— Матері твоїй ковінька! — Карина дивилася на рахунок, і цифри пливали перед очима. Тринадцять тисяч. За одну вечерю.
Офіціант стояв поруч, ввічливо посміхався, але в очах читалося — плати, дорогенька, і швидше.
— Може, це помилка? — голос тремтів. — Ми ж не замовляли стільки…
— Вибачте, але ваш супутник замовив колекційний напій. Дві пляшки. По чотири тисячі за пляшку. Плюс устриці, стейк вагю…
Карина перестала слухати. У голові крутилася одна думка — Олег втік. Просто взяв і звалив, залишивши її одну з цим космічним рахунком.
Пів години тому він вибачився — важливий дзвінок по роботі, вийду на хвилинку. Поцілував у щоку, підморгнув.
Вона сиділа, допивала келих, милувалася видом з вікна. Дорогий ресторан на даху хмарочоса, все місто як на долоні.
Думала — ось воно, щастя. Дурна…
— Дівчино, ви будете оплачувати? — офіціант почав втрачати терпіння.
Карина дістала телефон тремтячими руками. На картці чотири тисячі до зарплати. У заначці в сумці — ще три. Разом сім. А треба ще шість.
Набрала Олега. «Абонент недоступний». Ще раз. І ще.
Потім написала в месенджер — повідомлення не доставлено. Профіль у соцмережі — не знайдено.
Випарувався. Як і не було.
— Я… мені потрібно зателефонувати, — видавила Карина.
Офіціант кивнув, але нікуди не пішов. Встав біля стіни, схрестив руки. Охороняє, щоб не втекла.
Кому дзвонити? Подрузі Олені? У неї самої кредити.
Батькам? Вони в іншому місті, та й звідки у пенсіонерів такі гроші?
Начальнику? Та вона краще сама собі підготує мотузку з милом.
Пальці самі набрали номер подруги.
— Олено, привіт. Слухай, у мене тут… ситуація. Можеш грошей позичити?
— Скільки? — відразу насторожилася подруга.
— Шість тисяч.
— Що?! Карино, ти в своєму розумі? У мене зарплата через тиждень, на картці три тисячі!
— Олено, благаю! Я в ресторані, мене кинули…
— Так не плати і йди!
— Не можу! Тут охорона, поліцію викличуть!
Олена вилаялася, пообіцяла скинути те, що є. За хвилину прийшло повідомлення — три тисячі двісті.
Десять є. Залишилося ще три.
Карина переглянула контакти. Колеги? Соромно. Колишні? Ще гірше.
Зупинилася на імені «Мама». Набрала.
— Мамо, привіт. У мене тут… невеличка проблема. Можеш грошей переказати?
— Що сталося? — мамин голос відразу став тривожним.
— Потім розповім. Просто перекажи, скільки можеш. Дуже потрібно.
— Каринко, ти мене лякаєш! Що за терміновість?
— Мамо, будь ласка!
Пауза. Потім зітхання.
— У нас з татом чотири тисячі на картці. На ліки відклали. Але якщо тобі справді потрібно…
— Ні, мамо. Не треба. Я сама розберуся.
Поклала слухавку. Не може вона у батьків останнє забирати.
Офіціант підійшов ближче.
— Дівчино, якщо ви не можете оплатити, доведеться викликати адміністратора. І охорону.
— Зачекайте! Ще п’ять хвилин!
Що робити? Продати телефон? Але як, сидячи в ресторані? Взяти кредит онлайн? Не схвалять так швидко.
Карина відкрила фотографії. Ось вони з Олегом тиждень тому в парку. Посміхаються, обіймаються. Ось він дарує їй троянди. Ось селфі з кіно.
Все було брехнею. З самого початку.
Познайомилися на сайті знайомств два місяці тому. Олег писав красиво, з гумором.
Не поспішав зустрічатися, просто листувалися. Вона закохалася в його повідомлення ще до зустрічі.
А коли побачила наживо — пропала остаточно. Високий, спортивний, з чарівною посмішкою. Одягнений дорого, але без понтів.
Говорив про літературу, мистецтво, подорожі. Ідеальний чоловік.
Занадто ідеальний, тепер зрозуміло.
— Карина? Це ти?
Вона підняла голову. Біля столика стояв Саша. Однокласник, якого вона в школі не помічала. Вічно мовчазний, в окулярах, з книжкою. Ботанік, одним словом.
Тільки зараз ботанік виглядав інакше. Дорогий костюм, впевнена постава, окуляри, напевно, змінилися на лінзи. Став навіть гарний, якщо чесно.
— Сашо? Що ти тут робиш?
— Ділова вечеря була. А ти? — він окинув поглядом порожній стіл на двох, її бліде обличчя, пальці, що нервово теребили серветку. — Все нормально?
Карина хотіла збрехати. Сказати, що все чудово, просто чекаю на людину. Але замість цього розплакалася.
— Мене кинули, Сашо. На гроші розвели, як останню дурепу.
Офіціант зробив крок вперед.
— Вибачте, але ви заважаєте іншим гостям. Дівчино, ви визначилися з оплатою?
Саша перевів погляд з Карини на офіціанта.
— У чому проблема?
— Дама не може оплатити рахунок. Її супутник… покинув заклад.
— Скільки?
— Тринадцять тисяч триста гривень.
Саша навіть бровою не поворухнув. Дістав картку.
— Принесіть термінал.
— Сашо, не треба! Я не можу так! — Карина підхопилася.
— Сиди. Потім розберемося.
Він розплатився, залишив чайові. Допоміг їй встати, подав пальто.
— Ходімо. Тут занадто душно.
Вивів на вулицю, посадив у свою машину. Карина схлипувала, розмазуючи туш.
— Розповідай, — просто сказав Саша.
І вона розповіла. Про сайт знайомств, про красиві повідомлення, про ідеальні побачення.
Про те, як закохалася, як будувала плани. І про сьогоднішній вечір.
— Він сказав, що хоче відзначити два місяці знайомства. Вибрав цей ресторан, говорив, що давно мріяв тут повечеряти.
Замовляв сам, я навіть в меню не дивилася. Напої, устриці, якісь божевільно дорогі стейки. Я намагалася сказати, що це занадто, а він сміявся — не хвилюйся, я пригощаю.
— І ти повірила.
— А чому ні? Він же… нормальним здавався. Робота хороша, машина. На минулих побаченнях завжди платив сам.
— Де працює, до речі?
Карина задумалася.
— У якійсь консалтинговій фірмі. Точно не знаю.
— Прізвище знаєш?
— Петров. Олег Петров.
Саша хмикнув.
— Оригінально. Як Іван Іванов.
— Думаєш, брехав?
— Думаю, ти стала жертвою професійного альфонса. Вони так працюють — знаходять самотніх жінок, втираються в довіру, потім розводять на гроші.
— Але навіщо так складно? Міг би просто грошей попросити!
— А ти б дала?
Карина помовчала. Ні, не дала б. Вона взагалі не з тих, хто гроші роздає.
— Ось бачиш. А так — романтичний вечір, дорогий ресторан, ти розслабилася.
Він робить замовлення, ти не контролюєш. Потім зникає, а ти залишаєшся з боргом. Класична схема.
— Я ідіотка…
— Не ідіотка. Просто довірлива. Додому тебе відвезти?
— Сашо, я поверну гроші. Чесно. Як тільки…
— Не переймайся. Поїхали.
Довіз додому. Карина сиділа, не наважуючись вийти.
— Саша, а чому ти мені допоміг? Ми ж сто років не спілкувалися.
Він знизав плечима.
— Не зміг пройти повз. Ти ж плакала.
— Дякую. Правда. Я б не знала, що робити.
— Забудь. І того хлопця забудь. Він не вартий твоїх сліз.
Карина кивнула, вийшла з машини. Вдома першим ділом залізла в інтернет. Набрала в пошуку «Олег Петров альфонс».
Випало кілька посилань. Форуми, де дівчата розповідали схожі історії.
Гарний чоловік, сайт знайомств, дорогий ресторан, зникнення. Суми різні — від дванадцяти до двадцяти п’яти тисяч.
На одному фото вона впізнала свого Олега. Тільки звали його там Андрій. На іншому — Михайло.
Карина закрила ноутбук. Треба було йти в поліцію, писати заяву. Але який сенс? Ім’я фальшиве. Телефон вже не існує.
Написала подрузі — дякую за допомогу, завтра поверну. Потім довго лежала, дивлячись у стелю.
Як вона могла бути такою дурепою? Адже були ж дзвіночки.
Олег ніколи не запрошував до себе додому. Казав, що ремонт. Про роботу розповідав загальними фразами. Друзів не представляв.
Але вона не хотіла помічати. Хотіла вірити в казку.
Вранці прокинулася з диким головним болем. На роботу йти не хотілося, але треба. Зарплата через тиждень, а борг Саші висить каменем.
В обід написала йому: «Саша, привіт. Напиши реквізити. Почну повертати частинами».
Відповідь прийшла через годину: «Забудь. Вважай, я відкупився за всі контрольні, які у тебе списував».
Карина посміхнулася. Точно, Сашко вічно просив дати списати англійську.
А вона давала, бо шкода було — хлопчик хороший, просто з мовами не дружить.
«Ні, так не піде. Давай хоча б каву куплю? На знак подяки».
«Якщо тільки каву. Сьогодні о сьомій підійде?»
Її це влаштувало.
Зустрілися в маленькій кав’ярні недалеко від її роботи. Саша прийшов прямо з офісу, в тому ж костюмі, але без краватки.
— Розкажи краще, чим займаєшся? — запитала Карина, розмішуючи капучино. — Судячи з усього, справи йдуть непогано.
— IT-компанія. Розробка додатків для банків. Нудно, але прибутково.
— А я думала, ти підеш у науку. Ти ж обожнював фізику.
— Планував. Навіть вступив до аспірантури. Але потім зрозумів — на науці в нашій країні не заробиш. А мені треба було допомагати батькам.
Карина кивнула. Пам’ятала Сашиних батьків — інтелігентні, але небагаті. Батько — вчитель, мама — бібліотекар.
— Як вони?
— Нормально. На пенсії обоє. Я їм квартиру ближче до центру купив, щоб до поліклініки зручніше було їздити.
— Ти хороший син.
— Звичайний. А ти де працюєш?
— Менеджер у рекламній агенції. Теж нудно, але хоча б не цифри цілий день.
Базікали про всяку дурню. Про школу, однокласників, хто де тепер.
Карина розслабилася, навіть сміятися почала. З Сашею було легко, ніякої напруги.
— Слухай, а чому ти тоді, в школі… — почала вона і зупинилася.
— Чому за тобою не доглядав? — закінчив Саша. — Доглядав. Ти не помічала.
— Правда?
— Ага. Квіти на восьме березня — це я в твою шафку підкладав. Записки з вирішенням складних задач з фізики— теж я. Шоколадки на парті — здогадайся чиї.
Карина відкрила рот. Вона завжди думала, що це Дімка з паралельного класу. Красунчик шкільний.
— Але ти ж нічого не говорив!
— А що говорити? Ти на мене нуль уваги. Дімку свого тільки й бачила.
— Дімка виявився козлом. Кинув мене через місяць після випускного.
— Знаю. Олена розповідала.
Помовчали. Карина крутила в руках порожню чашку.
— Саша, а у тебе… є хтось?
— Був. Розлучилися пів року тому. Не зійшлися характерами.
— Шкода.
— Мені не шкода. Значить, не моє.
Він подивився на годинник.
— Мені час. Дякую за каву.
— Це тобі дякую. За вчора.
— Забудь вже. Буває.
Встав, одягнув пальто. Карина дивилася і думала — а він же гарний.
Не як Олег-Андрій-Михайло, звичайно. Але по-своєму. Надійний такий. Ґрунтовний.
— Саша!
Він обернувся.
— Може, повечеряємо якось? Я пригощаю. Чесно-чесно.
Саша посміхнувся.
— Давай. Тільки в нормальне місце підемо. Без устриць і колекційних напоїв.
— Домовилися. Піца влаштує?
— Більш ніж.
Через тиждень вони сиділи в піцерії. Карина розповідала про дурного клієнта, який десять разів переробляв макет. Саша сміявся, підливав їй сік.
— Знаєш, я рада, що все так вийшло, — раптом сказала вона.
— У якому сенсі?
— Ну, з Олегом цим. Якби не він, ми б не зустрілися.
— Дорога вийшла зустріч. Тринадцять тисяч.
— Зате яка продуктивна!
Обидва засміялися. Офіціант приніс піцу — велику, з подвійним сиром, як Карина любила.
— Сашо, можна особисте питання?
— Давай.
— Чому ти тоді, в ресторані, не пройшов повз? Міг же зробити вигляд, що не впізнав.
Саша відклав шматок піци, подивився їй прямо в очі.
— Тому що це ти. Повз тебе я ніколи не зможу просто пройти.
Карина відчула, як щоки починають горіти. Відпила ще соку, щоб приховати збентеження.
— Це наймиліше, що мені говорили.
— А твій Олег що говорив?
— Лише загальноприйняту нісенітницю. Про очі-озера, губи-пелюстки троянд… Повна маячня, а я велася.
— У тебе справді гарні очі. Карі, із золотими іскорками. Я ще в сьомому класі це помітив.
— Саша, припини! А то я зараз розплачусь.
— Не треба. Ти вже цього тижня наплакала на мій річний ліміт.
Карина пирхнула. Простягнула руку через стіл, накрила його долоню.
— Дякую, що ти є.
— Будь ласка.
Сиділи, трималися за руки. Піца остигала, але було байдуже.
— Знаєш, про що я подумала? — Карина стиснула його пальці. — Може, мені варто було в школі краще придивлятися. До тих, хто поруч.
— Краще пізно, ніж ніколи.
— Це точно. Саша, а давай почнемо спочатку? По-нормальному. Без сайтів знайомств, фальшивих імен і втікачів.
— Давай. Тільки рахунки будемо ділити навпіл. А то у мене бюджет не гумовий.
Карина розреготалася. Потім подалася через стіл, чмокнула його в щоку.
— Домовились. І знаєш що? Піци мені більш ніж достатньо.
— Ось і чудово. А то я після того випадку тепер шарахаюсь від усіх ресторанів з видом на місто.
— Дурень. Це я повинна шарахатися.
— Разом будемо. Так веселіше.
І справді веселіше. Карина дивилася на Сашу — на його добрі очі за скельцями окулярів (виявляється, лінзи він носив тільки на важливі зустрічі), на посмішку, на сильні руки.
Вона думала — як же добре, що існують альфонси. Інакше вона б так і не побачила того, хто був поруч усі ці роки.
Рахунок у піцерії склав п’ятсот двадцять гривень. Поділили чесно навпіл. І це була найсправедливіша ціна за вечерю в її житті.
