– Ми будемо платити моїй мамі 20 тисяч на місяць, – заявив Діма, наче констатував погоду за вікном.
Я ледь не випустила виделку з рук. Сиділа, перебираючи у тарілці похмурі листи салату, мріючи про чашку гарячого чаю та плед.
На дворі осінь, холодно. А тут – така заява.
– Що? – перепитала я, ніби не почула.
Хоча, як тут не почути. Двадцять тисяч. Це ж цілий статок! Для нас, пенсіонерів, принаймні.
Діма відклав газету, подивився на мене поверх окулярів – спокійно, ніби й справді йдеться про щось буденне.
– Мамі, кажу, будемо допомагати. Двадцять тисяч щомісяця.
– Якій мамі? – вдаю, що не розумію, хоча прекрасно розумію, про чию маму йдеться.
У Діми мама одна на світі залишилася – Ніна Іванівна, моя свекруха, жінка, скажемо прямо, своєрідна.
– Ну, моїй, – Діма навіть голос підвищив, мабуть, моє прикидання його дратує. – А чиїй ще?
Ти що, не розумієш? Їй же зараз важко. Пенсія маленька, ліки дорогі, та й взагалі… старість не радість.
Я мовчу. Дивлюся на нього, і в голові немов карусель закрутилася.
Ми з Дімою разом тридцять п’ять років. Усе життя, можна сказати, пліч-о-пліч. І хороше було, і погане – усього вистачало.
Але завжди, завжди рішення приймали разом. Особливо, коли справа стосувалася грошей. Копійку до копійки збирали, дітей виростили, дачу побудували.
І ось тобі на – «ми будемо платити». Без «а як ти думаєш?», без «може, обговоримо?». Просто – «будемо платити».
– Діма, – кажу, намагаючись, щоб голос не тремтів. – Двадцять тисяч – це величезні гроші. Звідки ми їх візьмемо?
– Ну, звідки ж? – він знизав плечима. – З наших заощаджень.
– З яких заощаджень?! – ось тут я вже не витримала, голос зірвався на крик. – Ти про що взагалі говориш? Ми на ці заощадження…
Ми ж онукам планували допомогти! Та й собі, якщо чесно, на старість відкладали. На «чорний день», як то кажуть. А ти так просто – двадцять тисяч! Щомісяця!
– Олено, ну що ти починаєш, – Діма скривився, ніби я йому мігренню стала. – Мама – це святе. Невже тобі шкода для рідної матері грошей?
«Рідної матері», – передражнюю його в думках. Ніна Іванівна мені ніколи рідною матір’ю не була. Свекруха як свекруха.
Начебто й не сварилися ніколи відкрито, але й особливого тепла не було. Так, ввічлива відстороненість.
Вона завжди визнавала тільки Діму, обожнювала його, а мене так… терпіла, чи що. Заради улюбленого сина.
А тепер ось, «рідна мати»… Двадцять тисяч. І все з наших заощаджень. Які, між іншим, не з неба впали.
Я теж працювала, гарувала не менше за нього. На двох роботах, бувало, крутилася, щоб діти ні в чому не мали потреби.
А тепер, коли можна було б хоч трохи пожити для себе, насолодитися, так би мовити, плодами праці – знову комусь все віддати?
– Діма, зрозумій правильно, маму, звичайно, шкода, – кажу вже спокійніше, але твердіше. – Але двадцять тисяч – це занадто багато.
У нас самих дохід не бездонний. Комуналка зростає, ціни в магазинах шалені. Ми самі не знаємо, що буде завтра.
– Не перебільшуй, – відмахнувся Діма. – Нам на життя вистачить. А мамі зараз це потрібніше. Вона старенька, хвора. Їй треба допомагати.
– Треба допомагати – з цим я не сперечаюся, – відповідаю. – Але давай хоча б обговоримо суму.
Двадцять тисяч – це, може, й забагато? Може, десять вистачить? Або дванадцять?
Діма аж підскочив на стільці.
– Ти що таке кажеш? – обурився. – На матір рідну торгуватися надумала? Та як тобі не соромно!
Ось тобі й розмова. Знову я винна. Знову жадібна, безсердечна. Ніби я проти допомоги Ніні Іванівні.
Я – проти ось такого одноосібного рішення. Проти того, що мене взагалі не питають.
Ніби я – порожнє місце в цьому домі, а не дружина, не партнерка, не людина, зрештою.
Образа хвилею нахлинула. Глотка стиснулася, сльози підступили до очей.
Відвернулася до вікна, щоб Діма не бачив. За вікном сірість, дощ мрячить, вітер голі гілки гойдає. Як і в моїй душі – сіро, вогко і вітряно.
Промовчали так хвилин п’ять, напевно. Кожен у своїх думках. Діма знову взявся за газету, ніби нічого й не сталося.
А я сиджу, і ця образа мене зсередини гризе. І не тільки образа. Ще й якийсь страх з’являється.
Страх за майбутнє. Страх, що Діма ось так, не запитавши, може вирішити ще щось важливе.
А я знову дізнаюся останньою. Ніби я не частина цієї сім’ї, а просто… приживалка.
– Дім, – знову починаю розмову, намагаючись говорити спокійно, рівно. – Давай все-таки сядемо і порахуємо.
Скільки у нас взагалі грошей є? Скільки ми витрачаємо на місяць? І скільки ми можемо виділяти мамі, щоб самим не голодувати.
Дмитро важко зітхнув, відклав газету. Мабуть, йому не подобається ця розмова, але нікуди дітися – я налаштована серйозно.
– Ну, давай порахуємо, – каже неохоче. – Тільки ти даремно панікуєш. Грошей вистачить, я тобі кажу.
Починаємо рахувати. Дістаємо квитанції за квартиру, за світло, за газ. Пригадуємо, скільки йде на їжу, на ліки, на проїзд. Прикидаємо, скільки на одяг-взуття потрібно.
Виходить – сума чимала. А якщо ще й двадцять тисяч віддати… Залишається зовсім нічого.
І це якщо ніяких форс-мажорів не трапиться. А вони, ці форс-мажори, як на зло, завжди приходять у найневідповідніший момент.
Дивлюся на Діму. Він теж хмуриться, рахує на калькуляторі. Видно, що й сам розуміє – двадцять тисяч – це перебір. Але вперто стоїть на своєму.
Гордість, напевно, не дозволяє визнати, що був неправий, коли ось так, з ходу, суму назвав.
– Ну, ось бачиш, – кажу, коли закінчили рахувати. – Навіть якщо заощаджувати на всьому, двадцять тисяч – це занадто багато.
Десять чи дванадцять – це ще куди не йшло. Але двадцять… це ми самі на бобах залишимося.
Дмитро мовчить. Видно, обдумує мої слова. Потім піднімає очі, дивиться на мене – так втомлено, винувато.
– Гаразд, – каже тихо. – Ти, мабуть, права. Двадцять – це забагато. Давай тоді дванадцять? Їй же вистачить?
– Дванадцять – вже краще, – погоджуюся, з полегшенням видихаючи. – Але все одно, Дімо, надалі давай такі питання вирішувати разом, добре? Ми ж сім’я, у нас все спільне. І проблеми, і радості, і гроші теж.
– Гаразд, – знову погоджується Діма. – Ти не ображайся, Олено. Я просто… маму мені шкода. Хочеться допомогти.
– Я розумію, Діма, – кажу, вже пом’якшуючись. – Маму шкода, звичайно. І допомагати треба.
Але й про себе забувати теж не можна. Ми з тобою теж не молоді. Нам теж про майбутнє думати треба.
Діма мовчить, дивиться у вікно. Дощ начебто вщух, крізь хмари проглядає сонечко.
Може, і в наших стосунках теж сонечко вигляне?
Може, ця неприємна розмова стане відправною точкою для чогось нового, більш чесного й відкритого?
Хочеться вірити. Дуже хочеться.
Встаю, підходжу до нього, обіймаю за плечі. Відчуваю, як він розслабляється, притискається до мене щокою.
Добре ось так, поруч. Незважаючи ні на що. Незважаючи на озвучені двадцять тисяч, на Ніну Іванівну, на всі труднощі життя.
Головне – ми разом. А з рештою якось впораємося. Обов’язково впораємося.
– Чаю будеш? – питаю.
– Буду, – відповідає Діма, посміхаючись куточками губ. – З лимоном.
Йдемо на кухню, ставити чайник. Начебто дрібниця, а так тепло на душі стає. І якась надія з’являється – на краще.
На те, що ми ще багато років ось так, поруч, чай з лимоном будемо пити. І всі проблеми разом вирішувати.
І не важливо, скільки там цих тисяч – двадцять чи п’ять. Головне – любов і розуміння в домі. А гроші – справа наживна.
Як то кажуть, були б кістки цілі, а м’ясо наросте. Ось так і живемо. Борсаємося, сперечаємося, миримося, кохаємо. Як усі люди, напевно.
І в цьому, мабуть, і є сенс життя. У цих простих людських стосунках. У чашці чаю з лимоном, випитій удвох осіннього вечора.
