— Я не поїду. Знову слухати всякі дурниці, набридло.
— Макс, це твоя мати. Якщо щось станеться, ти потім собі не пробачиш, — промовила Клава, одягаючи куртку.
— Ти куди? Ніч на дворі! Останній автобус уже пішов. У тебе багато грошей, щоб на таксі кататися? — обурився Макс.
Клава нічого не відповіла, тільки взяла з полички в коридорі ключі в потертій шкіряній ключниці. Це були запасні ключі від квартири свекрухи.
— Ну і ведися, як дурепа, на її марення, а я не буду, — незадоволено буркнув Макс, коли зрозумів, що дружина налаштована рішуче. — Мені завтра на роботу вставати вдосвіта, я спати піду!
Клава їхала в таксі і думала про те, що, ймовірно, вона вибрала в чоловіки не ту людину.
Що якщо він колись так вчинить і з нею? Треба з цим щось вирішувати…
Часу на роздуми не було, бо таксі вже під’їжджало до під’їзду старенької дев’ятиповерхівки.
А ось і лавочка, на якій, як на посту, зазвичай сидять місцеві інформаторки. Правда, зараз було темно і пізно, тому «пост» був порожній.
Зазвичай Клава прямо спиною відчувала пильні погляди місцевих жіночок і раділа, що вони з Максом живуть у новому будинку, де мешканці ледь знають один одного в обличчя і зовсім не цікаві.
Місцеві ж жіночки завжди точно знали, хто кому ким доводиться, хто до кого приїжджає і що привозить.
Свекруха не раз говорила, що веде перед ними звіт: розповідає про неї і сина. Як живуть, де працюють, скільки отримують, що планують робити.
Клава жахнулася, дізнавшись про ці розпитування, і подумки пообіцяла, що свекрусі більше про себе нічого не розповідатиме. Але ж це легко сказати, а важко зробити.
З самого початку їхнього з Максом сімейного життя Клава помітила, що свекруха відчувала сильну потребу в спілкуванні.
Літня жінка дуже сумувала після того, як виїхав син, нудьгувала і відчувала себе зовсім самотньою. Клаві було по-людськи шкода свекруху, але іноді це сильно напружувало.
Свекруха була значно старша за маму Клави, їй було сімдесят п’ять років, Макс був пізньою і єдиною її дитиною.
З татом Макса Анна Леонідівна рано розлучилася і виховувала сина одна. Вона звикла, що він завжди поруч, і тепер самотність її лякала.
Квартиру для Макса Анна Леонідівна купила незадовго до його повноліття. Вона, звичайно ж, хотіла для сина найкращого майбутнього, ось і збирала гроші, говорила:
— Одружишся і будете там жити окремо своєю сім’єю. А я вже тут одна якось справлятимусь.
А то не правильно двом господиням на кухні перебувати, обов’язково пересваримося.
Та й заважати я вам буду, ви молоді, а мені то спати, то відпочивати, то просто тиші хочеться.
Від таких розмов Анна Леонідівна завжди сумувала і крадькома витирала сльозу.
Вона зі страхом думала про той час, коли стане жити одна… Макс же, здавалося, не помічав її смутку…
…Через деякий час після весілля Клави і Макса, Анна Леонідівна почала вигадувати приводи, щоб привернути до себе увагу.
Фантазія у неї виявилася багата. Клава підозрювала, що на це вплинув її багаторічний досвід роботи організатором.
З деякого часу вона перебувала на заслуженому відпочинку, але, мабуть, її діяльна натура не давала жінці спокою.
Вона зривала з роботи Макса з приводу і без приводу. Одного разу Анна Леонідівна навіть імітувала затоплення квартири, розливши на підлозі воду і звинувачуючи в цьому сусідів зверху.
Часто ініціювала поломку техніки, слава Богу, дріб’язкову, яку можна було легко усунути.
Макс приїжджав, розмовляв з сусідами, все ладнав (благо вони були адекватними, розуміючими людьми), лагодив техніку, припаював відірвані дроти і прикручував відкручені гайки.
Дійшло до того, що у неї кожен день щось відбувалося. То кран перекриє, а потім «забуде» і скаржиться, що немає води, просить розібратися. То навпаки, води багато, але вона недостатньо гаряча.
Макс дзвонив у диспетчерську, оформляв заявку на виклик фахівців, які робили виміри температури води.
То Анні Леонідівні здавалося, що її рахунок за електрику непомірно високий і «світла вона стільки не нажигає», очевидно ж, що до її лічильника хтось підключився! Незаконно.
Приходив електрик, розбирався. Макс і мама ходили в розрахунковий центр, показували квитанції, все звіряли. Слава Богу, розібралися.
Вся ця метушня дуже подобалася Анні Леонідівні, і вона буквально «розквітала» на очах, адже було про що поговорити, обговорити і з сином, і з сусідами, і іноді з Клавою, якщо телефон сина був недоступний.
Потім, коли знову ставало тихо, траплялося щось нове.
А з деякого часу Анна Леонідівна «взяла моду» прикидатися хворою. Тут вже аргумент був залізний: «мені погано, приїжджай швидше».
Сталося це тому, що Макс втомився від постійного розгрібання маминих проблем з ЖКГ і поломкою побутової техніки і перестав гостро реагувати на її прохання.
Почав відмовлятися, мовляв, не можу, зайнятий, потім зайду. «Потім» іноді затягувалося на тиждень, ось Анна Леонідівна і вирішила змінити тактику.
Схема була приблизно така ж: всі недуги проходили з появою сина.
Ледь побачивши його на порозі, Анна Леонідівна знову бадьоро бігала по квартирі в своїх яскравих капцях, прикрашених вишивкою і пір’ям.
Їх подарувала їй Клава і які вона дуже любила. А недуги чарівним чином проходили.
— Я людина похилого віку. Як щось болить — лякаюся, адже я одна, — говорила Анна Леонідівна синові, коли він приїжджав на її черговий виклик. — Іноді думаю, може вхідні двері відкривати, коли стає погано?
А то раптом, буду лежати і не знайдуть навіть, не допоможуть… Уляна Іллівна, моя сусідка з дев’ятого поверху, так впала, а потім…
При цих словах вона починала плакати.
— Мамо! — роздратовано говорив син. — Я чув історію твоєї Уляни Іллівни триста разів!
Нічого з нею не сталося, одужала, бігає, як кінь, щойно зустрів її на сходах! А ти все киснеш! Що в тебе знову болить?
— Нічого, — схлипуючи і ображено стискаючи губи, говорила мати.
— Ну, а якщо нічого, то поїду я, справ повно.
Ніяких справ у нього не було. Макс планував провести цей вечір у блаженному неробстві біля телевізора.
Він дуже втомився на роботі, прямо не заходячи додому поїхав до матері, цілу годину втратив на поїздку і вислуховування надуманих скарг. Він був роздратований.
— Ну, як Анна Леонідівна? — запитала з порога Клава, коли Макс повернувся додому.
Вона теж нещодавно прийшла з роботи, але вже встигла приготувати вечерю і трохи прибрати в квартирі.
— Та ну її! — махнув рукою Макс, одягаючи домашні капці. — Знову вигадує. У боці закололо їй.
Я кажу, що ти мені дзвониш? Викликай швидку! Я не лікар. А вона плаче.
Клава докірливо похитала головою і нахмурилася.
— Літні люди завжди такі… Скільки їй? Вже сімдесят шість скоро. Моя бабуся, коли стала зовсім старенька, то мамі дзвонила, якщо що.
Хоча приїхати мама не могла, нас розділяли триста кілометрів… Але поговорить і їй легше стане.
Мама їй про таблетки нагадає, порадить щось. Ну а якщо зовсім погано, то тоді швидку, звичайно, треба.
— Та ну її! Набридла, — Макс махнув рукою і, взявши пульт від телевізора, сів у крісло.
Клава, продовжуючи несхвально хмуритися, пішла назад на кухню, потрібно було ще дещо доробити…
… — Та що ж це таке… — у грудях у Клави піднімалося занепокоєння.
Тремтячими руками вона відкрила сумочку і дістала ключ. Ось уже п’ять хвилин вона дзвонила у дверний дзвінок, але свекруха не відкривала.
Час був пізній, напевно, всі сусіди вже спали, але Клава рішуче постукала у двері. Вийшло досить голосно. Потім ще… В квартирі тиша.
— Не розумію, як відкрити… — бурмотіла собі під ніс Клава, возячись із замком. — Господи, та швидше ж! Що за ключ такий дивний, як його вставляти?!
Клаві ніколи не доводилося відкривати двері квартири свекрухи. Нарешті замок клацнув, і перед жінкою постала темний передпокій.
Вона зробила крок і побачила свекруху. Літня жінка лежала на підлозі в кімнаті в неприродній позі, а її рука стискала телефон. Навіть при світлі нічника було видно, яка вона бліда…
Клава на секунду заплющила очі від жаху, а потім кинулася викликати швидку. Пальці тремтіли, і вона навіть упустила телефон на підлогу…
… — Ти де там пропала? — дзвонив Макс. — На годинник дивилася? Третя ночі вже. Я поспав і виспався вже, а тебе все немає.
— Макс! Макс… Твоїй мамі дуже погано. Треба було раніше приїхати, відразу, як вона подзвонила.
Поки ми з тобою міркували і сварилися… — Клава намагалася впоратися з риданнями. — Поки ми сварилися, вона… Їй стало гірше, вона впала, вдарилася головою.
Загалом, і перелом, і струс мозку, і багато чого ще… Лікар сказав, що я встигла вчасно, ще трохи і…
Зараз сиджу в коридорі лікарні, до неї мене поки не пускають.
— Еее… Тобто мені їхати не треба? Ти ж там будеш, якщо що? І з лікарем сама поговориш… — заявив Макс.
Клава була просто вражена такими словами і відчайдушно натиснула на кнопку завершення виклику.
Від пережитих хвилювань їй було не до з’ясування стосунків.
«Боже мій! Добре, що ми не встигли завести дітей! У нього що, зовсім немає серця?
Намучився бідненький, намотався крани і чайники лагодити старенькій мамі, а тепер, коли справа і справді була серйозною, навіть не почухався.
Як я з ним прожила два роки і не помітила, який він? Макс, значить, спить спокійно і ні про що не думає, і завтра так само спокійно на роботу піде.
А мати лежить під крапельницями і невідомо, чи одужає… Лікар нічого певного не обіцяв, сказав, що вона людина похилого віку і всяке може трапитись…»
У Клави просто в голові не вкладалося все це.
— Клавочко, дівчинко, я одужаю, обов’язково, обіцяю тобі, — сказала свекруха. Вона прийшла до тями, і лікар дозволив відвідати хвору. — А де Максим?
Бліда Анна Леонідівна трималася, навіть посміхалася і намагалася підвестися на лікарняному ліжку, намагаючись побачити за спиною Клави сина.
— Лежіть, мамо, — промовила Клава, крадькома витираючи сльози. Їй було дуже шкода літню жінку. — Лікар заборонив поки вставати.
Але стан нормалізується, так, так він сказав. Криза минула, і ви йдете на поправку! Молодець, Анна Леонідівна, ви боєць!
— Максик… Він… Він не приїхав? — знову запитала свекруха, оглядаючи палату.
— Мамо. Він зайнятий. Але він передавав великий привіт і просив поцілувати вас і обійняти, — пробурмотіла Клава, ховаючи очі.
Але, здавалося, свекруха все зрозуміла. Вона прикрила очі і важко зітхнула.
Клаві знову стало її неймовірно шкода. Вона дбайливо обійняла і поцілувала свекруху, пообіцявши обов’язково приїхати завтра…
… — Ну не люблю я ці лікарні. Не терплю! — заявив Макс Клаві, коли вона його дорікнула. — Ось випишуть, і буду до неї в гості їздити, відвідувати. А туди… бррр… Не хочу.
Анну Леонідівну виписали через два тижні. Жінку добре пролікували, і вона почувалася майже чудово.
Перелом виявився не переломом, а тріщиною, але ортез на руці у літньої жінки мав залишатися ще довго.
Клава відвезла її на таксі в ортопедичний магазин, і вони вибрали відповідну модель.
Анна Леонідівна посміхалася, вона була рада повернутися додому, і тому Клава навіть не уявляла, як сказати їй, що вони з Максом збираються розлучатися…
Це рішення прийшло до Клави, коли вона сиділа в лікарняному коридорі, не маючи сил залишити літню жінку одну, поки та лежала в реанімації.
Клава абсолютно точно зрозуміла, що хоче розлучення. Макс не особливо заперечував, що здивувало жінку.
Тільки глузливо запитав, мовляв, коли додумалася до такого, коли мати що, зомліла?
При цих словах Клава остаточно переконалася, що Макс — байдужий егоїст. І як вона цього не помічала?
Шкода було тільки, що це з’ясувалося через два роки спільного життя…
… — Клавочко, та що я з ним робитиму? — Анна Леонідівна і сміялася, і плакала одночасно.
Колишня свекруха зателефонувала Клаві у вихідний і розповіла про те, що волею випадку у неї з’явився вихованець, папуга корелла.
Його віддала Анні Леонідівні давня подруга.
— Я казала їй: Галю, не треба! Я навіть не знаю, як з ним бути, як доглядати! Так вона заявила, що заперечень не приймає.
І якщо я не візьму, то вона образиться. І Галя сказала, що ніякого особливого догляду птах не вимагає.
Просто дочка забирає Галю до себе жити, щоб допомагати і доглядати за нею, ну ти пам’ятаєш, я тобі казала, що у неї діабет і багато всього…
А у дочки маленькі діти, близнючки, страшні алергіки. Словом, папуга там не до місця, дівчата відразу закашлялися.
Так Варя опинилася у мене, — так звуть пташку. Вона ручна і не кусається ні грама.
Товариська, відразу до мене прив’язалася, лізе в руки прямо, а ще, ти знаєш, вона така музична!
Я граю на піаніно, а Варя свистить. Я перестаю, і вона замовкає! Так, така мила пташка…
Клава слухала колишню свекруху і посміхалася. Це була чудова новина!
Вона сама вже давно хотіла запропонувати Анні Леонідівні завести когось, щоб не сумувати, але не наважувалася, а тут все вдало склалося.
Почувши, що Анна Леонідівна знову (після довгого проміжку часу) грала на своєму піаніно, Клава зрозуміла, що від депресії, в яку та впала через своє падіння, потім, ставлення до цього сина і, нарешті, розлучення Клави і Макса, літня жінка оговталася.
У тому, що Анна Леонідівна зателефонувала Клаві, не було нічого дивного. Минув рік з того часу, як вони з Максом розлучилися.
З ним Клава не бачилася з того часу жодного разу і не відчувала жодного бажання, але з Анною Леонідівною продовжувала спілкуватися і підтримувати її, немов та була її другою мамою.
Клава і зі своєю мамою зберегла дуже теплі стосунки. А ще…
Скоро у Клави з’явилася третя мама, бо вона вийшла заміж. Анна Леонідівна сприйняла цю новину спокійно і навіть пораділа за «доньку». Вона і справді ставилася до Клави, як до дочки.
Від колишньої свекрухи Клава дізналася, що Макс так і не одружився, але у нього було дуже бурхливе особисте життя: щодня нова пасія.
З матір’ю Макс, після розставання з Клавою, спілкувався рідко, немов саме Клава була сполучною ланкою між ними.
А ті жіночки біля під’їзду, яких завжди так боялася Клава, якимось чином регулярно дізнаються все про сина Анни Леонідівни (очевидно, у них там є свій «інформатор»).
А потім з великим бажанням доповідають літній жінці про його любовні пригоди, затамувавши подих і стежачи за виразом її обличчя.
Але Анна Леонідівна не червоніє і не метушиться, даремно вони на це розраховують. Вона на всі вигадки гордо відповідає:
— Це його життя. Я йому не нянька, нехай сам вирішує з ким, як і скільки проводити часу. Він доросла людина і давно в розлученні.
— А до матері, чому ж не приїжджає зовсім? Загулявся, мабуть, зі своїми дівчатами, — підколювали ті.
— А що до мене приїжджати? У мене все чудово!
І йде собі спокійно повз них додому. Адже вдома з деякого часу на неї чекає маленький промінчик щастя, який не дає їй нудьгувати.
