Поліна прокинулася, незграбно перелізла через чоловіка і попрямувала на кухню, готувати для нього сніданок, адже чоловік, якщо і звертав на неї увагу, то тільки за сніданком.
З переляком глянула на підлогові електронні ваги:
«Знову сто двадцять покажуть, а колись важила в два рази менше. Колись… тридцять років тому. Ні, не буду».
Обережно обійшла їх.
На кухні відкрила величезний холодильник, заповнений дорогими делікатесами. Почала готувати сніданок, не зупиняючись, пробуючи якість приготування.
Зайшов чоловік, сів і почав снідати, думаючи про щось своє.
— Родіон, я вирішила трохи переробити ванну кімнату, — відразу заговорила Поліна.
— Що там переробляти?
— У нас змішувач незручний і хочу дзеркало змінити, я знайшла таке гарне.
— Міняй! — байдуже вимовив чоловік.
— Родіон, а давай у вихідні разом цим займемося.
Чоловік подивився на неї, немов вперше побачив, потім розсміявся:
— Поліна, ти хочеш, щоб я міняв змішувач і встановлював твоє дзеркало? У нас в місті повно фірм, які цим займаються.
Виклич фахівця і нехай все встановить, — він встав з-за столу. — Все, Поліна, дякую за сніданок! Я пішов.
***
Дружина провела його і важко зітхнула:
«Хоч би раз за останні п’ять років звернув на мене увагу, як на жінку. Так, я стала товстою незграбною, і знаю, що ти мені зраджуєш, але ж мені всього сорок дев’ять, і ти мій чоловік, а чоловік — це назавжди.
Ми прожили з тобою тридцять років, у нас дорослі діти, і навіть онук, – з очей полилися сльози. – Тільки мені його не довіряють, він бігає, а я за ним не встигаю».
Потихеньку сльози висохли, вона почала згадувати свою молодість:
«Тоді я важила всього шістдесят, за мною бігали хлопці, за одного навіть вийшла заміж. Він був непоганим хлопцем.
Тільки грошей у нього ніколи не було і жити ніде було, по зйомним блукали, я і року не могла витримати такого життя. Розбіглися, і він зовсім кудись зник.
Потім з’явився Родіон, він на десять років старший за мене. У нього тоді вже була і хороша квартира, і машина.
Вийшла за нього заміж. Народилися син і дочка. Купили цю квартиру, тоді цей будинок вважався найелітнішим у місті».
Настрій раптом зіпсувався, мимоволі вирвався важкий подих:
«Після пологів почала набирати вагу. Завжди хотілося їсти, а в холодильнику завжди було щось дуже смачне. Всі дієти і голодування провалювалися, буквально на наступний день.
Мій чоловік став все менше і менше звертати на мене уваги, як на жінку. Коли він повертався, я почала відчувати запах чужих парфумів.
Скандали влаштовувати не наважувалася. Які скандали може влаштувати тітка віком за сорок і вагою за сто».
Знову сльози потекли з очей.
Поплакавши, попрямувала до ванної кімнати. Уявила, як буде виглядати в їхній величезній ванній кімнаті дзеркало.
Зателефонувала до фірми, де надають подібні дрібні послуги.
— Мені потрібна людина, яка зможе акуратно замінити змішувач у ванній кімнаті і повісити там дзеркало.
— Ми займаємося ремонтом в елітних квартирах, за першу годину дві тисячі, за кожну наступну — по тисячі.
— Мене ціна не хвилює. Надішліть людину, яка зробить все акуратно.
— Повідомте зручний для вас час і продиктуйте адресу.
— Мені потрібно зараз. Записуйте адресу!
***
— Станіслав, — пролунав у телефоні голос диспетчера. — Записуй адресу, там жінці потрібно змішувач у ванній кімнаті замінити і дзеркало, там же, повісити.
У цьому будинку живуть тільки дуже круті, так що робити потрібно все акуратно і розмовляти ввічливо.
— Юля, у мене хоч одне зауваження було? Що ти весь час одне і те ж говориш.
— Мені належить всіх інструктувати, — вимовила та, з веселими нотками в голосі. — Записуй!
***
Рік вже Станіслав працює в цій фірмі, а до цього…
Чого тільки до цього не було в його житті за пів століття. Народився він у цьому місті, як і всі, навчався в школі та технікумі, служив в армії.
Тут і закохався, одружився, ось тільки, характерами не зійшлися, як написали в заяві про розлучення.
Після розлучення поїхав в інше місто, працювати на великому заводі. Одружився вдруге. Народилася дочка, отримав двокімнатну квартиру від заводу і… знову розлучився.
Квартиру залишив дружині з дочкою, став жити в гуртожитку. Чесно платив аліменти. Дочка виросла, вийшла заміж.
І ось рік тому в рідному місті серйозно захворіла його стара мама, батько вже пішов у засвіти, і залишити її було ні з ким. Приїхав до неї.
У тому місті, де прожив все доросле життя, його вже нічого не тримало. Дочка вийшла заміж і поїхала в інше місто. З дружиною в останні роки навіть і не спілкувалися.
У рідному місті влаштувався працювати в хорошу фірму, так би мовити «Чоловіком на годину». Ходив по дорогих квартирах, займався дрібним ремонтом. Платили непогано. Головне, що можна було перебувати вдома.
Коли лунав дзвінок диспетчера, сідав у свій старенький «Жигуль» і їхав виконувати замовлення. А вже в квартирі він міг зробити що завгодно, швидко і красиво.
Вільний час присвячував матері, якій було давно за сімдесят. За рік мама трохи поправилася, стала тихо робити щось у їхній двокімнатній квартирі, готувати обіди сама.
Здоров’я більше поліпшувалося не від ліків, а від щастя, що син поруч, що не доведеться йти на самоті.
***
Ну, що будинок елітний, Станіслав зрозумів відразу, за рік навчився з першого погляду статус будинків визначати:
«Все зрозуміло! Будемо посміхатися і з кожним словом господині погоджуватися».
Піднявся на потрібний поверх, двері квартири прочинені. Постукав:
— Дозвольте!
— Заходьте!
Зайшов. Господиня повна і, як очікував, погляд гордовитий. І раптом… погляд став теплішати. Навіть сльозинки з’явилися:
— Стас?! — прошепотіла вона, чи то радісно, чи то злякано.
«На когось вона схожа, — промайнула думка, напружив пам’ять. — Чи не моя це перша теща? Тоді їй має бути за сімдесят».
Дивився і не міг зрозуміти, звідки він знає цю жінку, а в тому, що знає, він не сумнівався. І раптом, немов блискавка вдарила.
«Що-о-о? Цього не може бути!»
— Поліна?! — здивовано похитав головою. — Це ти?!
— Я погладшала, тому і не впізнав…, — сказала вона сумно і заплакала.
Чомусь стало шкода ту, яку кохав так давно, тридцять років тому. Поставив свою скриньку на підлогу, зробив крок вперед і обійняв свою колишню за те місце, де раніше була талія.
— Ну, чого ти плачеш, Поліно?
Вона притиснулася до нього і заплакала ще сильніше, а він не міг повірити, що перед ним та сама красива і струнка дівчина, в яку він був закоханий в молодості.
І тут Станіслав з подивом зрозумів, нехай зараз його колишнє кохання не таке красиве, і вже звичайно, не струнке, але він шалено радий цій зустрічі.
Трохи прийшовши до тями, посміхнувся і наказав:
— Досить плакати! Показуй, що треба зробити.
Зайшовши у ванну кімнату, Станіслав мимоволі вигукнув:
— Ух, ти! І що тут не так?
— Стас, я хочу інший змішувач поставити.
— Так у тебе і цей хороший.
— Дивись, який я купила! — їй здалося, ніби й не було цих тридцяти років, просто тоді збулася їхня мрія, і вони отримали квартиру.
— Гарний!
— І ще дзеркало сюди повісити треба. Це вже старе.
— Гаразд, Поліна, побудь у кімнаті годинку-другу.
Вона вийшла і кинулася до дзеркала, з надією, що звідти на неї подивиться струнка дівчина дев’ятнадцяти років.
Але подивилася стодвадцятикілограмова тітка сорока дев’яти років. Але жінка, вона завжди жінка і стала поспішно наводити красу.
Потім, не зрозуміло чому, кинулася на кухню, мабуть сподівалася, що він не піде відразу, побуде з нею, хоч недовго, просто посидить, поговорить.
Мрії забирали її кудись у далеку молодість, коли їм було так добре разом, і шалено захотілося повернутися туди, хоч на годину.
***
— Поліна, готово! — пролунав його голос, від якого вона здригнулася.
Зайшла у ванну кімнату. Відразу в очі впало нове дзеркало, мимоволі глянула туди, але відразу відвернулася.
Глянула на кран, що сяяв на сонці. А серце билося все сильніше і сильніше, і зовсім не від цієї краси.
Адже їхня величезна ванна — це закритий простір, в якому вони вдвох, а він дивиться з такою ніжністю.
Нахилилася над ванною, відкрила і закрила кран, і відчула руки колишнього чоловіка, що зімкнулися на тому місці, де раніше була талія…
Наступна година, що понесла їх у далеку молодість, пролетіла, немов хвилина.
Отямившись, почали метушитися по квартирі, збираючи одяг. Коли одягнулися, господиня квартири згадала, що накривала на стіл:
— Ходімо, нагодую тебе!
Вперше за останні десять років Поліна забула і про свій вік, і про свою вагу. Посадила його за стіл і запитала:
— Ти що, не одружений?
— Ні, — і посміхнувшись, додав. — Від мене йдуть жінки. Мабуть, щось зі мною не так.
— Все з тобою так. Мабуть, така у тебе доля… і у мене теж, — і чисто з жіночою цікавістю запитала. — Ще раз одружений був?
— Був. Теж розлучилися. Дочка зараз доросла, вийшла заміж і поїхала.
— Ти начебто і сам кудись їздив?
— Їздив. Мама у мене хворіє. Ось і повернувся.
— А батько?
— Батько пішов, вже шість років минуло, — і почав розповідати. — Живу з мамою в нашій двокімнатній квартирі. Працюю в цій фірмі. Платять непогано.
Можна перебувати вдома. Коли надходить замовлення, просто дзвонять додому і я виїжджаю. Маму на весь день ніколи не залишаю.
— Ти хороший син, — подумавши, сумно посміхнулася. — І чоловік хороший. Я винна і в твоїй долі, і в своїй.
— Чому?
— Тому що перший чоловік від Бога, і він назавжди. А я тоді злякалася труднощів. Хотілося все і відразу.
— Ні, винні ми разом, що не зберегли свою любов, — встав з-за столу. — Гаразд, Поліна, я пішов. Дякую тобі за все!
У передпокої обійняв, міцно поцілував і вийшов.
***
Стас пішов. Вона кинулася до вікна. Ось він сів у свою стару машину і поїхав, а вона все дивилася йому вслід, немов сподіваючись, що він повернеться.
Поліна не могла знайти собі місця, металася по своїй величезній квартирі, заново переживаючи кожен момент зустрічі зі своїм колишнім чоловіком:
«Чому, чому я тоді, тридцять років тому, зіпсувала долю і йому, і собі? Адже минуло б кілька років і у нас зі Стасом була б і квартира, і машина. Нехай не такі, як у мене зараз, але він би любив мене такою, яка я є».
На її зазвучала мелодія. Дзвонили з тієї фірми:
— Скажіть, будь ласка! Скільки часу пробув у вас наш співробітник? Якщо годину, то ви повинні перевести дві тисячі, якщо дві, то три …
— Зараз переведу, — перервала її Поліна.
І перевела п’ять тисяч.
***
Стас повернувся додому. По дорозі, згадавши, що був на виклику, зателефонував до своєї фірми.
Мати, спираючись на палицю, вийшла його зустрічати в передпокій. Вона завжди чекала на нього, навіть якщо він йшов на годину. Подивилася на нього уважно:
— Синку, що сталося?
— Мамо, все гаразд. Чому ти таке питаєш?
— Я ж бачу. Тобі хоч і шостий десяток пішов, але для мене ти завжди дитина, — посміхнулася. — Ходімо за стіл, все розповіси.
Сіли, і мати знову зажадала:
— Ну, кажи!
— Мамо, я сьогодні прийшов на виклик і зустрів Поліну.
— Яку Поліну? Свою Полінку чи що?
— Свою, — і син сумно посміхнувся.
— І як вона?
— Живе дуже заможно. Величезна елітна квартира. Погладшала, я її відразу й не впізнав, — на обличчі знову промайнула сумна посмішка. — Вона мене відразу впізнала.
— Бачу, ця зустріч тебе розхвилювала.
— Адже вона моя перша любов.
— Ой, Стас, у тебе й до неї були, і в технікумі, і в школі.
— Дружина ж, вона перша.
— Бачу, так і не забув ти її.
***
Родіон, вмившись, зайшов на кухню з посмішкою на обличчі, сів за стіл:
— Красиво стало у ванній кімнаті.
— Тобі сподобалося?
— Головне, що тобі сподобалося. Яка ти сьогодні радісна!
— Приємно, коли щось змінилося в житті.
Останнє слово вирвалося якось само собою, але чоловік не звернув на це уваги.
— Ось і займайся такими дрібницями! А то зациклилася на своїй зовнішності, сидиш цілий день вдома і тільки про це думаєш.
— Тоді я на нашій лоджії сад зроблю. Вона велика і майже порожня.
— Роби!
***
Минув тиждень. Цілими днями Поліна сиділа в інтернеті, проектуючи свій майбутній сад на лоджії.
Лоджія була з хорошу кімнату, як-не-як сімнадцять квадратних метрів, а стояло там всяке різне, що давно вже пора викинути.
Вона радісно уявляла, яким буде її сад, а ще з більшою радістю уявляла, як буде йти будівництво цього саду. Адже будувати його буде той, про кого вона вже тиждень думає, не перестаючи:
«З Родіоном ми прожили тридцять років. Спочатку здавалося, що щастя – це діти, велика квартира і крута машина. Поки були діти, була щасливою, але ось вони виросли…
Квартира і машина стали буденністю. А щастя і кохання не залишилося. Якщо Родіон і кохав мене, то лише до весілля і трохи після весілля.
Але ж я жінка, хоч і повна, хоч скоро п’ятдесят виповниться, і теж хочу щастя і кохання».
Постояла, чомусь посміхаючись і тихо промовила:
— Стас мені теж чоловік, перший.
Взяла телефон і зателефонувала:
— Дівчино, мені потрібен чоловік, який зможе облаштувати мою лоджію.
— Ми займаємося ремонтом в елітних квартирах, за першу годину дві тисячі, за кожну наступну — тисяча…
— Мене ціна не хвилює. Надішліть, будь ласка, Стаса Ковальова. Він минулого разу був у мене і все зробив красиво і акуратно.
— Повідомте зручний для вас час і продиктуйте адресу.
— Якщо він вільний, то надішліть прямо зараз. Записуйте адресу!
***
Станіслав перебирав на балконі інструмент і думав про своє життя:
«Скоро п’ятдесят два, сім’ї немає, дружини немає. Так, по суті, ніколи не було. Чому ми з Поліною вже через рік розбіглися?
Адже кохали одне одного і зараз до неї тягне. А її зараз красивою не назвеш, значить, кохання так і не минуло.
Зараз були б поруч. Може, ще не пізно все повернути? Пізно. Вона багата, живе розкішно, але видно, що щастя немає, але і я її вже щасливою не зможу зробити, тільки життя їй зіпсую.
Зателефонувати їй? Навіщо, може вона вже і забула про мене. Та у мене й номера її немає».
І тут його телефон задзвонив. Дзвонила диспетчер:
— Станіслав, записуй адресу, там жінці щось на лоджії потрібно зробити, — продиктувала адресу і додала. — Просить, щоб прислали тільки тебе. Чимось ти їй сподобався.
— Їду!
Це була адреса Поліни. Забувши про все на світі, він почав поспішно збиратися. Адже на нього чекала дружина, нехай і колишня, але перша і досі кохана.
