Зробила вигляд, ніби залишилася без гроша, щоб подивитися на реакцію його рідні…
…Анна Вікторівна дивилася на себе в дзеркало й не впізнавала свого відображення.
Звична елегантність, бездоганна зачіска, дорогі, але непомітні прикраси — все це зникло.
Замість успішної власниці мережі салонів інтер’єрного дизайну на неї дивилася втомлена жінка в старому сірому кардигані, з волоссям, поспіхом зібраним у тугий короткий хвіст, і повною відсутністю макіяжу.
Вона зняла з пальця каблучку з діамантом, подаровану собі на п’ятдесятиріччя, і поклала її в шкатулку.
— Ну що, Анечко, — тихо сказала вона своєму відображенню. — Час починати виставу.
У свої п’ятдесят шість Анна була жінкою, яка зробила себе сама.
Залишившись вдовою в тридцять п’ять років з двома дітьми на руках, вона пройшла через сльози, борги та безсонні ночі.
Тепер її діти виросли, стали самостійними й жили за кордоном, а Анна нарешті могла дозволити собі жити на повну.
У неї була чудова квартира в центрі столиці, заміський будинок, повага в бізнес-колах і… Михайло.
Михайло з’явився в її житті рік тому. Йому було п’ятдесят вісім, він працював викладачем в університеті, писав книги з історії архітектури і був дивно теплим, інтелігентним і турботливим чоловіком.
З ним Анна відчувала себе дівчинкою. Вони планували одружитися і купити будиночок біля моря, щоб проводити там зими.
Був лише один нюанс, який затьмарював її щастя: родичі Михайла.
Його молодша сестра, Зінаїда, і тридцятирічний син від першого шлюбу, Ілля, прийняли Анну з підозрілим захопленням.
Занадто часто під час недільних обідів лунали фрази:
«Звісно, з вашими доходами, Анно Вікторівно…»,
«А ось Ілюші зараз так важко з іпотекою, ви ж розумієте, як бізнесмени…»,
«Міші так пощастило, нарешті він заживе як людина».
Анна, яка пройшла через вогонь і воду, спинним мозком відчувала цей липкий, оцінювальний погляд.
Вони бачили в ній не кохану жінку свого брата й батька, а бездонний гаманець.
Ідея перевірки народилася випадково. Минулого тижня Зінаїда прямо натякнула, що на весілля Анна могла б «допомогти новій родині» і закрити кредит Іллі, адже «ми тепер одна сім’я».
Анна нічого не відповіла, але ввечері, за келихом білого з найкращою подругою Ритою, вибухнула.
— Розумієш, Рито, Міша — свята людина. Він їх любить і не помічає, як вони ним маніпулюють. А тепер вони вирішили маніпулювати мною!
— А ти перевір їх, — посміхнулася Рита. — Скажи, що ти розорилася. Що в тебе нічого немає. Побачиш, як швидко випарується їхня родинна любов.
І ось, день ікс настав. Сьогодні був день народження Зінаїди. Анна і Михайло були запрошені на урочисту вечерю.
Михайло заїхав за нею о шостій. Побачивши Анну, він злякано завмер у дверях.
— Аню, що сталося? Ти бліда, наче захворіла! Ти нормально себе почуваєш? — він кинувся до неї, взяв її за руки. — Які вони крижані…
— Міша, — Анна змусила свій голос затремтіти. — Міша, мені дуже погано. У мене проблеми. Величезні проблеми.
— Що таке? Діти? Здоров’я? — у його очах відбивався непідробний жах.
— Ні, з ними все добре. Але… я все втратила, Міша. Мій партнер виявився шахраєм. Рахунки заарештовані.
На мені висять колосальні борги. Квартиру, швидше за все, заберуть за борги банкам. Я… я тепер жебрачка, Міша.
Вона опустила голову, чекаючи на його реакцію. Михайло гучно видихнув, притягнув її до себе і міцно обійняв.
— Боже, Аня, як ти мене налякала! Я вже думав, хтось на той світ пішов.
Вона здивовано відсунулася:
— Ти не розумієш? У мене більше немає грошей. Ні копійки. Я в боргах!
— Гроші — це папір, Анечко, — твердо сказав Михайло, цілуючи її в маківку. — У тебе є я. Моя зарплата професора, звичайно, не зрівняється з твоїми доходами, але ми не пропадемо.
Переїдеш до мене, з боргами розбиратимемося поступово. Я візьму додаткові години, переклади… Справимося. Головне, що всі живі і здорові.
У Анни стиснулося серце. Їй стало нестерпно соромно за свій обман, і вона вже готова була у всьому зізнатися, але згадала про Зінаїду.
Ні. Виставу треба дограти до кінця.
— Поїхали до Зіни, — тихо сказала вона. — Тільки давай поки не псуватимемо їй свято. Я постараюся триматися.
У квартирі Зінаїди пахло запеченим м’ясом і дорогими парфумами, які Анна подарувала їй на 8 Березня.
Стіл гнувся під вагою частувань. Зінаїда, у новій сукні, метушилася навколо столу, а Ілля зі своєю дружиною нудьгували, сидячи на дивані.
— Ой, які люди! — сплеснула руками Зінаїда, коли вони увійшли. — А ми вже зачекалися!
Анна Вікторівна, а ви щось… по-простому сьогодні? Без діамантів? — її пильний погляд миттєво просканував скромне вбрання Анни.
— День видався важким, Зінаїдо Петрівно, — слабо посміхнулася Анна.
За столом спочатку панувало пожвавлення. Ілля розповідав про те, як несправедливо з ним обійшлися на роботі.
Зінаїда скаржилася на ціни. Анна мовчала, колупаючи виделкою в салаті.
— Анна Вікторівна, а ми тут з Ілюшею думали, — почала Зінаїда, наливши ігристе в келихи. — Ви ж з Мішею скоро розпишетеся. А Ілюші так потрібна машина для роботи…
Може, позичите по-родинному тисяч шістсот? Року на три, без відсотків, га? Для вас же це копійки.
Анна підняла очі. Настав той самий момент. Вона подивилася на Іллю, який вичікуючи посміхався, потім на Зінаїду.
— Боюся, Зінаїдо Петрівно, я нічим не зможу вам допомогти, — голос Анни затремтів (і цього разу зіграти це було легко — напруга була колосальною). — Ні зараз, ні через рік.
— Ой, ну що ви прибідняєтеся! — засміялася Зінаїда, але сміх вийшов фальшивим. — Шкода рідному племіннику, так?
— У мене нічого немає, — голосно й чітко сказала Анна. У кімнаті зависла крижана тиша. — Мій бізнес збанкрутував. Мене підставили.
Усі мої рахунки заморожені. Квартира під заставою, і банк забирає її через місяць. У мене залишився тільки борг у вісімнадцять мільйонів.
Дзвін виделки, яку впустила дружина Іллі, здався оглушливим.
Обличчя Зінаїди витягнулося. Вона повільно поставила пляшку на стіл.
— Як це… збанкрутував? Зовсім?
— Зовсім, — Анна сховала обличчя в долонях, вдаючи, що плаче.
Михайло одразу обійняв її за плечі, погладжуючи по спині.
— Ми впораємося, кохана, все буде добре, — шепотів він.
А ось реакція родичів не змусила себе чекати.
Зінаїда відкинулася на спинку стільця. Її обличчя, яке ще хвилину тому випромінювало солодку ласкавість, раптом стало жорстким і холодним.
— Вісімнадцять мільйонів боргу? — перепитав Ілля, і його голос зірвався на фальцет. — Тату, ти розумієш, що якщо ви одружитеся, ці борги можуть лягти на тебе?!
— Ілля, замовкни! — різко пригальмував сина Михайло. — У людини біда!
— Біда в неї, а розхльобувати нам?! — скрикнула Зінаїда. Вона більше не називала її на ім’я та по батькові. — Міша, ти в своєму розумі?
Тобі під шістдесят! Ти на старості років вирішив влізти в кредитну кабалу через… через цю жінку?
— Зіна, як ти смієш?! Анна — моя наречена!
— Була багата наречена, а стала жебрачка з причепом із колекторів! — відрізала сестра. — Навіщо вона тобі потрібна?
Що ти з нею робитимеш? У свою хрущовку приведеш? А жити на що будете? На твою пенсію?
Анна сиділа, опустивши голову, і слухала. Кожне слово вдаряло з усієї сили, хоча вона й була до цього готова. Але те, з якою швидкістю злетіли маски, вражало уяву.
— Я думав, ти успішна бізнесвумен, — процідив Ілля, з презирством дивлячись на Анну. — А ти звичайна невдаха.
Тату, ми з Машею йдемо. Я не хочу мати нічого спільного з цими проблемами. Колектори ще до нас прийдуть, не дай Боже!
— Так, Мішенько, — голос Зінаїди став зміїним. — Ти б подумав. Одна справа — одружитися із забезпеченою жінкою.
І зовсім інша — вішати собі на шию ярмо. Ти у нас людина м’яка, вона тебе просто використовує, щоб свої проблеми вирішити!
Михайло зблід. Він встав із-за столу, його руки тремтіли від гніву.
— Я не дозволю вам так розмовляти з моєю майбутньою дружиною. Я думав, ви моя родина.
Думав, ви підтримаєте нас у скрутну хвилину. А ви… ви стерв’ятники. Ходімо, Анечко. Нам тут не місце.
Він взяв Анну за руку, допомагаючи їй встати.
Анна випрямилася. Вона прибрала пасмо волосся з чола.
Її спина стала ідеально прямою, а погляд — владним і крижаним. Тим самим поглядом, яким вона вела жорсткі переговори з підрядниками.
— Зачекай, Міша, — спокійно сказала вона.
Вона дістала з сумочки телефон, відкрила банківський додаток і мовчки поклала екран перед Зінаїдою.
На рахунку красувалася сума з шістьма нулями, і це був лише один із її рахунків.
Зінаїда втупилася в екран. Її губи беззвучно заворушилися, підраховуючи цифри.
Ілля витягнув шию, намагаючись зазирнути через плече тітки.
— Що… що це? — пролепетала Зінаїда, піднімаючи на Анну розгублені очі.
— Це, Зінаїдо Петрівно, моя подушка безпеки, — холодно й виважено промовила Анна. — Мій бізнес процвітає. Квартира належить мені. Ніяких боргів у мене немає й ніколи не було.
Михайло дивився на неї широко розплющеними очима, нічого не розуміючи.
— Аня… але навіщо? Навіщо ти сказала…
— Вибач мені, Міша, — Анна повернулася до нього, і її погляд потеплішав. — Вибач за цей жорстокий спектакль. Але я мала знати, хто оточує тебе.
І хто оточуватиме мене, якщо ми станемо сім’єю. Я занадто важко заробляла свої гроші, щоб дозволити жадібним і лицемірним людям вважати мене своїм спонсором.
Вона знову перевела погляд на родичів. Зінаїда вкрилася червоними плямами, Ілля відвів очі.
— Ви провалили тест, Зінаїдо Петрівно. Обидва провалили. І знаєте, що найсмішніше? Як подарунок на весілля я дійсно планувала закрити іпотеку Іллі.
І оплатити вам, Зінаїдо, путівку в санаторій у до Трускавця, про яку ви так мріяли. Але тепер… тепер ні копійки з моїх грошей не піде в цей бік.
— Анна Вікторівна, ну що ви, ми ж просто… з гарячої голови! — заметушилася Зінаїда, намагаючись зобразити посмішку. — Ми ж за Мішу злякалися! Ви ж розумієте…
— Я все чудово розумію, — відрізала Анна. — Міша, ти йдеш зі мною? Чи залишишся святкувати в колі «люблячої» родини?
Михайло стояв приголомшений. До нього поступово доходив сенс того, що сталося.
Він подивився на сестру, яка з жалюгідною, підлесливою посмішкою дивилася на телефон Анни, на сина, який злобно сопів у кутку.
Потім він підійшов до Анни, взяв її під руку і подивився на сестру.
— Знаєш, Зіна. Аня мала рацію. І мені дуже соромно, що ви — моя кров.
Вони вийшли з квартири, не попрощавшись. На вулиці стояв теплий весняний вечір.
Анна глибоко вдихнула свіже повітря. Їй здавалося, що вона скинула з плечей величезний важкий мішок.
Вони сіли в машину Михайла. Він довго мовчав, тримаючи руки на кермі, а потім тихо розсміявся.
— Ну ти й авантюристка, Анна Вікторівна. Ледь до інфаркту мене не довела.
— Ти злишся на мене? — з тривогою запитала вона, обережно торкаючись його руки.
— Я злюся на себе, — зітхнув він, накриваючи її долоню своєю. — За те, що був сліпим. Адже я справді не бачив, як вони до тебе ставляться. Вибач мені. І… дякую тобі. За правду.
Анна посміхнулася, відчуваючи, як всередині розливається неймовірний спокій і тепло.
— Знаєш, Міша, — сказала вона, притискаючись до його плеча. — А поїхали завтра вибирати будиночок біля моря? Той самий, з великою верандою.
— Поїхали, — посміхнувся Михайло, запускаючи двигун. — Тільки знаєш що? Гостьової спальні робити не будемо. Нам там зайві люди ні до чого.
Вони розсміялися, і машина плавно влилася в потік нічного міста, відвозячи їх у нове життя, де не було місця фальші, а була тільки справжня, перевірена любов і спокій, який так цінуєш після п’ятдесяти.
