Мишка, загорнутого в тонку ковдру, знайшли морозним ранком біля дитячого будинку. Йому тоді було лише кілька годин.
Михайлом назвала підкидька віруюча нянька на честь Михаїла Архангела, пам’ять якого в той день святкувалася.
Мишко ніколи не знав своїх мами і тата, тому й не сумував за ними. Інших відвідували батьки, мами, бабусі і дідусі, але у хлопця всередині нічого не ворушилося. Він нікому не заздрив, не плакав і не сумував.
Дитячий будинок був для нього тим єдиним місцем, де він відчував себе своїм. І правила дитбудинку вважав непорушним законом для себе та інших.
Одне з негласних правил гласило: сильнішийй завжди правий. За право бути сильним він був готовий битися до крові і синців під своїм і чужим оком.
Ось і зараз хлопець важко сопів, сидячи на лавці далеко за межами території дитячого будинку…
День у Михайла не склався з того самого моменту, коли хлопці затіяли футбол у широкому коридорі, біля самого входу в роздягальню. М’ячем слугувала вушанка новенького, кволого, вічно ниючого хлопця.
Мишко в житті не любив невдах, немов ця зараза могла перебратися і на нього. Він із захватом ганяв шапку дохлика Вітьки, а потім підчепив її «черпачком» і з переможним криком відправив у ворота роздягальні.
Ірина Аркадіївна з’явилася саме в цей момент і вже через пару хвилин закрутила Мишкове вухо в спритних пальцях.
Це було особливо прикро тому, що всі бачили Мишкову ганьбу. Подвійно прикро тому, що Ірина Аркадіївна була його другом і єдиною близькою людиною для хлопця.
Він виріс при ній до своїх семи років і скільки пам’ятає себе – завжди у Ірини Аркадіївни було для нього слівце або хоча б погляд.
Маленького вона садила його на коліна, обіймала міцно і притискала до себе заплакане обличчя Мишка. А тут – без слів, за вухо при всіх та й у куток.
«Кримінальниками» бували тільки «недоходи» і «дохлики». «Недоходи» – це ті, до кого не доходить по-іншому, трохи недорозвинені.
Мишка ж у куток ніколи не ставили. Він був старожилом, на особливому рахунку. А зараз вухо так горіло…
Він рвонув з кутка з усією дурістю, тільки-но Ірина Аркадіївна сховалася у своєму кабінеті. А тут на шляху намалювався Вітька-дохлик – причина його ганьби. Стояв і посміхався дурнувато, м’яв шапку в руках.
Михайло з розвороту виписав дохлику пендоль – буде знати, як з нього сміятися. Пендоль вийшов добрячий. Дохлик осів, чомусь схопився за горло і став по-риб’ячому ловити повітря. Потім повалився на бік і пішов піною з рота…
Мишко наостанок нерозуміючи штовхнув дохлика ногою і рвонув до дверей. Легко перестрибнув через паркан і по хлипкому снігу, як був – без куртки – майнув до парку.
Там зупинився, віддихався біля старої ялини. На вулиці була майже весна. Під ногами – талий сніг. Черевики промокли і неприємно хлюпали.
Мишко розпалений, мокрий від сліз і бігу, не помічаючи холоду, сів на лавку, напівголосно примовляючи щось нерозбірливе. Замовк хлопець тоді, коли відчув, що хтось сів на лавку поруч.
– Тобі не холодно? – Михайло повернувся в бік тихого голосу.
Поруч з ним на лавці сидів дід. Борода у нього була сива, пухнаста. Очі – сірі, уважні, спокійні.
Гарні очі. У очах хлопець розбирався. Не раз по них визначав, яка насправді людина.
— Образили тебе? — дід говорив ласкаво, тільки очі його не погоджувалися з ласкавим голосом, мружилися і підсвічували металом.
– А вам яке діло? – не витримав Мишко. – Я, може, зовсім втечу скоро звідси. Сяду на поїзд і нехай потім шукають. Нікому я не потрібен.
– А Ірина Аркадіївна як же?
Мишко подивився на діда уважно і підозріло. Звідки він про Ірину Аркадіївну знає?
— А що Ірина Аркадіївна! Он, вухо як горить! А було б за що!
— Ні за що, значить? А Вітю за що при всіх образив і принизив? Тебе, значить, ображати не можна, а іншого можна? Я тобі секрет один відкрию. Підсунься до мене ближче.
Мишко підсунувся:
— Ну!
— Кожен твій вчинок, кожна добра і зла справа на тобі відбивається. Ти принизив — тебе принизять …
— Та пішов ти, діду! — Мишко встав і смачно сплюнув поруч з лавкою.
Чужий дід не образився, погляду не відвів, не вилаяв у відповідь, тільки тихо сказав, дивлячись малому прямо в очі:
— Завтра зустрінемося ще і договоримо.
Мишко сплюнув ще раз, засунув руки в кишені і попрямував убік дитячого будинку.
До вечора він ховався в альтанці в садку, що знаходився за парканом їхнього дитбудинку.
Настали густі сутінки, коли Мишко потайки проліз через службовий вхід до будівлі дитячого будинку.
У коридорі було тихо. Няня – Лідія Юхимівна – велика і галаслива, затягла його на кухню, покричала на хлопця трохи для профілактики. А потім витягла з холодильника і розігріла залишений для нього обід.
Розповіла, що Вітька-дохлик захлинувся в піні. А бабусі, яка його виховувала і у якої дохлика відібрали, не стало від серцевого нападу слідом за Вітькою.
— Прямо від дитбудинку швидка її відвезла. Вона до Вітька приїхала з дозволом опіку оформитт. Ще б тільки годину йому протриматися і поїхав би зі своєю бабусею додому.
У спальні панувало незвичне пожвавлення. Світло було вимкнене, але Мишко без зусиль дістався до свого спального місця і як був – в одязі – витягнувся на ліжку.
— А потім його винесли, і обличчя у нього було синє, уявіть!
— Ірина Аркадіївна плакала у себе в кабінеті. Просто вила вголос. Потім приїхала міліція з мигалками. Вона вся червона вийшла і розпухла.
Кажуть, Вітька виявився припадковим, ніхто не знав, що у нього епілепсія. У піні захлинувся…
Мишко заснув швидко. Як даність прийняв факт, що побитий ним вчора припадковий Вітька пішов у засвіти…
…Ранок був звично галасливим. Про те, що трапилось з Вітькою хлопець думав навіть уві сні.
І тому вранці, коли зустрів його в коридорі, зніяковів і не відразу зреагував на пас Вітькиною шапкою. Підняв її, подивився на здорового Вітьку:
— Тю, — подумав, — і привидиться ж таке.
Потім вдарив по тій шапці.
— Гооол!
Ірина Аркадіївна закрутила його вухо в своїх пальцях. Він цього ніби чекав і навіть зовсім необідно відреагував на постановку в куток.
Повернувся до Вітька, той м’яв шапку в руках і посміхався. Хлопці чогось чекали. Чекав і Мишко.
Потім у дверях з’явилася Ліка — найкрасивіша дівчинка в дитячому будинку.
І так захотілося Михайлові зараз при Ліці вийти з ганебного кутка і помститися дохлику за його дурну посмішку.
Але він чомусь зволікав. Очікування біди і передбачення страшного накрило його.
— Гей, дохлик! – Мишків друг, Йосип, зробив підсічку і дохлик впав на підлогу.
Потім хлопці накинулися на нього. Намагалися вибити шапку з рук. Але дохлик вчепився в неї, ніби це була якась цінність.
Дохлику дісталося і по обличчю, і по животу. Зовсім скоро, він зігнувся навпіл, і Мишко зрозумів або згадав: зараз піде піною.
І точно. Хлопці розбіглися. А Мишко як прикутий стояв у кутку. Хтось із нянечок викликав швидку.
Ірина Аркадіївна тримала Вітькину важку голову, яка неслухняно гойдалася в її руках, випускаючи піну з посинілих губ.
Лікар із швидкої сказав, що якби відразу голову утримували весь час у правильному положенні – Вітьку б вдалося врятувати.
Незабаром прибула Вітькіна бабуся з паперами на усиновлення, майже не плакала, тільки все повторювала:
— Як же це? Вітюша!…
Мишко прямував до лавки. Там уже сидів вчорашній дід, посунувся. Михайло присів поруч:
— Ви знали, так? Звідки ви знали, що я сьогодні прийду? І як може бути, що Вітька вчора був начебто на тому світі…, а сьогодні – знову живий?
– Михайло…
Хлопець намагався згадати, чи говорив він дивному діду своє ім’я, – той важко зітхнув, в очах у нього не було вчорашньої прохолоди, а були біль і гарячий гнів.
— Що я знову не так зробив? Я НІЧОГО не робив! Я його не чіпав, тільки раз шапку ногою штовхнув! Це що, злочин?
Мишко кричав майже у весь голос у відповідь на гарячий і вимогливий погляд діда. Дивний дід не сказав ні слова, і все-таки хлопець його розумів.
Дідів погляд проникав у Мишкові нутрощі і палив його зсередини, від чого перехоплювало подих і хотілося плакати. Що йому до цього чужого діда? Він навіть імені його не знає.
— Як вас звати? — запитав Мишко
— Василь Андрійович.
Дід підвівся, повільно і важко пішов по парковій доріжці. Хлопцеві раптом стало так самотньо і незатишно, ніби він втратив свого єдиного справжнього родича.
Він розридався гірко і нестримно. Як малюки в дитбудинку, коли розуміють, що мама, яка їх залишила тут на деякий час, може не повернутися взагалі…
…У дитячому будинку Михайла ніхто не шукав. Ні друзі, ні Ірина Аркадіївна, ні Лідія Юхимівна – улюблена хлочцева стара нянька – нікому не було діла, що він цілий день не з’являвся, навіть не снідав, а зараз мав уже лягати спати голодним.
Перед сном знову обговорювали Вітьку і заплакану Ірину Аркадіївну…
…Вранці Михайло не здивувався, коли побачив Вітьку-дохлика знову… Затримався на ньому поглядом, підійшов, стиснув руку в кулак, але не вдарив, а простягнув кулак дохлику для хлопчачого привітання.
Дохлик посміхнувся, і Мишкові від цього стало тепло і радісно. Але хлопці і навіть друг Мишка Йосип відсахнулися від Михайла, як від прокаженого.
У коридорі ніхто не дав йому пас. Гол Вітькиною шапкою забив Йосип. Він же і відправився в куток. Він же штовхав Вітьку.
А Мишко немов кіно дивився на все зі сторони. Наче впав у заціпеніння. Отямився він тільки коли Вітька склався навпіл і пішов піною.
Тут згадав Михайло слова лікаря про те, що якщо Вітьку повернути на бік і утримувати його голову на боці, то він не захлинеться і залишиться живим.
Михайло кинувся на підлогу поруч з дохликом і перевернув його набік. Тримати голову Вітьки було непросто. Дохлик судорожно сіпався.
Але Мишко весь зосередився на думці будь-що утримати голову Вітьки в потрібному положенні.
— Це він його бив! — голосив Йосип, а Ірина Аркадіївна намагалася вирвати Вітьку з хлопцевих рук.
Але Мишко голову дохлика не випускав і тільки повторював майже беззвучно, ворушачи губами:
— Швидку викличте… хто-небудь.
Лікар зі швидкої сказав, що з дохликом все буде добре. Незабаром приїхала бабуся Вітька, довго плакала в кабінеті у Ірини Аркадіївни.
Михайлові здалося, що вони плакали разом, а потім вийшли із щасливими, зачервонілими обличчями і пішли в спальню, де після нападу епілепсії спав Вітька-дохлик.
Мишко непомітно для оточуючих вибрався через відому тільки йому дірку в паркані і пішов у парк. Він йшов туди з надією зустріти Василя Андрійовича.
Тільки діда на лавці не було. Там сиділа незнайома дівчинка. Не з інтернату. У яскравих колготках із жирафами. Дівчинка підняла на нього очі:
— Привіт.
Мишко похмуро оглянув незнайомку. Нічого не відповів. Тільки покосився на жирафів. Важко зітхнув і опустився поруч.
— Мене Лесею звати, — представилася дівчинка. — Я до Василя Андрійовича прийшла, а його немає.
— Ти знаєш дідуся?
— Ну так, він у нас у музичній школі працює. Вчить мене грати на фортепіано. А ще ми іноді зустрічаємося з ним у парку і розмовляємо. Я знаю, що він на цій лавочці зазвичай сидить.
— Я теж до нього, а його немає, — важко зітхнув Мишко…
