Мій брат аплодував, коли мама дала мені ляпаса на очах у 55 людей.
Батько відкинувся на спинку стільця, посміхнувся і сказав: «Так тобі і треба»…
… Вечір був задушливий, як і настрій у нашому домі останніми місяцями. Ми зібралися у великій залі ресторану — п’ятдесят п’ять осіб, не менше.
Родичі, друзі, сусіди, які чомусь вирішили відзначити ювілей нашої родини. Батьки відзначали 25 років спільного життя.
Столи ломилися від їжі, напої лилися рікою, а розмови гуділи, як рій бджіл.
Я сиділа в кутку, намагаючись не привертати уваги, але, як завжди, це було марно.
Мама була в центрі уваги, як завжди. Її голос, дзвінкий і різкий, розносився по залі, перебиваючи сміх і дзвін келихів.
Вона розповідала якусь історію, в якій я, за її словами, знову все зіпсувала. Я закотила очі — і це була моя помилка.
Вона помітила. Її погляд, гострий, як ніж, пронизав мене через весь зал.
— Що це за поведінка? — Мама підійшла до мене, її підбори цокали по дерев’яній підлозі, як метроном. — Ти думаєш, тобі все дозволено?
Я хотіла відповісти, але слова застрягли в горлі. Всі повернулися до нас. Тиша накрила зал, як важка ковдра. І тут вона вдарила.
Звук був дзвінким, як хлопок батога. Щока запалала, а в вухах задзвеніло.
П’ятдесят п’ять пар очей впилися в мене, і я відчула, як земля йде з-під ніг.
А потім пролунали оплески. Я повернула голову і побачила брата. Його руки аплодували повільно, демонстративно, з єхидною посмішкою на обличчі.
Він насолоджувався моментом, ніби чекав його все життя.
— Браво, мамо! — сказав він, не приховуючи зловтіхи. — Давно пора.
Натовп зашепотів. Хтось хихикнув, хтось відвернувся, але ніхто не втрутився.
Я подивилася на батька, сподіваючись на хоч краплю підтримки. Але він лише відкинувся на спинку стільця, схрестив руки і посміхнувся.
— Так тобі і треба, — кинув він, ніби це був жарт, який я мала оцінити.
Я стояла, відчуваючи, як жар на щоці змішується з холодом приниження.
П’ятдесят п’ять осіб. П’ятдесят п’ять свідків моєї ганьби. Я могла б втекти, сховатися, але замість цього випрямилася і подивилася мамі в очі.
— Це все? — запитала я, намагаючись, щоб голос не тремтів.
Вона примружилася, але не відповіла. Зал знову загудів, хтось повернувся до їжі, хтось до розмов.
Момент минув, але я знала, що він залишиться зі мною назавжди. Як і оплески брата, і посмішка батька, і цей погляд мами, сповнений холодного тріумфу.
Я вийшла на вулицю, вдихнула прохолодне нічне повітря. Далеко гуділи машини, десь гавкав собака.
Світ продовжував жити, ніби нічого не сталося. Але я знала: щось у мені змінилося. Або, може, навпаки, народилося.
Рішучість, якої раніше не було. Я більше не буду тією, кого можна вдарити на очах у всіх.
Я стояла на ганку, дивлячись на темну вулицю, де ліхтарі відкидали довгі тіні. У грудях кипіло щось нове — не просто образа, а щось тверде, гостре, як осколок скла.
Я стиснула кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні. Позаду, в будинку, знову загуділи голоси, сміх, дзвін посуду.
Свято тривало, ніби нічого не сталося. Ніби мій біль був лише паузою в їхній веселості.
Двері за спиною скрипнули. Я обернулася, чекаючи побачити маму з черговою порцією докорів або брата з його отруйною посмішкою.
Але це була тітка Лариса, мамина сестра, єдина людина в нашій родині, яка дивилася на мене не як на проблему, а як на людину.
У її руках був келих з коктейлем, а в очах — суміш жалю і втоми.
— Ти в порядку? — запитала вона тихо, ніби боялася, що її голос розбудить щось зайве.
Я знизала плечима. Слова все ще не йшли. Вона зітхнула, підійшла ближче і притулилася до перил поруч зі мною.
— Знаєш, твоя мама… вона не зі зла. Просто вона така. Завжди була. Її саму так виховували — тримати міцно у руках, показувати силу.
А твій брат… — вона похитала головою. — Він просто підіграє, щоб бути на її боці. Це простіше, ніж сперечатися.
— А батько? — мій голос все-таки прорвався, хрипкий і різкий. — Чому він завжди мовчить? Чому… сміється?
Тітка Лариса замовкла, дивлячись кудись у темряву. Потім повільно сказала:
— Твій батько давно здався. Він не бореться з нею. Ніхто не бореться. Крім тебе.
Я подивилася на неї, намагаючись зрозуміти, що вона має на увазі. Тітка Лариса допила свій келих одним ковтком і поставила його на перила.
— Ти можеш піти, знаєш? Не зараз, звичайно. Але скоро. У тебе є розум, є характер. Не дозволяй їм зламати тебе. Вони будуть намагатися, але ти сильніша, ніж думаєш.
Її слова були як іскра в темряві. Я кивнула, хоча в голові все ще був хаос. Тітка Лариса поплескала мене по плечу і повернулася в будинок, залишивши мене з моїми думками.
Наступного ранку я прокинулася з планом. Він був нечітким, але твердим, як той осколок всередині мене.
Я більше не хотіла бути мішенню для маминого гніву, іграшкою для брата або приводом для батьківської посмішки. Я хотіла піти — не просто з дому, а з цієї ролі, яку мені нав’язали.
У школі я почала частіше затримуватися в бібліотеці, гортаючи книги про психологію, про те, як люди вибудовують кордони, як йдуть від токсичних сімей.
Записалася на додаткові курси з програмування — не тому, що любила комп’ютери, а тому, що це був квиток у майбутнє, де я могла б залежати тільки від себе.
Щовечора, коли я поверталася додому, то відчувала, як цей осколок у мені росте, перетворюється на стрижень.
Мама помітила зміни. Її погляд став ще гострішим, а зауваження — колючішими.
— Що це за погляд? — шипіла вона, коли я відмовлялася сперечатися або просто мовчки йшла до своєї кімнати. — Ти тепер вище нас, так?
Брат, як завжди, підливав масла у вогонь, підколюючи мої книги і зошити.
— О, подивіться, наша вчена! — реготав він за вечерею. — Думаєш, пара книжок зробить тебе кращою за всіх?
Батько, як завжди, мовчав, але його посмішка стала рідшою.
Іноді я ловила його погляд — не глузливий, а скоріше насторожений. Ніби він почав бачити в мені щось нове, і це його лякало.
Одного вечора, через пару місяців після того нещасливого ювілею, мама знову зірвалася.
Я не пам’ятаю, що стало приводом — здається, я забула вимкнути світло в коридорі.
Вона кричала, розмахуючи руками, а я просто стояла і дивилася на неї. Спокійно. Без сліз. Без тремтіння в голосі.
— Що ти на мене так дивишся? — гримнула вона, зробивши крок ближче. — Хочеш ще раз отримати?
Я повільно похитала головою.
— Ні, мамо. Не хочу. І більше не дам тобі цього зробити.
Вона завмерла. У кімнаті зависла тиша, важча, ніж того вечора в залі.
Брат відкрив рота, щоб щось сказати, але я подивилася на нього, і він замовк. Батько кахикнув, але не сказав ні слова.
Я розвернулася і пішла до своєї кімнати. Зачинила двері. І вперше за довгий час відчула, що дихаю вільно.
Це був тільки початок. Шлях до незалежності був довгим — мені довелося вчитися не тільки програмуванню, але й тому, як не дати їхнім словам знову проникнути під шкіру.
Тітка Лариса іноді дзвонила, підбадьорювала, іноді надсилала невеликі суми, які я збирала на самостійне життя.
Через рік я отримала стипендію в університеті в іншому місті. Коли я їхала, мама не сказала ні слова, тільки дивилася, як я збираю валізу.
Брат намагався пожартувати, але його голос звучав невпевнено. А батько… батько просто кивнув, коли я попрощалася.
Я знала, що вони завжди будуть частиною моєї історії. Але тепер я писатиму її сама.
