– Ну яка ж ти безрука! Невже не можна курку більш акуратно посмажити? Що вона у тебе така кошлата! – бурчав Вадим, тикаючи виделкою в тарілку.
Аліса дивилася на чоловіка крізь запітнілі скельця окулярів. Вона щойно вийшла з душу, і вони не встигли охолонути.
Краплі конденсату заважали розгледіти його обличчя, але вона і так знала кожну його рису, кожну зморшку, що з’являлася між бровами, коли він незадоволений.
А незадоволений він був майже завжди.
– Ну де кошлата? Це ж шкірка, – Аліса протерла окуляри краєм фартуха, який одягла, щоб помити посуд, залишивши на тканині вологий слід.
– Шкірка? Ти знаєш, що я не їм курячу шкірку, чому ти її не зняла?
– Я її зняла! Просто трохи залишилося!
– Наступного разу знімай чистіше! – Вадим з гуркотом відсунув тарілку. – І рис пересолений.
Аліса мовчки зібрала посуд. Тарілка Вадима була майже повною – знову вечерю приготувала даремно.
Вона поставила брудні тарілки в раковину, включила воду. Струмінь вдарив по металевій поверхні, заглушаючи звуки телевізора з вітальні, де влаштувався чоловік.
У вікно било весняне сонце. Березень видався теплим, і на підвіконні вже зацвіла герань – червоні квіти здавалися особливо яскравими на тлі вицвілих фіранок.
Аліса купила їх десять років тому, коли вони тільки в’їхали в цю квартиру. Тоді все здавалося іншим – свіжим, новим, багатообіцяючим.
Телефон завибривав у кишені фартуха. Аліса витерла руки і дістала його. На екрані висвітилося повідомлення від свекрухи: «Нам потрібно поговорити. Терміново».
Аліса нахмурилася. Олена Павлівна рідко писала повідомлення, вважаючи за краще дзвонити.
Та й слово «терміново» в її лексиконі з’являлося тільки в разі чогось дійсно важливого. Вона вийшла в коридор і набрала номер.
– Аліса? – голос свекрухи звучав схвильовано. – Добре, що ти передзвонила. У нас несподівані новини.
– Щось сталося?
– Прабабуся Вадима вирішила приїхати на твій день народження.
Аліса притулилася до стіни. Прабабуся була сімейною легендою – вона жила десь у Парижі і з’являлася на Батьківщині раз на кілька років.
Аліса бачила її тільки на старих фотографіях, де статна жінка з ідеальною поставою позувала на тлі Ейфелевої вежі.
– Але мій день народження через три дні…
– Я знаю, – в голосі свекрухи чулося роздратування. – Вона завжди така – вирішує все в останній момент. Каже, що вже купила квитки. І вона приїде не одна.
– А з ким?
– З якимось Глібом. Я не зрозуміла, хто він такий, але вона сказала, що це її… – Олена Павлівна запнулася, – супутник.
Аліса прикрила очі. Тільки цього не вистачало – приймати гостей, та ще й незнайомих.
У холодильнику порожньо, квартира не готова, та й взагалі вона не планувала святкувати.
– І ще, Аліса… – свекруха знизила голос. – Не кажи поки Вадиму. Я сама йому скажу. Ти ж знаєш, як він ставиться до несподіванок.
Так, Аліса знала. Вадим не любив, коли щось порушувало його плани.
А поява ексцентричної прабабусі з новим супутником явно не входила в його плани на найближчі вихідні.
З вітальні долинув голос чоловіка:
– Аліса! Ти де застрягла? Принеси мені чаю!
– Іду! – вона швидко попрощалася зі свекрухою і попрямувала на кухню.
Жінка кинула пакетик у окріп і завмерла біля вікна. Думки крутилися навколо загадкової прабабусі з Парижа.
У животі ворухнулося давно забуте почуття — передчуття чогось незвичайного. Як у дитинстві, коли чекаєш подарунок на Новий рік. Дивно, вона вже й забула, як це — чогось чекати.
— Чай вже охолов, напевно! — долинуло з вітальні.
Аліса оговталась. Схопила чашку і поспішила до чоловіка.
Той валявся в кріслі, гортаючи щось у телефоні. Навіть голови не підвів, коли вона поставила чай на журнальний столик.
– Цукор поклала?
– Так, дві ложки, як завжди.
– А лимон?
– Зараз принесу.
Повернувшись на кухню, вона дістала лимон з холодильника. Ніж ковзнув по жовтій шкірці, залишаючи соковитий слід.
Крапля цитрусового соку потрапила на подряпину на пальці – поколювало. Аліса скривилася і пішла назад до чоловіка.
Вадим перемикав канали, бурмочучи щось про політику і курс євро. Аліса відкрила ноутбук — треба закінчити цю презентацію, завтра показувати замовнику.
Слайди розпливалися перед очима. Вона вже втретє перечитувала один і той самий текст, а в голові крутилося зовсім інше: яка вона, ця паризька прабабуся? І що за Гліб з нею приїде?
Об одинадцятій годині Вадим заворушився в кріслі:
— Я спати. Завтра рано вставати.
– Добре, я скоро прийду.
Аліса залишилася у вітальні. За вікном миготіли ліхтарі, десь далеко чувся шум машин.
Вона відкрила браузер і вбила в пошук «Париж». На екрані з’явилися яскраві фотографії – Єлисейські поля, Лувр, маленькі кафе з плетеними стільцями.
Цікаво, як там живе прабабуся? І хто такий цей Гліб?
Зі спальні доносилося сопіння і скрип пружин – Вадим ніяк не міг заснути. Аліса закрила ноутбук. У ванній довго терла обличчя водою, змиваючи втому дня.
Глянула в дзеркало і скривилася: волосся стирчить в усі боки, під очима синці від недосипання, шкіра сіра від вічної метушні між домом і роботою.
«І це в тридцять п’ять, — вона спробувала пригладити вибиті пасма. — Ще трохи такого життя, і перетворюся на стареньку».
Вона лягла поруч з чоловіком, намагаючись не потривожити його. Вадим уже спав, тихо сопучи.
Аліса повернулася на бік і закрила очі. Перед внутрішнім поглядом знову постав Париж — місто, де живе жінка, яка може собі дозволити у вісімдесят з гаком років подорожувати з молодим супутником і приймати спонтанні рішення.
Засинаючи, Аліса посміхнулася — можливо, цей день народження буде не таким, як зазвичай. Можливо, щось зміниться. Хоча б ненадовго.
Наступні два дні пролетіли в метушні. Жінка метушилася між роботою і домом, намагаючись встигнути все: закінчити роботу, прибрати квартиру, закупити продукти.
Вадим не допомагав – він був зайнятий якоюсь відомою тільки йому важливою справою.
У п’ятницю вранці зателефонувала свекруха:
– Вони прилітають сьогодні ввечері. Я зустріну їх в аеропорту і привезу до вас.
– Сьогодні? – Аліса ледь не впустила телефон. – Але день народження завтра…
– Прабабуся сказала, що хоче відпочити перед святом. Ти ж не проти?
Звичайно, вона була проти. У холодильнику є продукти, але нічого не приготовано, в гостьовій кімнаті треба міняти постільну білизну, а вона повинна бути на роботі до шостої. Але хіба у неї був вибір?
– Ні, звичайно, не проти. О котрій ви приїдете?
– Думаю, близько восьмої. І так, Вадим вже знає. Я сказала йому вчора.
Аліса нахмурилася. Чому чоловік нічого їй не сказав? Хоча… це було в його стилі – робити вигляд, що нічого не відбувається, поки проблема не постане перед ним у весь зріст.
День тягнувся нескінченно. Аліса ледь висиділа на роботі, раз у раз поглядаючи на годинник.
О п’ятій вона не витримала і відпросилася, збрехавши про мігрень. По дорозі додому заскочила в супермаркет, накупивши продуктів на роту солдатів.
Вдома вона насамперед кинулася прибирати гостьову кімнату. Пилосос завив, втягуючи пил з кутів. Свіжа постільна білизна пахла лавандою – Аліса дістала її з шафи, де зберігала «парадні» комплекти для гостей.
О сьомій годині пролунав звук ключа в замку – повернувся Вадим. Він мовчки пройшов на кухню, навіть не глянувши на метушливу дружину.
– Ти міг би і попередити мене, що вони приїжджають сьогодні, – Аліса зупинилася в дверях кухні.
– А що б це змінило? – Вадим відкрив холодильник і дістав пляшку води. – Ти все одно б психувала і носилася як очманіла.
– Я не психую. Я просто хочу, щоб все було добре.
– Та годі, – він махнув рукою. – Прабабуся приїде, поживе пару днів і поїде. Не варто влаштовувати з цього подію століття.
О восьмій вечора в двері подзвонили. Аліса відкрила і застигла на порозі.
Прабабуся виявилася зовсім не такою, якою вона її уявляла. Замість манірної старенької в строгому костюмі перед нею стояла ефектна жінка в яскраво-червоній сукні з блискітками.
Сиве волосся було укладене в модну зачіску і якісно закріплене пінками чи лаками, а на губах грала пустотлива посмішка.
– Ну що ж ти застигла, дівчинко? – прабабуся зробила крок вперед і обійняла здивовану Алісу. Від неї пахло дорогими парфумами і чимось невловимим. – Дай я на тебе подивлюся.
Вона відсторонилася і окинула Алісу пильним поглядом.
– Чому ти така виснажена і похмура? Де гарна сукня, де стрази і пір’я?
– Та я поки готувалася до вашого приїзду трохи втомилася, не до пір’я, – пробурмотіла Аліса.
– А що, ніхто не допоміг? А чоловік? – прабабуся підвищила голос, явно розраховуючи, що її почують у квартирі.
За її спиною стояв чоловік – високий, підтягнутий, з благородною сивиною на скронях. Він галантно вклонився:
– Гліб Олександрович, можна просто Гліб. Дозвольте вручити вам це, – він простягнув Алісі величезний букет троянд.
– Проходьте, проходьте, – Аліса відступила, пропускаючи гостей.
У передпокої з’явився Вадим. Він незручно обійняв прабабусю:
– Ласкаво просимо…
– І це все? – прабабуся сплеснула руками. – Ніякого захоплення при зустрічі рідної прабабусі? Ніяких вигуків «як молодо виглядаєте»?
– Ти прекрасно виглядаєш, – пробурмотів Вадим.
– Отож бо й воно! – вона підморгнула Алісі. – Вчися, дівчинко, як тримати чоловіків у тонусі. А то зовсім розбестила його.
За столом не вщухали розмови. Прабабуся – Софія Миколаївна, як справжня парижанка, розмахувала руками і сипала історіями – про вузькі вулички міста, про велосипедні прогулянки вздовж Сени, про випадкову зустріч з Глібом.
Виявляється, вони зіткнулися в галереї на виставці сучасного мистецтва.
— Уявляєте, стою я перед якоюсь незрозумілою плямою, яку автор назвав «Самотність у натовпі», і раптом чую поруч: «На мою думку, художник просто пролив каву на полотно». Обертаюся — стоїть цей красень, — вона поплескала Гліба по руці.
Аліса накрила на стіл, намагаючись догодити всім. Дістала святковий сервіз, який зазвичай припадав пилом у серванті. Розклала серветки, запалила свічки.
– Не метушися так, – прошепотіла їй прабабуся, коли Аліса вкотре підхопилася, щоб принести щось із кухні. – Нехай чоловіки теж попрацюють.
Гліб одразу підвівся:
– Дозвольте мені допомогти.
Вадим робив вигляд, що захоплений телевізором.
Пізніше, коли всі розійшлися по своїх кімнатах, Аліса затрималася на кухні. Вона складала посуд у посудомийку, коли почула кроки.
– Не спиться? – прабабуся сіла за стіл. На ній був шовковий халат з великими ліліями.
– Потрібно закінчити з посудом.
– Посуд почекає. Розкажи мені, як ти живеш.
Аліса знизала плечима:
– Звичайним чином. Працюю в рекламному агентстві, дім, готування…
– А де блиск в очах? Де радість? У твої роки я вже об’їздила пів світу і закохувалася п’ять разів.
– У вас інше життя.
– Життя у всіх одне, дитинко. Просто хтось проживає його на повну, а хтось… – вона багатозначно замовкла.
Прабабуся дістала з кишені халата маленьку фляжку:
– Будеш? Справжній, французький.
Аліса похитала головою, але прабабуся вже розливала бурштинову рідину по чашках.
– За твій день народження, який вже майже настав.
Вони цокнулися. Напій обпік горло, розтікся теплом по тілу.
– А тепер кажи, що у вас з Вадимом відбувається.
– Нічого не відбувається. Все як завжди.
– В цьому і вся справа. Я за вечір не почула від нього жодного доброго слова на твою адресу. Він навіть не подякував тобі за вечерю.
Аліса промовчала.
– І давно це триває?
– Завжди так було. Просто… раніше я думала, що це нормально. Що всі так живуть.
Прабабуся пирхнула:
– Нормально? Знаєш, що я тобі скажу? Я бачила, як він дивиться в телефон. Не на екран, а під кутом – щоб ти не помітила. І ці його робочі питання… – вона багатозначно підняла брову.
Аліса відчула, як по спині пробіг холодок:
– Ви думаєте…
– Я не думаю, я знаю. У мене око натреноване, – прабабуся налила ще у склянки. – І це не все. А ця історія з вашою безплідністю?
– При чому тут це?
– При тому, що я випадково дізналася цікаву річ. Доктор той, який робив вам обстеження, пам’ятаєш його?
Аліса кивнула. Три роки тому вони обстежувалися у відомого фахівця. Саме він поставив їй діагноз «безпліддя».
– Так ось, – прабабуся знизила голос, – цей лікар вже рік як позбавлений ліцензії. За підробку медичних висновків.
Аліса завмерла зі склянкою в руці:
– Що ви хочете сказати?
– Те, що ти в порядку, дівчинко. Це Вадим підробив результати обстеження. Щоб приховати власні проблеми…
…Аліса прокинулася від звуку крапель по бляшаному підвіконню. Годинник показував шосту ранку. У вікно лізла сіра хмара, і по склу змійками повзли дощові струмені.
У квартирі стояла та особлива ранкова тиша, коли кожен шурхіт віддається у вухах.
Поки закипав чайник, вона крутила в голові вчорашню розмову.
Ні, не може бути. Невже Вадим справді… І довідка ця липова… Від однієї думки про це починали тремтіти руки.
У коридорі почулися кроки – на кухню увійшов Гліб.
– Доброго ранку! Не заперечуєте, якщо складу компанію?
Аліса кивнула. Гліб налив собі кави і сів навпроти.
– Знаєте, – він відпив з чашки, – Софія Миколаївна дуже за вас переживає.
– Вона вам розповіла?
– Не все, звичайно. Але достатньо, щоб зрозуміти ситуацію, – він помовчав. – Можна дати пораду?
– Спробуйте.
– Не бійтеся змінити своє життя. Я знаю, про що говорю – сам колись розлучився після п’ятнадцяти років шлюбу.
Думав, світ зруйнується. А він, уявіть собі, не зруйнувався. Навіть став яскравішим.
Коридором прокотився знайомий звук кроків – Вадим завжди ходив, притискаючи кожний крок, ніби ставив печатки в документах. Він завмер у дверному отворі, пом’ятий від сну.
— Про що шепочетеся? — він примружився, переносячи незадоволений погляд з одного на іншого.
— Про життя, — Гліб похитав залишки кави в чашці. — Про те, як іноді страшно визнати очевидне.
Вадим скривився:
– Філософствуєте із самого ранку?
– Чому б і ні? – Гліб посміхнувся. – До речі, з днем народження, Аліса.
– Дякую, – вона відчула, як червоніє під пильним поглядом чоловіка.
День минув як у тумані. Приїхали гості – батьки Вадима, кілька колег з роботи.
Аліса посміхалася, приймала привітання, розливала ігристе. А сама думала про те, що сказала прабабуся.
Увечері, коли всі розійшлися, вона відкрила ноутбук і набрала в пошуку «доктор Михайлов позбавлення ліцензії».
На екрані з’явилося кілька статей. В одній з них йшлося про гучний скандал – відомий лікар підробляв медичні висновки за гроші.
Поки Аліса читала, до кімнати увійшла прабабуся:
– Перевіряєш? Правильно робиш.
– Я не можу повірити… – Аліса закрила ноутбук. – Навіщо він це зробив?
– Щоб не визнавати власні проблеми. Чоловіки часто так роблять – їм простіше звинуватити жінку, ніж визнати свою… неспроможність.
– А інші жінки? Вони справді є?
Прабабуся кивнула:
– Є. Звичайно, є
Аліса дивилася у вікно. Дощ посилився, краплі барабанили по карнизу.
Десять років життя. Десять років вона звинувачувала себе в тому, що не може народити. Готувала, прибирала, терпіла причіпки. А він весь цей час…
– Що мені робити?
– А що ти хочеш зробити?
Аліса вивчала візерунок на чашці, проводячи пальцем по обідку. У голові вперше за роки прояснилося — ніби хтось відкрив кватирку в задушливій кімнаті.
— Знаєш що, — прабабуся присунула стілець ближче і знизила голос, — я теж прожила десять років з таким самим… Який вважав мене чимось на зразок домашніх меблів.
Думала — так треба, така жіноча доля. А потім вирішила — до біса все. Поїхала до Парижа, почала нове життя. І знаєш? Це було найкраще рішення в моєму житті.
— Але у вас була можливість поїхати…
— У тебе теж є можливості. Ти молода, красива, розумна. Просто він змусив тебе про це забути.
Наступного дня Аліса прокинулася з ясним розумом. Вона знала, що потрібно робити.
Дочекавшись, поки Вадим піде на роботу, вона дістала валізу і зібрала його речі.
Акуратно склала сорочки, штани, краватки. Упакувала зубну щітку, бритву, улюблений одеколон.
Потім сіла за стіл і написала записку: «Я подала на розлучення. Можеш вже оновити анкету на сайті знайомств. Не забудь вказати, що потрібна покоївка і нянька».
– Браво! – у дверях стояла прабабуся. – Нарешті ти показала характер.
– Ви їдете? – Аліса помітила, що валізи гостей вже зібрані.
– Так, час додому. Але я залишу тобі подарунок, – вона простягнула конверт. – Тут квиток на літак з відкритою датою і адреса моєї квартири в Парижі.
Приїжджай, коли будеш готова почати нове життя. До речі, по дорозі в аеропорт можу завезти валізу правнука до його матері.
Увечері подзвонив Вадим:
– Що це за цирк? – його голос тремтів від злості. – Ти що собі дозволяєш?
– А що ти собі дозволяв всі ці роки? – спокійно відповіла Аліса. – Зустрічі з коханками? Підроблені довідки від лікаря?
У трубці запала тиша.
– Звідки… Хто тобі…
– Неважливо. Важливо, що я більше не буду твоєю служницею. І нянькою теж не буду.
– Аліса, давай поговоримо нормально…
– Ні, Вадиме. Ми вже все сказали один одному за ці десять років.
Вона повісила трубку і підійшла до вікна. Дощ закінчився, і в просвітах між будинками з’явилася веселка. Аліса дістала з конверта квиток, в якому значилось місце прибуття – Париж.
У двері подзвонили. На порозі стояв кур’єр з величезним букетом троянд:
– Аліса Сергіївна? Вам записка.
На маленькій картці почерком прабабусі було написано: «Життя починається там, де закінчується страх. Чекаю на тебе в Парижі. З днем народження, мила!»
