент і мирно лежав у мене на колінах, трохи мружачи медові очі.
Але я розумію, що виховний акт потрібно довести до логічного завершення, тобто до покаяння «злочинниці», а тому продовжую дівчину вмовляти, намагаючись достукатися до милосердя в її душі.
Але Маруся непохитна у своїй образі на «стукача», а тому тепер відчуває себе жертвою «суддів неправедних» і гордо мовчить.
– Ти, моя дорога, поясни, навіщо ти це зробила. Я повинен зрозуміти мотиви твоїх вчинків, Марія Сергіївна.
Я зсуваю брови, хоча дуже хотілося зараз цілувати це пухкеньке створіння мого сина і його дружини-красуні, теж, до речі, Марії.
Машка мовчить ще кілька миттєвостей, але я відчуваю, що розповісти мені про все їй страшенно хочеться.
Хоча б тому, що у нас з нею в родині негласний альянс: я завжди її прикриваю від батьківського гніву.
А якщо вже хмари зовсім згущуються над її гарненькою двокісною голівкою, то підхоплюю на руки і забираю в нашу з її бабусею кімнату.
За таке надійне «прикриття» онука платить мені тим же: притискається до моєї щоки, крутить носом і тоном змовника шепоче: «Знову димів на балконі, дідусю?..»
Після цього погрожує мені крихітним пальчиком і продовжує: «Але я бабусі не скажу, щоб вона тебе не лаяла, ти не бійся…»
А зараз вона «домовчує» останні миті. І ось хвиля одкровення виплескується назовню:
– Ага, знаєш, дідусь! Він мене не слухав, коли я йому щось важливе розповідала…
– А що ти йому таке важливе розповідала? Невже не було кому розповісти, крім Тьоми? У тебе ж для найважливішого є я.
– Я і хотіла… Хотіла потім тобі розповісти. Тільки на Тьомі пробувада, ну, щоб тобі все було зрозуміло…
А він лежить собі, як барин (тут чую інтонацію її бабусі) і навіть вухом не ворушить. Ось за це вухо я його і вкусила.
Потім сама себе перебила, роздратовано махнувши рукою в бік телевізора, де знемагав від надуманих страждань якийсь оперний тенор:
– Вимкни ти його, діду! Ось, наприклад, коли ми так в садку кричимо, то нас лають…
Коли я виконав її прохання, вона, вже на тон нижче, продовжила:
– Ось, значить… Про важливе…
І знову надовго замовкла, замислилася, пішла у свої потаємні спогади і переживання.
– Я сьогодні з Валерою з двора… – мовчить, явно підбирає слово, – … припинила будь-які стосунки.
Тепер моя черга мовчати, бо знаю: в таких випадках не можна людину квапити, бо словами вона хоче абсолютно точно висловити те, що зараз відчуває.
– Тому що він глузував з мене і моєї родини.
– І як же це проявилося, Маруся?
– Я йому, дідусю, сказала, що скоро у мене буде братик, що у нас в родині всі його чекають і що ми навіть ім’я йому вже придумали…
Він запитав, яке. А я йому кажу, що взагалі-то стороннім поки говорити про це не можна, але так як Валера для мене найближча людина, то йому по секрету скажу: Іван…
І ось тут Марусині брови затремтіли, страждально вигнулися, і вона заридала.
Плакала вона так, як це роблять діти-актори у фільмах про дитячі будинки і круглих сиріт: голосно, зі схлипами і навіть стогонами.
А сльози, сльози з очей найдорожчої для мене маленької жінки лилися великі, «як благородні перли, підняті з морського дна».
У цей момент я, навіть не дослухавши до кінця цю моторошну сповідь, вже зважився на ліквідацію невідомого мені Валери з двору.
Як він наважився довести до такого відчаю мою дорогоцінну Марусю?
Навіть слова, від горя, ніякі мені в той момент на думку не спадали. Я тільки сидів поруч і гладив по голові свою онуку. І чекав.
Горе закінчилося так само несподівано, як і настало. Королева моєї душі припинила потік сліз, одним рухом засунула на місце соплі, що вже з’явилися у неї над верхньою губою, і продовжила:
– Як він став, дідусю, сміятися з мене! Як став сміятися!!. А потім каже: «Іва-а-ан! Це ви що, всією родиною придумали?!
Іванами тільки дурнів у казках називають. Ось у мене брат, то брат!!! Його Георгієм звуть!!!
А знаєш, як це ім’я перекладається з давньої мови? «Землероб»!!!
Я аж розгубилася. А потім запитала його: «Це з якої ж, цікаво, стародавньої мови воно так перекладається?»
Він трохи подумав, а потім каже: «З давньо… якої треба! Ось з якої!!».
А я тоді сказала, що «землероб» – це означає «селянин». Не дуже-то від Івана простяка далеко.
Тоді Валера мені каже, що це я сама «простачка», а «землероб» – це той, хто «Землю» «Ділить» і всім людям по справедливості роздає.
Тоді я йому сказала, що зрозуміла. Землю ділить агроном, мені мама казала, коли ми до вас їхали полями.
Значить, Валеркіного молодшого брата можна звати «Агроном»…
І знову замовкла моя хранителька сімейної честі. Тепер вже я не міг стриматися і запитав, наплювавши на педагогічну витримку і стриманість:
– Ну, і що ж було далі? Після цих твоїх слів?..
Маруся опустила очі додолу і майже боязко продовжила:
– Далі?.. Він битися поліз…
І знову замовкла. Я ж відчуваю, як глибоке мстиве почуття вирує в моїх грудях:
– І-і-і?..
– Що – «і», дідусю?.. Звичайно, я перемогла. Не прощати ж такого…
Маруся на секунду замислилася, підшукуючи найпринизливіше слово для того, щоб позначити колишнього друга Валеру.
А з ним вона до боїв пройшла ясла і дві групи дитячого садка, що називається, рука об руку.
– … такого… в о н ю ч к у…
Сама злякалася того поганого слова, яке щойно зірвалося з її вуст, злякано поглянула на мене і затиснула долонями рот…
У мене прямо від серця відлягло, коли я почув кінець цієї демонічної повісті.
А тому і зробив вигляд, що поганого слова, яке в запалі розповіді вирвалося з прекрасних вуст моєї чарівної онуки, я ніби й не помітив.
Вона, підбадьорена моєю реакцією, закінчила потужним акордом на фініші:
– А я, коли додому з вулиці прийшла, відразу ж у твоєму словнику прочитала: «Іван походить від єврейського слова і в перекладі означає «помилуваний Богом».
Знаєш, дідусю, я завтра тоді теж Валеру помилую. І пробачу. Адже він такий нещасний – у нього брата «Агрономом» звуть…
