Останній платіж за іпотекою був внесений тихо і буденно.
Не було фанфар, не було ігристого, про яке вони так часто мріяли на самому початку двадцятирічного шляху.
Михайло просто оновив сторінку в мобільному додатку банку, побачив довгоочікуваний нуль, з полегшенням видихнув і поклав телефон на кухонний стіл.
– Готово, – тихо промовив він, дивлячись на Клаву, яка помішувала на плиті овочеве рагу. – Все! Ми вільні!
Клава завмерла з черпаком у руці. Вона повільно повернулася до чоловіка, і на її обличчі, постарілому за ці роки турбот, розквітла посмішка.
Непокірне пасмо волосся вибилося з пучка, і вона автоматично спробувала прибрати його тильною стороною долоні.
– Правда? Остаточно? – її голос затремтів.
– Остаточно і безповоротно. Тепер квартира точно наша!
Вони не кинулися в обійми один до одного з криками радості.
У них був досить довгий шлях: перша, орендована стара квартира з протікаючою стелею, нескінченні розрахунки, відмова від відпусток, від нових речей, постійне почуття обов’язку, що висіло на плечах важким тягарем.
І ось тепер – свобода! Остаточна і безповоротна! Радість від оплати останнього платежу порушив різкий дзвінок у двері.
Михайло зітхнув і пішов відкривати. На порозі стояла його мати, Марія Дмитрівна. Жінка увійшла, як завжди, впевнено, з гордо піднятою головою.
Її очі відразу ж почали швидко оцінювати обстановку: чистоту килима, пил на меблях, вміст каструлі на плиті.
– Чим ви займаєтеся? – запитала вона, знімаючи пальто і простягаючи його Михайлу без тіні сумніву, що він його візьме.
– Мамо, ми якраз… – почав Михайло, але Марія Дмитрівна його перебила, прямуючи прямо на кухню.
– А у мене знову потоп. Сусіди зверху, ці пияки, знову трубу прорвало. Весь паркет набряк. Жити неможливо.
Ремонт робити треба капітальний, а грошей, як ти знаєш, у мене немає. Я на одну пенсію існую…
«Існую» – це було її улюблене слово, що підкреслювало всю тяжкість і несправедливість буття, що обрушилося на її тендітні плечі.
Клава натягнуто посміхнулася.
– Маріє Дмитрівно, сідайте, рагу якраз готове.
– Дякую, я не голодна. Від нервів весь апетит зник, – вона сіла на стілець на чолі столу, хоча зазвичай це місце займав Михайло. – Так про що я говорила? Ааа, так. Ремонт.
Вона помовчала, витримуючи паузу, і оглянула їх затишну, скромну кухню: свіжопофарбовані стіни, нову техніку, яку вони купили в розстрочку пів року тому.
– А у вас тут добре. Чисто, затишно, і ремонт свіжий. Все є.
Михайло і Клава переглянулися. Вони відчули, що за цим послідує щось неприємне, але не могли передбачити масштаб.
– Власне, до чого я це все, – Марія Дмитрівна склала руки на столі, прийнявши офіційний вигляд. – Раз ви нарешті розплатилися з іпотекою… Михайло, ти ж сказав, що сьогодні останній платіж?
Чоловік мовчки кивнув матері, а Клава, яку збентежило питання, нахмурилася.
– Ось і чудово. Значить, питання вирішене. Ви тепер вільні, молоді, все у вас попереду. Можете й іншу квартиру купити, якщо захочете.
– Яку іншу? Це наша квартира. Ми іпотеку за неї двадцять років виплачували. Ми тут жити будемо.
– Ну, звичайно, звичайно, – Марія Дмитрівна відмахнулася, немов від настирливої мухи. – Але зараз я говорю про більш важливе.
Про сімейний обов’язок. Про синівський обов’язок, Міша.
Михайло відчув, як у нього все похололо всередині.
– Мамо, ти про що?
– Я вважаю, що ви з Клавою просто зобов’язані зробити мені подарунок. Як жест подяки. Адже це я тебе виростила, вивчила, завжди допомагала, як могла…
Голос Марії Дмитрівни став солодким і удавано-м’яким.
– І раз у вас тепер є повністю оплачена квартира. А у мене – розвалюха, яку потрібно терміново ремонтувати, вихід напрошується сам собою.
Вона знову зробила паузу, щоб її слова зависли в повітрі і досягли максимального ефекту усвідомлення.
– Ви повинні подарувати цю квартиру мені. Тут вже все є, мені і переїжджати недалеко – речі перевезти, і все. А ви… ви молоді, здорові, заробите ще. Можете зняти житло, взяти нову іпотеку.
Зрештою, яка різниця, де жити, аби тільки разом, так, Клаво? Головне – щоб старшому поколінню було добре і комфортно. Ми ж своє вже віджили…
У кухні стало тихо, як у домовині. Булькання рагу, що доходило в каструлі, пролунало дуже голосно.
Клава подивилася на свекруху широко розкритими очима, не в силах повірити в почуте. Михайло зблід.
– Мамо… – він спробував знайти слова, але язик його не слухався. – Ти що це таке говориш? Це ж якесь божевілля!
– Яке божевілля? – брови Марії Дмитрівни піднялися вгору. – Найбільш розумна пропозиція, на мою думку.
У мене квартира в жахливому стані, я стара, хвора жінка, я не можу робити ремонт! А у вас все готово. Ви повинні проявити турботу. Це ваш обов’язок!
– Маріє Дмитрівно, – голос Клави затремтів, але вона постаралася говорити твердо. – Це наша квартира. Ми за неї виплачували двадцять років.
Ми тут кожен куточок своїми руками робили. Кожну шпалерину клеїли, кожен шматочок плінтуса прибивали. Це наш дім.
– Дім? – пирхнула стара. – Дім – це там, де сім’я. А сім’я – це і я, мати твого чоловіка. І мій комфорт повинен бути для вас у пріоритеті. Що ви взагалі розумієте в труднощах?
Я все життя на заводі пропрацювала! А ви тут у своїх конторах з комп’ютерами сидите і отримуєте халявні гроші… До того ж у вас немає дітей…
– Досить! – Михайло раптом стукнув кулаком по столу. – Досить, мамо! Я не дозволю тобі так розмовляти з Клавою і зі мною. І не дозволю нести нісенітниці. Ніхто і ніколи не подарує тобі цю квартиру. Ніхто!
Марія Дмитрівна відкинулася на спинку стільця, зробивши вигляд, що глибоко ображена.
– Ось як? Такий синок у мене. Матір на вулицю виганяє. У нетрях жити змушує.
– Ніхто тебе нікуди не виганяє! – закричав Михайло. – У тебе є своя квартира! Так, їй потрібен ремонт. Ми допоможемо!
Ми дамо грошей, знайдемо будівельників, будемо контролювати. Ми не кинемо тебе, але ця квартира – наша! Ти розумієш? Наша!
– Грошей? – вона уїдливо посміхнулася. – Яких грошей? Ви ж всі двадцять років тільки й робили, що платили за цю. У вас грошей немає.
А мені потрібен капітальний ремонт. Знесення, перепланування. Ви мені мільйона два відразу дасте? Ні? Отож-бо й воно.
Простіше і логічніше просто помінятися. Вірніше, ви мені даруєте цю, а я свою… я свою вам продам за символічну плату або теж подарую, так і бути.
– Ви чуєте нас, Марія Дмитрівна? Ми не віддамо вам наш будинок. Ні за що. Це навіть не обговорюється, – холодно промовила жінка.
– А я й не прошу, мила моя. Я констатую факт. Це ваш обов’язок. Я ж наче вже все пояснила, що це синівський обов’язок.
– Мій обов’язок – піклуватися про тебе, а не віддавати тобі все, що ми з дружиною заробили виснажливою працею! – Михайло встав поруч з Клавою, пліч-о-пліч.
Вперше за довгі роки він відчув не провину перед матір’ю, а пекучу лють на неї.
– Ти перейшла всі межі. Ти завжди намагалася контролювати наше життя, критикувала Клаву, вказувала, як нам жити, але це – занадто…
– Значить, відмовляєшся виконати свій обов’язок? – Марія Дмитрівна теж підвелася. Її обличчя спотворилося образою і злістю. – Значить, так? Кинете матір у біді?
– Ми тобі допоможемо з ремонтом, – повторив Михайло, стискаючи кулаки. – Ми зробимо все, що в наших силах. Але квартира наша, і ми в ній залишаємося. Крапка.
– Ось так? – голос матері став крижаним. – Ну, дивіться ж. У такому випадку не чекайте і від мене ні копійки! Ви для мене більше не існуєте.
– Мамо, не треба цього… – обурився Михайло, проте було вже пізно.
– Вам не буде на що тепер розраховувати після мого відходу! Все своє майно, всі заощадження я перепишу на притулок для бездомних тварин! Ви залишитеся ні з чим!
Марія Дмитрівна показала синові і невістці дулю.
Після цього вона схопила своє пальто, накинула його і, не дивлячись на них, вийшла, голосно грюкнувши дверима.
У квартирі знову запала тиша. Клава повільно опустилася на стілець і заплакала.
– Вона і завжди була такою, – крізь сльози сказала жінка. – Просто раніше це не стосувалося чогось настільки важливого. Вона просто псувала нам настрій, а зараз… твоя мати хоче відібрати у нас все.
– Нічого вона у нас не відбере, – твердо сказав Михайло. – Я обіцяю тобі.
– Але що ми будемо робити? Вона не заспокоїться. Вона буде тиснути, маніпулювати, розповідати всім родичам, які ми погані та невдячні…
– Нехай розповідає. Ті, хто знає нас, не повірять. А тих, хто повірить, нам у житті не потрібно, – він погладив дружину по волоссю. – Ми вільні, Клава.
Іпотека виплачена, і ми вільні не тільки від банку, але й від нескінченного почуття боргу. Я зрозумів це тільки сьогодні. Ми більше нікому нічого не винні!
Знаєш що? – додав чоловік і обернувся до дружини. – Давай все-таки відкриємо ігристе за нашу свободу і наш будинок?!
Клава витерла сльози і кивнула. Посмішка повільно поверталася на її обличчя.
