— Чому ти один повинен зі шкіри пнутися, купувати цю квартиру?
Нехай її батьки вам допомагають! Мені здається, справедливо, якщо вони половину вартості дадуть.
— Добре! Тоді і ти давай половину! Вони, значить, допоможуть, а ти плануєш в куточку відсидітися?
Ентузіазм Антоніни Степанівни відразу вщух:
— Мишко, у мене немає грошей, я тобі нічим допомогти не можу. Де я таку величезну суму візьму?…
… Антоніна Степанівна була одночасно і тещею, і свекрухою.
Жила жінка за принципом подвійних стандартів.
Зятя за те, що він доглядає за її дочкою, обожнювала, а синові зайвий раз на дружину гроші витрачати не дозволяла.
Чоловік часто над Антоніною Степанівною жартував:
— Все-таки цікаво ти все розклала! Люді чоловік подарував золотий ланцюжок, так ти його похвалила.
Коли Мишко зібрався на день народження нашої невістки купити золоті сережки — ти його вилаяла.
Хоча наш син вчинив точно так само, як і зять. Чому ти обурюєшся?
— Це інше, — злилася Антоніна Степанівна, — зять доглядає за нашою дочкою, а Мишко — за чужою мені жінкою! Є різниця?
Через ці самі подвійні стандарти між Антоніною Степанівною та її невісткою часто виникали конфлікти.
Спочатку Михайло вміло їх гасив — просто зайвий раз мамі про подарунки для дружини не розповідав.
Він взагалі намагався не давати матері лізти в його родину.
Але Антоніна Степанівна, яка вважала, що без її думки син просто не проживе, наполегливо нав’язувала і невістці, і Михайлові свою точку зору.
Новині про те, що у Мишка і Лери скоро з’явиться дитина, Антоніна Степанівна не дуже-то й зраділа.
По-перше, у неї вже були онуки – близнюки, народжені дочкою, а по-друге, жінку дуже засмучували майбутні витрати.
Невістка, яка абсолютно не вміла економити, якось поділилася зі свекрухою своїми планами:
— У нас з Мишою буде хлопчик. Напевно, потрібно вже зараз для дитини придане купувати, стільки всього потрібно!
— Михайло тільки й працює на твої бажання, — невдоволено пробурчала Антоніна Степанівна, — навіщо купувати все, я не розумію?
У моєї Люди залишилася величезна валіза дитячих речей, вона їх вам віддасть. Ліжечко є, а коляска, напевно, не підійде, тому що вона для близнюків.
Манеж, пеленальний столик — все є, теж їх віддасть. Я їй скажу!
— Мені б, Антоніно Степанівно, хотілося, щоб у моєї дитини було все нове. Та й не підійде нам все, що ви перерахували — у Люди ж дві дівчинки, а ми хлопчика чекаємо.
— Та яка різниця? — обурилася Антоніна Степанівна, — дівчинка, хлопчик! Їм у цьому віці абсолютно все одно, що носити.
— Ну все ж не хотілося б хлопчика в рожеве одягати. Ліжечко теж в рожевих відтінках, балдахін у Люди ліловий.
Ми краще самі для сина потихеньку все нове купимо. Є ж ще час, майже пів року.
Антоніна Степанівна обізвала невістку марнотратною і спробувала закликати до розуму сина:
— Мишко, ти хоч трохи уявляєш, скільки коштує придане для новонародженого? Не один десяток тисяч!
Чого Лерка викручується? Я запропонувала їй забрати речі, які залишилися після онучок, а вона вередує! Нове їй подавай.
Звичайно, сидить, ділова, вдома, не працює, тебе пахати змушує! Ти хоч розумієш, що моя пропозиція допоможе тобі непогано заощадити?
— Мамо, припини, — відмахувався Михайло, — я не хочу, щоб мій син в рожевих чепчиках ходив і в рожевому ліжку спав! Я йому все хлопчаче куплю. Чого ти мене змушуєш по людям побиратися?
На сина Антоніна Степанівна образилася, вважала, що це невістка погано на нього впливає:
— Звичайно, стільки років живе з цією марнотратницею, і сам поганих звичок від неї нахапався, нове їм все подавай!
Ми раніше речами обмінювалися, в одних пелюшках два, а то й три покоління росло. І нічого, повиростали!
Лерка колись точно мого сина по світу пустить з такими-то запитами!
Те, що невістка носить дитину під серцем не давало Антоніні Степанівні спокою.
Коли Михайло, ненадовго втративши пильність, проговорився матері про те, що народжувати його дружина буде в приватній клініці, Антоніна Степанівна обурилася:
— Яка приватна клініка? За гроші, чи що? А чим її звичайна лікарня не влаштовує?
Я не розумію, Мишко, звідки у тебе стільки грошей? Навіщо ти виконуєш усі забаганки Лерки?
А ще не розумію, навіщо ці зайві витрати?
Людмила, сестра Михайла, була присутня під час цієї розмови. Вона стала на бік брата:
— Мамо, я теж народжувала в приватній клініці, Вітя оплатив окрему палату з повним комплексом послуг. Тож я, наприклад, Леру прекрасно розумію.
У приватній клініці до породіль ставлення зовсім інше.
Там з тобою носяться, як з кришталевою вазою, медсестру можна покликати в будь-який час — хоч рано вранці, хоч пізно вночі.
І нікуди йти не треба — натиснув на кнопочку, до тебе прийшли.
З дітьми допомагають, повністю проводять інструктаж, як правильно прикладати до грудей, як чистити вушка, як стригти нігтики.
А в безкоштовній лікарні що? Не дочекаєшся медсестру, якщо раптом щось навіть трапиться.
— Ти, Людмилко, не порівнюй! Ти носила близнюків, двох дітей відразу, а Лерка — одного! Їй набагато простіше, ніж тобі.
І все одно я вважаю, що приватна клініка — це перебір. Мені сина шкода, як ти не зрозумієш!
Він і так працює, як проклятий, щоб задовольнити постійні “хочу” дружини. Хіба можна жити в такому шаленому ритмі? Він втрачає здоров’я.
Михайло, навіть не думай оплачувати Лерці якісь палати! Пологи почнуться — вези відразу в міський пологовий будинок. І там прекрасно все пройде!
Михайло не розумів, чому його мати так ставиться до Лери. Начебто серйозних конфліктів між ними ніколи не виникало.
Так, свекруха і невістка і раніше сварилися, але через дрібниці, образи якось швидко забувалися.
А тепер мати накинулася на його дружину ні з того ні з сього.
Він у матері прямо питав, що відбувається, але Антоніна Степанівна вміло прикривала свою неприязнь турботою про сина.
Таке несправедливе ставлення Михайло терпів довго, але все ж одного дня з матір’ю стосунки припинив.
Антоніна Степанівна так і не зрозуміла, за що на неї образився коханий синочок…
У подружжя з’явилася маленька красуня саме за тим сценарієм, який вони спланували. Клініка, палата, лікарі.
Якось увечері Михайлу зателефонувала теща. У голосі Алевтини Микитівни відчувалася тривога:
— Мишко, а що у вас там відбувається, я не розумію? Ви що, через квартиру сваритеся з Лерою?
— Ні, з чого ви взяли? У нас все добре, ми не сварилися. Лера заколисує дитину, я 2 хвилини тому вийшов зі спальні.
— Мені недавно зателефонувала твоя мама, і між нами відбулася досить неприємна розмова. Ви що, збираєтеся купувати квартиру?
— Так, планували брати іпотеку. Все-таки дитина у нас росте, скільки можна жити на зйомній? Та й вигідніше виходить платити банку за власне житло. А ви звідки знаєте? Лера сказала? – втомлено перепитав Михайло.
— Я ж кажу, що подзвонила твоя мама і в ультимативній формі зажадала, щоб ми віддали тобі половину вартості квартири.
Сказала, що не хоче, щоб ти один все тягнув: і забезпечення дитини, і Леру, поки вона в декреті, ще й платежі по іпотеці.
Мишко, чого ж ти відразу нам не сказав? Якщо потрібні гроші, то ми продамо дачу, і…
— Алевтино Микитівно, не треба нічого продавати! За слова матері я у вас прошу вибачення, не переживайте, я сам з усім впораюся. Чесне слово, не знаю, що з нею останнім часом відбувається. З чого вона взагалі взяла, що ви повинні давати мені якісь гроші? Я з нею обов’язково поговорю.
— Та ні, синку, ми готові допомогти, якщо потрібно. Ми прекрасно розуміємо, що іпотека — досить серйозний крок. Лера дійсно поки не працює, турбота про неї і про дитину лежить на твоїх плечах.
А дача… Ну, дача — не річ першої необхідності, ми цілком можемо обійтися і без неї. Все ж ваше житло важливіше.
— Алевтино Микитівно, дякую вам! Не переживайте, я впораюся. Ми з Лерою не дарма стільки років працювали, дещо відклали. Ніяких проблем не виникне.
У мене є до вас одне прохання: будь ласка, Алевтина Микитівна, Лері нічого не кажіть про розмову з моєю матір’ю. Вони і так останнім часом в конфлікті.
Я не хочу, щоб дружина турбувалася і нервувала — раптом молоко пропаде, або ще щось.
Взявши з тещі обіцянку зберегти їхню розмову в таємниці, Михайло заглянув у спальню і тихо сказав дружині:
— Я від’їду на пів години, добре? Потрібно заглянути до батьків, поговорити про дещо.
Антоніна Степанівна своєї провини перед сином не визнала:
— Ні, а що я сказала не так? Чому ти один повинен зі шкіри пнутися, купувати цю квартиру, а Лерка в ній буде жити безкоштовно?
Нехай її батьки вам допомагають! Мені здається, справедливо, якщо вони половину вартості дадуть. Тобі тоді платити і за грошима, і за часом менше!
— Добре, — ледве стримуючись, щоб не нагрубити матері, відповів Михайло, — тоді й ти давай половину!
Вони, значить, допоможуть, а ти плануєш в куточку відсидітися? Якщо ти решту суми мені даси, то взагалі ніяку іпотеку оформляти не доведеться — я куплю квартиру за готівку!
Ентузіазм Антоніни Степанівни відразу вщух:
— Мишко, у мене немає грошей, я тобі нічим допомогти не можу. Де я таку величезну суму візьму?
— Якщо допомогти не можеш, — вибухнув Михайло, — тоді взагалі в мої справи не лізь! Хто тебе просив дзвонити Алевтині Микитівні?
Чому ти вирішуєш за мене? Хіба я хоч слово сказав про те, що мені потрібна чиясь допомога?
— Я, синку, про тебе турбуюся, — обурилася Антоніна Степанівна, — мені тебе шкода! Як ти не розумієш, що серце за тебе болить!
На квартиру ти заробиш, а Лерка буде жити там безкоштовно. Мене це не влаштовує!
— Значить так, мамо, — втомлено вимовив Михайло, — більше я не дозволю тобі лізти в наші з Лерою стосунки. Досить!
Замість того, щоб, як ти кажеш, допомогти, ти нас просто свариш. Я не розумію, чого ти домагаєшся?
Ти хочеш, щоб Лера подала на розлучення, забрала сина і не дозволила ні мені, ні тобі його бачити?
Поки не схаменешся, ніякого діалогу між нами більше не буде.
Якщо буде потрібно, я взагалі перестану з тобою спілкуватися — мені, мамо, моя родина дорожча!
Михайло, як і хотів, придбав двокімнатну квартиру в іпотеку. Грошей з тещі чоловік принципово не взяв.
Антоніна Степанівна дивувалася і не розуміла, чим викликала гнів сина.
Спроб налагодити з ним стосунки не робила, тому що провини за собою ніякої не відчувала. Поки що…
