— Забирайся геть! Мені твої проблеми не потрібні! — голос Іри гримів так, що сусіди, мабуть, уже знову піднімали очі до стелі.
Поліна стояла в дверях кімнати, в обірваних джинсах, з розмазаним макіяжем і рюкзаком, який давно перестав бути шкільним. Її нижня губа тремтіла, але вона трималася.
— А мені, значить, потрібні твої? — відповіла тихо, але з викликом.
Її голос звучав так, ніби він щойно вирвався з душі, яку вона щодня намагалась сховати за сарказмом.
— Ти нічого не розумієш, — Іра пройшлася кухнею, схопила чашку, але поставила назад. Потім знову схопила.
Звичний ритуал — коли не знаєш, що робити з руками, краще зайняти їх хоч чимось.
— Бо ти ніколи не пояснюєш. Лише кричиш, — пробурмотіла Поліна. — І вічно вся в роботі. А потім — тільки претензії.
Іра різко обернулася.
— Претензії?! Ти вдома коли востаннє була до десятої? Я з роботи як прийшла, так і посуд за тобою мию. В холодильнику пусто — бо ти їси тільки чіпси та п’єш свій айс-ті. Зоч би раз про мене подумала, хоч би картоплі насмажила. А оцінки? Ти бачила свій щоденник? А в школу навіщо ти взагалі ходиш?
Поліна стиснула плечі.
— А з ким мені говорити про це? Зі стіною? – обурливо кинула донька.
— Я — не стіна!
— А хто? — Поліна зробила крок назад. — Ти вже забула, як мене звати, здається.
Іра затулила обличчя руками. Тиша, яка зависла в кімнаті, була глухою й важкою, як сирий матрац.
Іра не знала, що сказати. Її думки скакали, як кішка, що шукає виходу з замкненої кімнати.
Поліна зітхнула і пішла до себе. Вона зачинила двері без звуку, майже лагідно, і впала обличчям у подушку.
У вухах ще дзвеніло: “Мені твої проблеми не потрібні”.
А проблем у неї було достатньо. І жодного — з ким можна було б поділитись.
Коли двері до кімнати Поліни зачинилися, Іра ще кілька хвилин стояла в тій самій позі — наче її застиг кадр, де мама на межі нервового зриву.
В кухні пахло недовареним чаєм, порошковою кавою і трохи — самотністю. Іра повільно сіла на стілець, поставила лікті на стіл, схилилася і просто сиділа. Руки трусились.
— Ну чого ти знову розкричалась, — прошепотіла сама собі в мале люстерко, яке дістала з шухляди, щоб витерти очі. — Ти ж не хотіла.
Вона дивилася у вікно, де сутінки вже лягли на дерева й дах старої п’ятиповерхівки навпроти. М’яке світло ліхтаря заломлювалося на шибці, і було щось дивне в тій картині — таке спокійне й чуже, зовсім не схоже на те, що коїться в ній самій.
Іра згадала, як сьогодні зранку ледве встала. Прокинулась від будильника, але лежала ще десять хвилин, дивлячись у стелю.
Потім прокляла роботу, маршрутку, звіт, відділ кадрів і той супермаркет, де касирка вічно не має здачі.
Згадала, як заходила в квартиру після чергової зміни, і побачила на столі недоїдену піцу, сміття біля дверей, і — знову — тишу замість: “Привіт, мамо”.
— Я просто не встигаю бути людиною, — подумала вона вголос. — Усі чогось хочуть. На роботі — звіти. У школі — скарги. Поліна — уваги. А я…
Її голос затремтів.
— А я хочу, щоб мене хтось обійняв. Хоч раз. Просто так. Без причин. Без оцінок і докорів.
Іра встала, пішла до ванної, вмилася холодною водою, подивилася в дзеркало. Там — очі, знайомі й зовсім чужі. Втомлені. Без блиску. І з новими зморшками.
— Може, я погана мати. Може, я просто не вмію. Мені ніхто не показав, як.
Її голос стихає. Вона повертається в кухню, сідає знову й просто сидить у тиші. Не вперше. І, мабуть, не востаннє.
У кімнаті було темно. Тільки підсвічування телефона кидало слабке світло на обличчя Поліни.
Вона лежала на ліжку, дивилася в стелю, не кліпаючи. Повіки важкі, а думки — ще важчі.
В рюкзаку валявся зім’ятий зошит з біології. Десь там — невиконана домашка, а ще — листок із написом червоним маркером: “Поліна, вашій доньці потрібно більше уваги. Поведінка зухвала. Рекомендуємо звернутись до шкільного психолога.”
Вона його навіть не показала. Вже не показує нічого мамі давно. Бо що зміниться?
— Мені ж не десять, мам. Я не кукса з мультика, яку можна налякати “психологом”, — пробурмотіла вона вголос, хоч нікого в кімнаті не було.
Вона взяла телефон, відкрила чат із подругою, перечитала останнє: “В тебе вдома знову пекло? Можеш приїхати до нас на вихідні, моя мама не проти.”
Поліна не відповіла. Бо навіть коли запрошують — щось у ній тягне назад. Усе одно тягне до тієї кухні, де пахне кавою й втомою.
До мами. Яка не чує, але все одно своя. Яку хочеться обійняти, хоч вона й кусається словами.
Вона підвелася, підійшла до вікна, притулилася лобом до скла. Там, унизу, в дворі, кіт бігав навколо лавки.
Дивно — але зараз Поліна йому заздрила. Бо він ні перед ким не виправдовується. І нікого не боїться.
“Я не прошу багато, — подумки звернулася вона до мами. — Просто… поговорити. Без крику. Хоч раз. Щоб я щось сказала, і ти не перебила. Щоб я не боялася. Щоб не здавалося, що я тягар.”
Її обличчя змінилось. Губи стиснулись у лінію — звичну вже, захисну. Очі втупилися в темряву.
Там, у ній, не було нічого — ані тепла, ані світла, ані розуміння. Тільки глибоке: “Я сама. І вона — сама. Просто в одній квартирі.”
У двері подзвонили рівно тричі — чітко, впевнено. Ніби туди хтось прийшов із місією.
Іра аж здригнулась. Було за десяту вечора, і вона саме подумала, що варто б уже розкласти ліжко й спробувати забути цей день, як кошмар.
— Хто там ще? — буркнула вона, але коли визирнула у вічко, застигла.
На порозі стояла Валентина Миколаївна — мама її колишнього чоловіка, з яким вони не спілкувалися вже п’ять років.
Висока, міцна, з двома великими сумками й пакетом із сіллю на дні (бо так завжди у бабусь). У пальті, яке точно пам’ятало ще інститутські роки Іри.
— О, а я думала, не відчините, — сказала спокійно, ніби щойно зайшла з ринку по картоплю. — А я от без дзвінка, бо внуки — не кабінет у поліклініці. Їх не бронюють, до них приїжджають.
Іра мовчала.
— Стояти не буду. І пиріжки втомляться. — Бабуся вже рушила всередину, ніби це її квартира. — Поліна вдома?
— Вдома, — тихо відповіла Іра, і майже автоматично відступила.
Кухня наповнилась ароматом яблучного варення, домашнього тіста й чогось давнього.
Можливо — запахом присутності тієї людини, яка вже жила своє, але ще пам’ятала, як тримати баланс у розбитій родині.
Поліна визирнула з кімнати — спершу обережно, потім широко розплющила очі:
— Бабуся?!
— Ну, не янгол же з неба, — усміхнулася Валентина Миколаївна. — Йди, обійму тебе, серденько.
Обійми тривали довше, ніж будь-хто чекав. Можливо — вперше за кілька років Поліна стояла в теплі, яке не вимагало нічого у відповідь.
Іра тим часом нервово переставляла чашки.
— Я просто… Не чекала.
— А я чекала, — відповіла Валентина, знімаючи пальто. — Чекала, коли нарешті наберусь духу і приїду. Бо чую — щось не так. У снах сниться. А я таких снів боюсь.
Вона глянула на Іру не засуджуюче, а… по-людськи.
— Ти, може, думаєш, я приїхала повчати. Ні. Я приїхала побути. Посидіти, пиріжків дати, помовчати поруч, якщо треба. А якщо раптом треба крикнути — я можу. Але краще вже послухаю.
Іра раптом відчула, як у горлі застряг клубок.
Близько другої ночі Поліна вийшла зі своєї кімнати. Тихо, щоб не розбудити маму. Їй не спалося.
Думки жували її, як корова жує траву — повільно, безжально, по колу.
Світло з кухні пробивалося тонкою смужкою під дверима. Вона підкралася й обережно зазирнула.
Там сиділа бабуся. В капцях, у своїй вічній кофті кольору карамелі, вона пила чай і читала щось із маленької книжечки.
— Не спиш? — прошепотіла вона, не підводячи очей. — Іди сюди, наллю тепленького.
Поліна зайшла, сіла навпроти. Тиша між ними була не важка, а навпаки — тепла. Як ковдра.
— Бабусю, а ти знала, що тут так? — тихо запитала дівчина.
— Знала. Відчувала. Жінки — вони так влаштовані. Нас не обдуриш. Ми серцем бачимо те, чого на фото не видно.
— Мама думає, що я її ненавиджу, — сказала Поліна, дивлячись на пар над чашкою. — А я… я просто не знаю, як із нею говорити.
— А вона не знає, як із тобою. Он і зустрілись дві невмілі душі.
Поліна усміхнулась. Ледь-ледь.
— Я не хочу бути проблемою. Але вона завжди каже, що я все зіпсувала. Що я їй усе ускладнюю.
— То вона не про тебе, — спокійно відповіла бабуся. — Вона про себе. Бо їй боляче. Бо не тягне. Бо не справляється. Але то не твоя вина.
Дівчина відчула, як у грудях щось кольнуло. Давно вона не чула, щоб хтось говорив так… просто і спокійно. Без оцінок. Без моралі.
— А я… я теж не справляюся, — зітхнула вона. — У школі — всі якісь інші. Вдома — мовчу. Всередині все тріщить, а я усміхаюся. Бо якщо я ще й заплачу — мама зовсім зламається. Але мене ніхто не питає, як я.
Бабуся поставила чашку, простягнула руку і поклала на плече онуці:
— Я питаю. Як ти, моя дитинко?
І в ту ж мить Поліна заплакала. Не тихо. Не по-дорослому. А голосно, з усім, що накопичувалося місяцями.
Бабуся обійняла її — сильно. Міцно. Так, як тільки можуть обіймати жінки, які в житті все пережили, і ще вистачає тепла на інших.
— Ти не одна, чуєш? Ми вже вдвох. А потім — утрьох. Ми навчимося знову бути сім’єю. Але з малого почнемо — з довіри.
Іра прокинулася від дивного звуку. Це був… сміх. Не голосний. Тихий, але щирий. Він лунав із кухні. І він розбудив у ній щось дуже давнє — ще з тих часів, коли вона сміялась із донькою, коли вони смажили млинці й обіймалися без приводу.
Вона сіла на ліжку, потерла очі. Було сонячно. Занадто сонячно, як для дня, в який ти планував бути втомленим і злим.
На кухні хтось рухав посудом. Кипів чайник. Лунали уривки слів:
— …а тоді я сказала тій вчительці: “У мене вдома свої методи!” — говорила бабуся.
— І що вона? — сміялась Поліна.
— Та що, замовкла. Хай би вона спробувала тиждень із твоїм татом пожити в п’ятому класі — сама в психологи побігла б!
Іра стояла в коридорі, босоніж, притискаючи до себе халат. Щось у ній хиталося — образа, гордість, звичка тримати все під контролем. Але ці слова, цей сміх — проникали в неї, мов світло крізь шпарини.
Вона обережно відчинила двері. Бабуся різала яблука, Поліна наливала чай, а посеред столу стояла та сама баночка варення, яку Валентина Миколаївна привозила з села вже п’ятнадцять років. Для своїх.
— Доброго ранку, — тихо сказала Іра.
Обидві жінки в кухні замовкли.
Поліна спочатку опустила очі, потім подивилась на маму. Бабуся посміхнулась:
— О, сонечко, прокинулось?! Ми тут трошки хазяйнуємо без дозволу.
— Та… — Іра прокашлялася. — Добре, що ви… тут. Я просто… можна я просто посиджу з вами?
Поліна мовчала. Але потім взяла третю чашку. Без слів поставила перед мамою. І поклала поруч ложечку. Маленьку. Улюблену. З совою.
Іра сіла.
Ніхто не виголошував промов. Ніхто не казав: «Давай почнемо з чистого аркуша». Просто три жінки, три покоління, сиділи за одним столом. І варення в банці було солодким не лише на смак — воно пахло примиренням.
Вони провели день… повільно. Без сварок. Без гучного телевізора. Без грюкання дверима.
Бабуся сіла за стару швейну машинку й підшила Поліні джинси, які давно лежали в кутку. Поліна мила посуд без нагадування. А Іра варила суп — не тому що треба, а тому що хотілось поділитись теплом.
Усе це було новим. Наче вони грали чужі ролі, вчили репліки, а потім раптом зрозуміли, що ці слова могли б бути справжніми.
Коли бабуся ввечері лягла в кімнаті на розкладне ліжко, а Поліна зачинилася в себе, Іра сіла біля вікна з чашкою чаю й дивилась на нічне місто.
У голові — тиша. І думки.
“Я боялась стати матір’ю. Боялась, що буду така ж, як моя. І вийшло… ще гірше. Я не вмію любити без страху. Не вмію прощати. Постійно борюсь — за право бути правою, за мовчання, за тишу… Але програю. І що далі?
Вона — моя дитина. Я виростила її і тривозі. А могла б — в любові. Але хіба все втрачено?
Може, ще ні.
Може, не пізно.
Може, спробувати інакше?”
На ранок вони снідали мовчки, але це мовчання було іншим. У ньому не було образи. Лише простір — як нова сторінка.
Поліна зібралась до школи, взяла рюкзак і вже біля дверей озирнулась.
— Мам… — сказала вона й зам’ялася. — Тобі щось купити?
Іра не одразу відповіла. Це питання було для неї незвичним, тому вона трохи розгубилась.
— Ні… — сказала. — Але… може, після школи ми кудись разом..? Може, кави, як колись?
Поліна кивнула. Ледь помітно. Але впевнено.
— Добре.
Вона зачинила двері, а Іра залишилась стояти в коридорі. І дихала.
Вперше — легко.
І бабуся, проходячи повз із рушником, лише сказала:
— А ти диви, як воно йде. Потрошку, але йде. Ще не дім, але вже не поле бою.
Іра посміхнулась.
За тиждень у них з’явився старий зошит у клітинку, в якому бабуся запропонувала писати «спільні плани». Поліна малювала в ньому смішні пики, Іра писала: “Помити вікна разом”. Бабуся — “Навчитись слухати”.
Цей зошит лежав на кухні. І ніхто більше не грюкав дверима.
Ніхто не обіцяв, що буде легко. Але вперше з’явився план. Намір. А з ним — шанс.
Фінал? Ні.
Початок? Так.
