Мати метушилася на кухні, вона смажила, парила, пекла і при цьому щось терла, протирала пил, крутилась.
Юля тихо увійшла, поставила портфель, сіла на стілець.
– О, Юлька, привіт, вчасно ти, давай, переодягайся, донько, треба допомагати.
– Щось живіт болить, мамо.
– Чого він у тебе болить?
– Не знаю, – Юлька підняла плечі вгору, – сильно болить.
– У школі, може, щось з’їла, — мати, мов дзига, з легкістю стрибала на стілець, зі стільця, все у неї в руках горіло, — переодягайся, що сидиш, тітка приїхала з міста, ввечері в гості прийде.
– Мені що, з того? — Юлька сиділа насупившись.
– Як що, не чуєш? Тітка, кажу, з міста приїхала, прийдуть в гості.
– Мамо, вона мені не тітка.
– І що тепер, вона тебе теж взагалі-то вважає племінницею. Минулого разу навіть сказала, що ти підросла і стаєш симпатичною.
– Правда? Ура, мамочко, я така рада, а ще улюблена тітонька подарує мені папірець від шоколадної цукерки, як барон Мандарин подарував Чіполліно, я така рада, мамочко.
– Юлька, ну що ти за людина, а? Ну чого ось ти, а? Адже вони до нас добрі.
– Хто вони, мамо? До кого добрі? Ти його законна дружина народила йому законних дітей, а все стрибаєш перед ними, принижуєшся.
Я теж не під парканом знайдена, ти була одружена з моїм батьком, я не байстрюк якийсь, мамо… А ця ваша… Вона ж нагуляла Лізку, всі про це знають.
– Ой, припини, розумна стала надто, йди переодягайся і допомагай мені.
– Живіт, кажу, болить, мамо, з уроків відпустили.
– Іди, – відмахнулася мати.
Увечері прийшов з роботи вітчим.
– О, а що це у нас тут таке смачненьке?
– Пашко, не чіпай, ну чого ти. Іди борщу погрію.
– Ууууу, борщу, а це кому?
– Так сестра твоя приїхала, в гості прийдуть.
Вітчим хмикнув.
– Потрібна вона тут, сильно.
– Ой, та годі, Паша, сестра ж.
Живіт у Юльки розривало на тисячі шматочків, ломило спину, горіли щоки. Вона ледве стояла.
– Мамо, не можу, приляжу..
– Ну Юля, торт прикрасити треба, тітка ж приїде.
– Та нехай ляже дівчинка, не велика гостя до нас йде. А дитина он бліда вся.
Юлька навіть своїм вухам не повірила, глянула з вдячністю на вітчима. Розбудив дівчинку гучний, верескливий голос.
– А хто це у нас тут такий холесенький, а хто тут у нас такий касивенький.
Юлька лежала, не ворушачись. Вона знала, що це, приїхала сестра вітчима і сюсюкається з братом і сестрою.
Дітям було вже вісім і шість років, але вона завжди, коли приїжджала, сюсюкала, вишукувала знайомі риси, вдивляючись в обличчя дітей.
– Ой, дивись, дивись, Пашка, ну вилитий дід Ваня, ти дивись.
Родичі змінювалися раз по разу, то баба Маня, то тітка Ліда…
До Юльки вона ставилася… ніяк, як до меблів. Зараз Юльці тринадцять, вона вже доросла, все прекрасно розуміє і вже не ображається, коли її не помічають.
Тітка любила з’являтися ефектно, це вона вміла. Приходили зі своєю донькою, Ліза була на два роки старша за Юльку, морщили носики всі такі чистенькі, аж до скрипу.
Лізка вже фарбувалася, з манікюром, у вухах бовталися золоті сережки з червоним камінцем.
Вона дивилася з презирством на Юльку, своїми світлими очима, трохи виряченими. Тітка ж викладала подарунки.
Була епоха дефіциту, а тітка діставала немислимі речі.
– Петя, це тобі, дивись, що тобі тітка привезла, ось дивись, Таня, а це тобі, оооо, тримай. Паша, Паша, а це тобі.
Дивись, – витрушуючи якийсь модний светр, струшуючи його, тітка подавала вітчиму обновку. – Ну приміряй, Паша, приміряй, ой, дивись, Катя, ну дивись, який у тебе красень чоловік.
Матері вона привозила кухонні фартухи, рушники вафельні. Мати брала подарунки, притискала до серця, дякувала.
Правда, мати сама вміла шити, кравчиня як ніхто інший, і хороша причому, і фартухів у неї купа, але вона брала подарунок і від душі дякувала.
Юльку змушували бути присутньою при цьому спектаклі.
Обдарувавши всіх родичів подарунками, тітка задоволена починала шарудіти пакетами, акуратно складаючи їх.
Дорослі, відчуваючи незручність, відводили очі, Ліза гидливо хихикала. Юлька збиралася вже розвернутися, щоб піти, як тітка ніби схаменувшись, згадувала про ще одну людину цієї родини.
– Ах, дівчинко, – вона робила вигляд, що не пам’ятає, як звати Юлю, – Лізо, ну чому ти мені не нагадала про дівчинку, як тебе… Юля…
Тітка лізла в кишеню, діставала прихований там батончик, звичайний батончик, і давала Юльці. Мати хихикала, червоніла, вітчим відводив очі, Юлька дякувала.
Цього разу вона не хотіла йти на це багаття ганьби, але забігла в кімнату сяюча мати і підняла Юльку.
– Мамо, я не піду.
– Іди давай, люди, приїхали, що тобі важко, ну. Та й на кухні мені допомогти треба буде, на стіл подавати, потім посуд мити, знаєш же батько не любить, коли брудно, та й тітка знову ж таки…
Юля пішла, глибоко зітхнувши. Як би там не було, маму вона любила, брата з сестрою теж, навіть вітчима, може не любила, але поважала. Це була її сім’я, іншої у неї не було.
Юлька отримала батончик і мовчки пішла на кухню, слідом прийшла сяюча Лізка.
– Водички попити.
– Пий.
– По телевізору показували,… ти взагалі дивишся телевізор? У вас же є — з огидою випнувши бліду губу, говорила Ліза, — там одна тітка, батончик розкусила.
А там щось тягнеться, уявляєш, білий такий батончик, я не знаю, я їх не їм, так ось, там був щурячий хвіст.
– Твій, напевно?
– Що?
– Я кажу, книги читаю, телевізор рідко дивлюся. Вчені кажуть, хто багато дивиться телевізор, той тупіє. Брешуть, напевно.
І відсунувши плечем гостю, Ліза несе на стіл гаряче, в цей момент на кухню заходить мати Юльки, Лізка відразу робить добрий вираз на своїй мишачій мордочці і сюсюкає, ну точно, як її мати.
– Тітонько Катенько, я прийшла вам допомогти, що нести.
– Ой, Лізонько, йди за стіл, що це ти будеш працювати в гостях, ми з Юлею самі, йди сідай.
Юля носить страви, прибирає брудні тарілки. Коли підходить до Лізи, та відпускає різні колючі репліки, намагається принизити Юлю. Її мати підхихикує, вітчим з матір’ю мовчать.
Юлі набридло слухати підколювання гості і вона, ніби ненавмисно, проливає на Лізу компот.
– Ах ти дрянь безрука, мамоооо, ця дівка тупа спеціально вилила на мене, уууу.
– Я ненавмисно, вибачте, – Юлька дивиться перелякано на вітчима, той їй підморгує і показує бровами, щоб вона пішла на кухню.
Юльку просити не треба, вона прослизає на кухню.
– Косорука, дурепа, потвора, ненавиджу, вона спеціально. Ти знаєш, скільки це коштує? Твоїй мамі доведеться пахати місяць безкоштовно, уууу.
На кухню зайшов вітчим.
– Я не спеціально, — насупившись каже Юлька.
– Та годі тобі, йди відпочивай.
– Мамі допомогти треба.
– Я допоможу, йди, уроки не робила?
– Завтра вихідний.
– Гаразд, йди.
Щоб пройти до своєї кімнати, потрібно було вийти з кухні і пройти повз кричущу Лізку, сюсюкаючу тітку і ту, що намагається бути чудовою господинею.
Лізка голосила, мати з тіткою метушилися поруч.
– Ууу, косорука, потвора, – помітивши Юльку, прошипіла Ліза.
Дівчина швидко прослизнула в свою кімнату, лягла на ліжко і міцно закрила очі. Щось сталося і мати більше не змушувала її зустрічати тітку…
…Юля дивиться в ілюмінатор, на хмари, що пропливають, вона тихо посміхається, занурившись у спогади.
Юлька летить у гості до брата, до його сім’ї, тепер вона тітка.
Петя одружився з жінкою з двома дітьми, мати обурилася, але Юлька швидко поставила її на місце.
Марина, Петрова дружина, народила йому ще двох, у першому шлюбі дітей у нього не було, начебто тому і розійшлися, колишня дружина вийшла заміж і народила дитину.
У Петі теж вже двоє. Кажуть, так буває.
Юлька тітка, вона, посміхаючись, уявляє, як буде обдаровувати племінників Петю і його дружину.
У Юльки четверо племінників, у сестри поки дітей немає, вона живе з Юлькою в одному місті. Юлька хвостик, так її всі і називають. У Юлі хороша сім’я, люблячий чоловік, прекрасні діти.
Вона згадала цю історію з дитинства, згадала ці батончики, вона ніколи в житті не відкусила ні шматочка, терпіти не може ці ні в чому не винні цукерки.
Згадала тітку, Лізку. Лізка тричі вже була заміжня, всі чоловіки якісь погані трапляються, мати так каже, а їй тітка.
Юльці все одно, вони їй ніхто. Слава Богу, вона доросла і може за себе постояти, але за звичкою називає тіткою.
Увечері сидять з чоловіком у брата в гостях, племінники, всі четверо, приміряють обновки, розглядають іграшки.
Юлька дуже добре пам’ятає ті батончики з дитинства. Тому і намагається не образити дочок невістки, всіх її, всіх племінників. Діти обожнюють тітку, дуже люблять.
– Юлька, блін, ну навіщо гроші витрачала, – каже усміхнений брат, розглядаючи новий електроінструмент, який він дуже хотів.
– Дякую, – сором’язливо посміхається Марина, притискаючи до себе модну сумочку, – дорого ж, Юля.
– Не дорожче грошей. Я люблю дарувати подарунки, я ж тітка.
Вона ловить вдячний погляд брата. Увечері вони сидітимуть, притулившись один до одного, на ганку будинку брата і дивитимуться на зірки.
Їхні другі половинки сплять, даючи братові з сестрою поговорити.
– Юлька… Дякую тобі, сестро… За все.
– Та ну, годі тобі.
– Ніііі, ти не розумієш, дякую, що не відвернулася від нас… А пам’ятаєш… батончики…
– Пам’ятаю, Петю.
– Ех, сестричко, дай я тебе обійму, найкраща моя в світі Юлька. Дітлахи тебе знаєш, як люблять.
Маринка метушиться як очманіла, я її заспокоюю, а вона ні, каже, що таку зовицю, як Юля, ніде не знайти. Любить тебе теж, готується.
– І я вас усіх люблю. Ви ж моя сім’я.
Посміхається місяць, дивлячись на те, як братик із сестричкою, які не бачилися цілий рік, говорять один одному про свою любов.
– Донечко, ало, ало, приходь швидше, тітка приїхала, хоче вас усіх побачити.
– Ні, мамо, я побуду в Петі, потім прийдемо.
– Як же, донечко, ми ж сім’я.
– Мамо, не починай, га?
Це вже вранці дзвонила мати, щоб запросити дітей, тітка ж приїжджає.
Петя не став нічого вигадувати, просто сказав матері, що не хоче бачити нікого, крім сестри і зятя.
– Як же, синку, Ліза приїде, вона теж сестра.
– Мамо, моя сестра он, зі своїми племінниками, з усіма чотирма, по траві бігає, валяється і регоче, а зять дрова колить, дитинство сільське згадує… А ввечері у нас лазня і знаєш… ніяких батончиків.
– Ало, ало, Петенька, яких батончиків, ало?
– Ніяких, мамо. Все, ніколи нам.
А ввечері, коли передбачалося, що повинна прийти в гості тітка, до них прийшов батько.
– Тату, там же тітка ніби в гості?- запитує Петя.
– Та ну її… Дочка із зятем приїхали, а вона зі своєю тіткою.
Чоловік Юлі вловив її теплий погляд, яким вона обдарувала вітчима.
– Привіт… тату…
– Привіт, донечко, привіт, зятьку.
А ну, де мої онучки, дід прийшов.
– Діду, діду – кричить весела четвірка і висить на Юлькіного вітчима.
Юля видихає і посміхається. Це її сім’я. Незабаром приходить мати, спровадивши тітку. Так майже вся сім’я збирається разом.
Потім по відеозв’язку дзвонить Тетяні, слідом Юлькіним дітям… Вся родина в зборі.
“Це моя родина, – думає Юлька, – і я їх люблю…”
