Коли мама зібралася заміж, Діана була не проти. Начебто подобався їй мамин обранець, спокійний і врівноважений.
Павло, добре завжди спілкувався з нею. До мами ставився трепетно й дбайливо.
Усе складалося добре, але п’ятнадцятирічна Діана поставила умову.
– Мамо, я не проти твого заміжжя, тим більше дядько Паша – людина хороша. Адже я все одно колись поїду вчитися в інститут, одній тобі буде самотньо, а так Паша буде поруч. Але зараз… я поїду жити до бабусі.
– Як до бабусі? Адже тобі ще п’ятнадцять років, і ти не повнолітня, ну як я тебе залишу без нагляду? – мама категорично була проти.
– Мамо, ну чому без нагляду, я житиму з бабусею, вона ж тебе якось виховала одна, ось і за мною догляне, якщо ти так боїшся за мене, – наполягала Діана. – Тим паче я вже зателефонувала бабусі, і вона рада, що я збираюся приїхати до неї.
– Так, зрозуміло, усе вирішили за моєю спиною, – чи то засмучено, чи то розчаровано сказала мама.
– Мамо, повір, так буде краще для всіх. Хоч дядько Паша порядний, але для мене він чужий чоловік.
Мати зітхнула і задумалася, але в цей момент задзвенів її телефон і відволік її. Дзвонила бабуся, Ганна Леонідівна.
– Привіт, донечко, ну як, домовилися з Діаною про переїзд? Я все-таки теж думаю, що їй буде краще у мене.
Ти знаєш, що я обожнюю свою онуку, і невже я не впораюся з майже дорослою твоєю донькою?
– Так, мамо, я знаю, що ти обожнюєш Діанку, але сама розумієш, серце материнське…
– Усе буде добре, не переживай, донечко. Якось упоралася я з тобою, і з Діаною нам буде добре разом. Я догляну за нею.
Мати закінчила розмову з бабусею, а Діана весело сказала, вже збираючи свої речі:
– Мамусю, не переживай ти, все буде супер!
Ганна Леонідівна не була божою кульбабкою, а цілком нормальною літньою жінкою, колишнім учителем математики.
Щоправда, і характер у Діани був норовливим. Траплялися в них дрібні сварки й непорозуміння, але Ганна Львівна була до того ж ще й мудрою. Сварки ніколи не доводила до крайності.
Буває посваряться вони, і ввечері того ж дня бабуся перед сном заходить до кімнати онуки, гладить по кучерявому волоссю і починає розповідати їй казки або небилиці.
А та спокійно посміхалася і засинала, миттєво забувши свої образи. Але бувало ініціатором примирення була Діана, розуміла, що була неправа і марно образила бабусю.
Тоді онука купувала улюблені цукерки Ганни Леонідівни, вони пили чай, і мир було відновлено.
Так і жили до тих самих пір, коли онучці потрібно було їхати з міста. Так вона захотіла сама.
Інститут вона закінчила тут же в місті, влаштувалася після навчання на роботу, але зарплата виявилася маленькою.
Їй розповіли колеги на роботі, що в Закарпатті є якась велика компанія, де ідеальні керівники, колеги і зарплата гідна.
– Бабусю, ти не ображайся і зрозумій мене правильно. Я їду від тебе далеко, але ми з тобою завжди будемо на зв’язку.
– Діаночко, – говорила бабуся, погладжуючи її кучеряве волосся, – ну хіба обов’язково тобі їхати в таку далечінь? Невже тут тобі не знайдеться роботи?
– Бабусю, я вже попрацювала тут, – відповіла Діана, – і що? Спочатку був випробувальний термін, потім прийняли фахівцем найнижчого розряду із зарплатою в три копійки.
– Але ти щойно закінчила інститут і досвіду в тебе немає, тому так усі й починають. Потрібно набиратися досвіду, все одразу добре не буває.
І нема чого їхати далеко, де народився, там і став у пригоді, – переконувала Ганна Леонідівна онуку.
Але Діана була непохитною, вона так вирішила, так і зробить, та, звісно, їй хотілося всього й одразу. Цікаву роботу і грошей побільше.
Зібрала валізу і поїхала.
На новому місці їй і справді пощастило. Влаштувалася на хорошу посаду з пристойною зарплатою, навіть гуртожиток їй дали і не потрібно було знімати квартиру.
Коли отримала першу зарплату, була дуже задоволена. Радісна після роботи зайшла в магазин і накупила всякої смакоти і навіть улюблені цукерки бабусі.
Сівши ввечері на самоті пити чай, їй стало нестерпно сумно від того, що всіма цими смаколиками не було з ким поділитися. А улюблені цукерки бабусі так і залишилися лежати у вазочці…
Минав час, з мамою і бабусею вона майже щодня спілкувалася телефоном, все було добре. Гроші у Діани були, вона не тринькала, хотіла накопичити на машину.
Ну принаймні взяти деяку суму в кредит і додати своїх. Але як то кажуть, людина припускає, а Бог розпоряджається…
Одного разу Діані зателефонувала мама і повідомила, що бабусі, Ганни Леонідівни, не стало.
– Як, мамо, що сталося, – зі сльозами запитувала вона матір.
– Серце, донечко, серце в нашої бабусі було хворе, а вона в таємниці це тримала від нас. Я звісно знала, але не припускала, що так швидко все станеться. Ніколи не чула від неї скарг.
Для Діани це було несподівано і страшно, втратити близьку людину. Діана їхала в таксі, а сльози бігли по щоках.
– Вам погано, я можу чимось допомогти, – запитав таксист.
– Ні, спасибі, ви мені нічим не допоможете, – вона звичайно розуміла, що виплакатися досхочу зможе у квартирі, але не могла стримати сліз.
– Ну як же так? – думала і переживала вона.
На похорон бабусі запізнилася, затримали виліт літака, причому надовго, був сильний туман… Не попрощалася з найріднішою людиною…
… Діана стояла біля дверей квартири, яка тепер належала їй. Ганна Львівна ще за життя оформила дарчу на онуку.
Довго стояла, не наважуючись відчинити ключем, але потім рішуче відчинила й увійшла. У квартирі стояла дзвінка тиша.
– Мабуть, доведеться її продати, – думала Діана і, пройшовши в кімнату, сіла у своє улюблене крісло.
Вона згадувала, як бабуся, зустрічаючи онуку, радісно говорила.
– Діаночко, мий руки, я поставлю чайник…
А зараз у квартирі тиша, вона навіть закрила вуха, бо тиша на неї тиснула. Трохи посидівши в кріслі, все-таки впоралася зі своєю слабкістю і почала міркувати, що ж робити далі.
Вона дивилася на фотографію, що стояла на тумбі. На ній Анна Львівна з Діаною весело посміхалися, був колись такий час.
Раптом Діану привернув якийсь незначний звук або писк. Незрозуміло звідки він лунав, вона злякалася і хотіла було кинутися тікати, але тієї самої миті побачила, як із трохи прочинених дверей шафи висунулася руденька котяча мордочка.
– Ой, ти хто? – запитала вона від несподіванки, коли кішка вискочила з шафи.
Діана згадала, бабуся розповідала їй, що підібрала на вулиці кішку, бо та причепилася до неї. Вона навіть згадала, що кішку звати Квіткою, бо це було в квітні місяці.
– Квітка, – вигукнула Діана, а та підійшла до неї й потерлася об її ногу та пішла на кухню, озираючись, ніби запрошуючи її із собою. – Зрозуміло, ти голодна.
Діана дивувалася, як кішка залишилася одна у квартирі, але вирішила, що та сама сховалася від людей у шафу. Але тут вона почула ледве помітний писк. Квіткм розвернулася і застрибнула в шафу. Потім вона одного за одним витягла двох руденьких кумедних кошенят.
– Оце нічого собі, – промовила Діана, – та тут ціле сімейство, – а Квітка вляглася біля них, щоб нагодувати своїх малюків.
– Боже мій! І що я маю тепер із вами робити?
Вона зрозуміла, що кішка не дуже давно народила своїх кошенят. У вихованні та годуванні тваринок, тим паче малят, вона нічого не розуміла, тож знайшла в інтернеті номер телефону місцевої Ветклініки і викликала додому “котячого” лікаря.
Через деякий час пролунав дзвінок у двері.
– Добрий день, лікаря улюбленцю викликали?
На порозі стояв приємний молодий чоловік, трохи старший за Діану.
– Так. Проходьте, – відповіла вона і пропустила його в кімнату. – Ось, – показала вона рукою на кішку і кошенят.
– Мене звати Гліб. Що у вас трапилося? – між справою повідомив молодий чоловік.
– Пологи сталися, ну в кішки, – відповіла вона.
– Ну це я вже зрозумів, а яка потрібна допомога? Хтось із них хворий?
– Я не знаю, начебто всі здорові, просто… – Діана пояснила, що не стало бабусі, сама вона запізнилася на прощання, а коли прийшло додому, то тут ось таке…
Гліб у всіх подробицях розповів Діані, як доглядати за кішкою і кошенятами, чим годувати. Навіть сам допоміг знайти тепліше місце для лежанки і написав, що купити в котячому магазині.
Діана зітхнула з полегшенням, кошенят годувати їй не доведеться, у них є мама. А Квітку вона зможе нагодувати.
Добрий доктор Гліб, чи то тому, що він був дуже хорошим лікарем і любив свою професію, чи то аж надто сподобалася йому господиня кішки, завбачливо записав її номер телефону. А вже наступного ранку зателефонував Діані.
– Як там ваші підопічні? Як справи в котячому сімействі? Можна я забіжу ввечері надати вам практичну допомогу?
– Поки що все нормально. Звичайно забігайте, ми будемо раді, – відповіла Діана.
Увечері вони навіть прогулялися парком, Гліб багато розповідав про тварин, а Діані виявилося цікаво його слухати. Раніше вона й не думала, що любить тварин.
Так і почалися стосунки Діани з Глібом і дійшли до того, що вона надіслала електронною поштою заяву на звільнення.
Йшов час, Гліб із Діаною вже думали про весілля. Вона повідомила матері, що скоро приїде знайомити її з майбутнім зятем. Мама дуже зраділа.
Разом із Глібом їздили на цвинтар до Ганни Леонідівни, вже й замовили пам’ятник. Після встановлення пам’ятника, Діана стояла з квітами біля могили бабусі.
– Пробач мене бабуню, можливо, мені не потрібно було від тебе їхати. Можливо, ти жила б досі?
А знаєш бабусю, я ж назавжди повернулася назад. Ти вже не сердься на мене.
А ще в мене є Гліб, ми збираємося з ним одружитися, – вона поклала квіти на могилу, погладила фото на пам’ятнику і поїхала додому.
Цієї ночі Діані наснилася бабуся. Вони стояли посеред ромашкового поля, від погляду бабусі виходило тепло і добро.
– Спасибі тобі, Діаночко за Квітку. Ти добра дівчинка, я завжди це знала. Не переживай, я зла на тебе не тримаю.
Я ж тебе завжди любила більше за всіх на світі. І чоловік у тебе буде хороший, це я точно знаю. Будь щаслива.
Піду я, а тобі не можна зі мною, не можна тобі туди, – вона посміхнулася і зникла.
Діана прокинулася, на душі в неї було світло і спокійно. Починався новий день. А через тиждень весілля в них із Глібом.
