– Мамо, ну що тобі варто? Візьми Євочку з собою. Їй так хочеться… Вона тільки про це й говорить. Каже, що бабулечка її любить і обов’язково візьме на море.
Сказала, що поводитиметься, як ангел! Мамо, ну що ти, як бездушна? Шкода ж дитину! Візьми, га? – майже зі слізьми в голосі благала Іра…
Оксана Вікторівна подивилася на доньку, яка дивилася на неї ображено й обурено.
Вона дивилася на Іру й думала, де ж вона упустила у її вихованні.
Чому донька її виросла абсолютною егоїсткою. Яка не розуміє елементарних речей. А речі ж прості до непристойності.
Мати її жінка вже далеко не молода. І їй дуже хочеться відпочити. Просто відпочити.
І від онучки, зокрема, як це не звучить дивно. Виспатися, повалятися на пляжі з книжкою.
Сходити на пенсіонерську дискотеку, зрештою, а не бігати, висунувши язика, по пляжу за маленькою дитиною, яка сидіти не вміє в принципі…
– Іро, послухай, але це не той відпочинок, на який бабусі беруть малюків. Там море, небезпека. А я стара вже, раптом не доглежу, потім не пробачу собі, не дай Боже щось трапиться…
Я краще Євочку взимку на новорічні до Ольги візьму, га? Там у Ольки просторо! Будинок у триста квадратів! І онуків купа! І котів із собаками! От там Євочці буде де розгулятися. А в Іспанію мені одній краще…
– Ага, у тітки Олі вона сто разів була. Подумаєш, дивина – будинок у селі… Гаразд, я пішла, Микита з роботи скоро прийде, а в мене ще справ по горло, та й Євку з садка забрати треба… – сказала Іра й закрокувала на вихід.
А Оксана шкірою відчула, що донька образилася. І сильно…
Оксана Вікторівна провела доньку, налила собі чаю й сіла біля вікна…
…Їй було п’ятдесят дев’ять, і вона вважала себе сучасною бабусею.
І не збиралася присвячувати залишок свого життя маленьким дітям своїх дітей.
Вона не планувала ні сидіти на лавочці з кульочком насіння, ні лежати на дивані за переглядом плаксивих серіалів, ні скаржитися на старечу неміч.
Оксана жила активним, енергійним життям.
Ходила до басейну двічі на тиждень, один раз на іспанські танці, намагалася не їсти випічку й активно користувалася косметикою та салонами краси.
І що приховувати, ще сподівалася зустріти в цьому житті людину, яка б розділяла її погляди й пристрасті. А чому б і ні?
Вона розійшлася з чоловіком понад десять років тому.
Розрив не став для неї трагедією, оскільки вона давно знала, що чоловік не зберігає їй вірність, і тільки чекала, коли настане розв’язка. І вона настала.
Чоловік оголосив, що покохав іншу, а Оксана зраділа всередині себе, не показавши виду, а навіть трохи поплакавши для порядку.
Адже особисто у неї все давно перегоріло й переболіло. Любов, ніжність, почуття. І розлучення стало для неї просто формальністю… І означало для неї свободу.
…Життя після розлучення йшло за накатом, тим паче діти Оксани виросли й жили самостійним, дорослим життям.
Старший син Юра був схожий на неї – увесь сповнений енергією (розповідь спеціально для сайту – цей день) та оптимізмом. Він хапався за кілька справ одразу й, що було дивним, усе в нього виходило.
Молодша Іра була повною протилежністю брата – повільна, меланхолійна й образлива особа. На її погляд, світ був несправедливий, а люди егоїсти.
Хоча егоїсткою скоріше була вона сама. Наприклад, вона свято вірила, що бабуся – це людина, яка повністю віддала своє життя на служіння дітям та онукам.
Ніяк інакше. І її завжди неприємно дивував той факт, що мати думала інакше.
– Мамо, забереш Єву з садка, га? Я з Наталкою зустрічаюся, а Микита на роботі затримується… – часто з подібними проханнями останнім часом стала звертатися Іра.
Оксана Вікторівна забирала малечу з садка, приходила з нею додому до доньки, чекала приходу одного з батьків, здавала пост і поверталася додому.
Потім прохання доньки занадто почастішали. То їй у салон треба, то до подруги, то на роботі затримується…
Оксану Вікторівну це стало дуже напружувати, і вона, довго думаючи, все ж наважилася на розмову з донькою…
– Іро, я хотіла тебе попросити не так часто завантажувати мене Євочкою. Я маю на увазі хоча б у будні. Я ж теж працюю, якщо ти пам’ятаєш.
Єдине, що робочий день коротший, ніж твій. Але в мене теж справ удома по горло. А так я до себе мало не о дев’ятій вечора потрапляю.
І так рази три на тиждень… Якщо ви вдвох не в змозі розпорядитися часом, то наймайте няню, зрештою… – сказала вона одного з таких вечорів Ірині.
– Мамо, їй-Богу, тобі що, тягар рідну онучку з садка забрати? Бабуся називається! Які там у тебе справи, ти ж одна? Чоловіка немає, сім’ї теж… – знову образилася донька.
– Що значить одна? Це значить, що в мене інших справ і радощів немає, окрім як із вашою дитиною сидіти? Так? Здорово ти придумала, доню.
Ні занять у матері немає, ні відпочинку бути не повинно ніякого, ні радості! Ах так, я ж бабуся! Цей хрест я тепер до смерті нести повинна, так, доню? – не стрималася Оксана Вікторівна… – на що Іра відвернулася й, опустивши голову, пішла до кімнати…
…Вони не розмовляли майже місяць.
Іра не телефонувала, не писала у ватсап, ні про що не просила Оксану Вікторівну.
Загалом ображалася на повну… А в Оксани наближався час від’їзду на відпочинок.
І ввечері вона зателефонувала старшому синові Юрі розповісти про те, що трапилося, й порадитися.
— Мамо, ну чого ти! Їдь на відпочинок і ні про що не думай. Таке відчуття, що Ірка далі свого носа нічого не бачить. І не дивно, у неї Микита в основному з Євкою вовтузиться, а вона – то зайнята, то голова болить.
От і на тебе дитину спихнути зібралася. Вона, напевно, так і уявляє, що там, на морі, Єва якось сама себе розважатиме в чотири роки, годуватиме й спати вкладатиме.
А ти брасом плаватимеш і на масажах лежатимеш. Тільки ти не те що лежатимеш, ти не присядеш там.
Ти зі своїми хворими ногами за Євкою бігатимеш. Вони ж, малеча, не сидять взагалі, з них очей не можна спускати, особливо біля води.
А Ірці байдуже, аби ти Євку на два тижні забрала, а там хоч трава не рости… Так що, мамусю, їдь на море й не бери дурниці до голови! – заспокоїв Оксану Вікторівну син…
Вона поклала слухавку й під враженням розмови з сином вирішила завтра ж сказати Ірі про своє рішення.
З цією думкою вона й лягла спати, а вранці зателефонувала доньці.
І без жодних передмов сказала, що Єву з собою у відпустку не візьме. Зі зрозумілих причин.
Іра слухала її, не перебиваючи.
Потім настала невелика пауза. Мабуть, донька перетравлювала сказане матір’ю. А потім гучно заявила.
— Ну дякую, мамочко! Чесно, не очікувала. Не очікувала, що ти ось так візьмеш і викреслиш онучку зі свого життя! А, я зрозуміла – ти просто її не любиш! І мене не любиш!
Та тобі взагалі ніхто не потрібен! Тобі тільки ти й потрібна! І твої інтереси тобі дорожчі за все! Безсердечна егоїстка! Шкода було дитину на море взяти! Потерпіла (розповідь спеціально для сайту – цей день) б два тижні, нічого б із тобою не сталося!
Дитину мрії позбавила, бабуся називається! Знати тебе не хочу після цього… – підсумувала донька й кинула слухавку.
Оксана Вікторівна поклала телефон і хвилин двадцять сиділа в ступорі, наче оглушена.
Потім встала й увімкнула телевізор, намагаючись відволіктися.
Вона дивилася на екран, а в голові роїлися думки. Думки про те, чи права вона?
Можливо, дійсно вона погана бабуся, і треба було переступити через себе й взяти онучку на відпочинок?
А якщо подивитися з іншого боку, то це дитина її доньки, не її.
І їхній обов’язок як батьків няньчитися з нею й возити її на курорти.
А вона, по суті, вже не молода жінка, яка заслужила два тижні сонця, моря й тиші.
Тим паче, що совість її може бути чистою – вона допомагає доньці матеріально, та й з Євочкою виручає часто, що б не говорила Ірина…
Але все одно Оксані Вікторівні все це було дуже неприємно й до сліз образливо.
І найцікавіше, що донька не зміниться, а тому Оксані Вікторівні потрібно тримати оборону.
І спробувати донести до доньки, що вона має право на своє власне життя, так само як і будь-яка людина.
І що бабуся не дорівнює двожильній коняці й безкоштовній няньці…
З цими думками Оксана Вікторівна сумно зітхнула й пішла збирати речі.
Завтра, рано-вранці, у неї виїзд, і попереду на неї чекають два тижні пригод, нових вражень і гарного настрою.
А там як піде…
