– Я вже все вирішив, мамо! Не починай знову. – Ванька вперто дивився у вікно.
– Ти – просто зрадник!
– Я?!! – Хлопчик задихнувся від обурення. – Це я зрадник?!!
Він різко розвернувся і вибіг з кімнати. Замкнувся у себе і, сховавши обличчя в подушці, занурився в спогади…
…Літо. Ваньці виповнилося вісім. На день народження батько подарував йому класний трюковий велосипед, про який хлопчик мріяв.
Ванька цілими днями ганяв з хлопцями у дворі і майже забув, що у батька теж скоро день народження. Повернув його до реальності дід.
– Ваня, ти татові подарунок вже приготував?
– Ні. – розгубився онук. – Діду, а що ж я татові подарую?
– Ну, якщо ти не проти, можу допомогти. Удвох і зробимо.
Два тижні Ваня і дід майстрували свій подарунок – різьблену дерев’яну ключницю. Випилювали, обпалювали, шліфували, прикручували точені блискучі гачки.
Хлопець працював з дідом на рівних. Навіть на якийсь час забув про новий велосипед.
У свій день народження батько був дуже загадковий і веселий. Із задоволенням прийняв привітання, хвалив Ванін подарунок. Обійняв і розцілував діда.
Мама подарувала батькові якусь особливо модну сорочку, і він, дуріючи, жартував, що якби у нього не було такої чудової дружини, то в цій сорочці можна було б навіть одружитися.
На що мама жартома огріла його рушником і сказала, що такого дурня світ білий не бачив.
Коли вже сиділи за святковим столом на дачі, батько несподівано сказав:
– А тепер, мої дорогі, вибачте мене, але я теж зробив собі подарунок. Здійснив, так би мовити, мрію дитинства. Зараз.
Він поспішно попрямував до хвіртки, за якою зупинилася машина. Повернувся з плетеним кошиком у руках.
Ваня глянув і ахнув: у кошику мирно спало товсте чорне цуценя.
– Знайомтеся, це Дайсон.
Мама, докірливо дивлячись на батька, тільки й змогла вимовити:
– Ну, Саша, ти даєш!
Але батько посміхався такою щасливою дитячою посмішкою, так смішно морщив ніс, дивлячись на цуценя, що сердитися на нього було неможливо.
А Ванька так і взагалі був у повному захваті. Втім, скоро Дайсона полюбили всі.
Маленький стаффорд ріс не по днях, а по годинах, і швидко перетворився на потужного широкогрудого пса з дивно спокійним, але оптимістичним характером.
Більше за все він, звичайно, любив батька, немов зрозумівши, що саме батько – найголовніша і найважливіша людина в його собачому житті.
Любив він і інших членів сім’ї. З Ванькою дуріли і грали в догонялки, з мамою ліниво лежав біля кухонного столу, поки та готувала, з дідом, коли приходили в гості, любив «подивитися» телевізор.
Але за батька готовий був у вогонь і в воду, супроводжував його всюди, де було можливо, і одного разу виручив із серйозної біди.
Якось увечері батько, як завжди, вигулював Дайсона в старому парку поруч з будинком.
Вийшли пізно, народу на доріжках вже не було, і батько, всупереч звичаю, спустив собаку з повідця.
Дайсон відразу ж сховався в найближчих кущах за своїми невідкладними собачими справами.
А батько неквапливо прогулювався алеєю, зрідка посвистуючи, щоб собака не відставав занадто.
Він був зайнятий своїми думками і не помітив, як із темряви на доріжку вийшли двоє…
– Ну що, – хрипло сказав один, – запальничку у тебе просити чи відразу грошей?
– А у мене ні того, ні іншого немає. – Миролюбно відповів батько. – Не палю, капіталу не нажив.
– Хамити надумав нам?
– Та ні, на питання відповів.
– Дядько, та ти жвавенький, дивлюся! – один з хлопців наблизився, клацнув, виштовхнувши щось гостре з кишені.
І тут з кущів на доріжку прямо перед хлопцями вивалився Дайсон.
Чорний, як смола, широкогрудий і потужний, у світлі місяця він виглядав вражаюче. Хлопці мимоволі позадкували.
– До мене!
Батько взяв собаку на повідець і так само спокійно сказав:
– Ідіть, хлопці, щоб біди не сталося. Чого вам треба, того у мене все одно немає, а собаку нервувати не раджу.
– Якби вони знали, що наш Дайсон і мухи не образить, – розповідав він пізніше вдома, – то мені б погано довелося.
Але Ваня був упевнений: добродушний і спокійний Дайсон ніколи не дав би батька в образу.
В одному тільки пес не зміг допомогти, коли батько несподівано захворів. І так само швидко і несподівано три роки тому пішов з життя від лейкозу. Тоді Ваньці було одинадцять.
Тепер Дайсон не відходив від хлопчика, як колись від його батька. Немов зрозумів, що маленького господаря треба оберігати, якщо великий кудись так несподівано і надовго пішов.
Ванька схлипнув. Зараз йому вже п’ятнадцять. Рік тому мати познайомилася з Германом. Іван не заперечував. Він уже дорослий, розуміє, що батька не повернути.
Герман – непогана людина, до Ваньки ставиться добре. Але місяць-два тому, коли чоловік уже переїхав до них, з’ясувалося, що у нього алергія на собак.
Начебто й не було нічого особливого, коли раніше заходив, а як стали жити всі разом, навіть задихатися почав. Мати засмутилася, почала вмовляти сина віддати комусь Дайсона.
Ванька не міг повірити, але зціпивши зуби, чесно обійшов усіх друзів, намагаючись знайти собаці справжню сім’ю. Хоча, коли дивився на собаку, сльози наверталися на очі.
Тільки ніхто виявився не готовий взяти на себе турботу про такого вихованця, як Дайсон.
Дідусеві відвезти собаку теж було не можна. Слабкий і хворий літній чоловік вже не мав сил доглядати за стаффордом.
– У притулок не віддам! – твердо заявив він сьогодні після чергової розмови. – Дайсону туди не можна! Він наш!
– Вань, але Герман тепер теж наш. Він наша сім’я. – мати ледь стримувала сльози. – Тобі що, собака дорожчий за людину? Дорожчий за мене? Дорожчий за Германа?
– Мамо, не ображайся. Дорожчий за Германа, так. Дайсон – моя сім’я.
Моя, твоя і татова. – тут Ванька запнувся і ледь не заревів від відчаю. – Мамо, давай ми до дідуся жити підемо. Ми йому там не заважатимемо. І вам… не будемо.
– А мені що тепер на два будинки розірватися, Вань? Мені працювати треба. А тепер ще й в різні кінці міста мотатися, щоб господарство вести?
Ванька подивився на ключницю, що висіла в коридорі, на якій бовтався повідець Дайсона, і, вперто стиснувши зуби, сказав, що він все вирішив.
Тоді мати і назвала його зрадником.
– Ліда, – говорив увечері по телефону дід, – справді, нехай Ванька живе у мене. З господарством ми впораємося, не вперше. Та й мені легше з помічником.
– І правда, Ліда, – підтримав Герман, – що ти хлопця душиш. Він дорослий, дідусеві допоможе. Та й з собакою розлучатися не треба. Відпусти його.
Весело клацнув у замку ключ. У вузький дідів коридор, сопучи, ввалився Дайсон. За ним розквітлий Ванька з великою спортивною сумкою.
– Все, діду, вмовили маму! Герман допоміг! Тепер у тебе житимемо!
Дайсон згодно пирхнув і протопав на своє звичне місце ближче до телевізора…
…- Іване, – голос діда в трубці звучав винувато – щось мені якось не по собі. Серце з ранку щемить. Ти довго ще?
– Ех, діду, чому ти відразу не подзвонив! Я їду!
Іван відпросився у викладача і помчав додому. Поки доїхав, сусідка вже встигла викликати швидку і зараз сиділа біля дідового ліжка.
– Дякую, Маргарита Сергіївна, що доглянули. Я тепер сам.
Разом з Дайсоном, чорним стаффордширським тер’єром, вони проводжали сусідку.
А незабаром вже відчиняли двері бригаді швидкої допомоги, яка приїхала.
– Не бійтеся, – притримуючи за нашийник цікавого пса, говорив він світловолосій молодій дівчині, яка затрималася в коридорі. – Дайсон добрий, він не чіпатиме.
– Та я й не боюся. – дівчина сміливо зайшла в кімнату слідом за лікарем. – Просто вигляд у нього суворий.
– Тільки вигляд. – Іван схвильовано спостерігав за маніпуляціями лікаря. – Це серйозно?
– Це вік, молодий чоловіче. Плюс проблеми із серцем, які з’явилися не вчора.
Я зробив укол, а зараз випишу ліки і напишу рекомендації. Добре б зробити крапельниці. Є у вас хтось, хто міг би зробити це вдома?
– Ні. – Ванька розгубився. – У нас нікому.
– По лікарнях Івана Олексійовича зараз тягати я б теж не радив. Ксюша, – лікар подивився на свою біляву помічницю – може, походиш, прокапаєш?
– Я заплачу, – схвильовано відгукнувся Ваня і запитально подивився на Ксюшу – не хвилюйтеся. Я в університеті вчуся, і ще працюю. – Додав чомусь.
– Я не хвилююся. – Посміхнулася дівчина. – Буду приходити, якщо тільки ця тварина мене не з’їсть.
Вона поглянула на Дайсона, який вальяжно розвалився посеред кімнати, і несподівано підморгнула йому.
Дайсон сховав висунутий язик, схилив голову трохи вбік і уважно подивився на Ксюшу.
– Не з’їсть! Звичайно, не з’їсть! – зрадів Ванька. – Оксана, Ви тільки приходьте до нас. Я зараз збігаю, куплю все, що потрібно. І ключ Вам залишу.
– Зараз нам на виклик. А завтра я зайду і поговоримо. Тільки якщо можна не Оксана, а Ксюша. Мене так всі називають.
– Добре. А я Іван. Як і дідусь. Тільки Олександрович.
– До зустрічі, Іване Олександровичу!
– До побачення, Ксюша!
Ванька збігав до аптеки, напоїв діда чаєм і пішов на прогулянку з Дайсоном.
– Вона тобі сподобалася? – запитав дід, коли онук повернувся.
– Ксюша? Так, симпатична. І добра, якщо погодилася нам допомогти.
– Відчуваю, вона хороша людина. Ти, Ванюша, придивися.
Ксюша приходила до Івана Олексійовича, як і обіцяла. Ванька, якщо був удома, проводжав дівчину. Брав із собою й Дайсона.
Ксюша більше не боялася грізного на вигляд пса. Їхні прогулянки з Іваном ставали частішими й довшими, все більше часу молоді люди проводили разом.
А через рік народився маленький Саша. Постарілий Дайсон разом з усіма зустрів Ксюшу з пологового будинку, і після цього вже не відходив від малюка.
Своє улюблене місце біля телевізора він змінив на кімнату молодих. Спав поруч з ліжечком, заклично бурчав, якщо Сашка прокидався, і неспокійно обнюхував крихітні пальчики.
На прогулянках охороняв коляску, і не було у маленького чоловічка більш грізного захисника.
Сашка і пішов, тримаючись за Дайсонів нашийник, обережно і невпевнено роблячи перші в своєму житті кроки.
Старий пес, якому йшов тринадцятий рік, терпляче і повільно пересувався з Сашкою по кімнаті, ледь помітно підморгуючи вухами, коли малюк занадто голосно вищав від захвату.
Дід теж немов помолодшав. Возився з правнуком із щирим задоволенням, правда, на вулицю вже майже не виходив, хіба що з Ванькою іноді.
Ванька садив Івана Олексійовича на лавку біля будинку, а вірний Дайсон вкладався біля ніг старого. Так і жили…
– Іване Олексійовичу, я на хвилинку в магазин, добре? Сашенька спить, ще хвилин сорок спатиме. Але я навіть швидше повернуся.
– Іди, Ксюшенька, іди, не хвилюйся, все буде добре. – Іван Олексійович посміхнувся. – Ми з Сашею впораємося. Та й Ваня ось-ось прийде.
– Я хотіла Вані зателефонувати, щоб він по дорозі в магазин сам зайшов, але у нього телефон вимкнений. А у нас молока немає і памперси у Саньки закінчилися.
– Ксюша, та ти мені не звітуй. Ти надто сильно про нас хвилюєшся. Іди спокійно, не поспішай.
Ксюша втекла. Іван Олексійович сів на диван, зробив телевізор тихіше, щоб Сашеньку не проспати, якщо той прокинеться.
І він раптом відчув, як гострий біль стиснув десь за грудиною. Раптово стало бракувати повітря. Спробував встати, але зі стогоном опустився назад.
Ліки б взяти зі столу. Спробував ще раз, в очах несподівано потемніло… Дейсон заскиглив, застрибнув на диван, почав облизувати обличчя, руки.
Заплакав прокинувшись Саша. Пес метнувся в сусідню кімнату. Побачивши собаку, малюк засміявся, забелькотів щось по-своєму.
Дайсон повернувся до дивана. Господар, як і раніше, сидів нерухомо. Стафф коротко гавкнув. Подивився здивовано. Господар не встав.
Пес заскиглив, кинувся до вхідних дверей, штовхнув усім тілом.
Двері, які Ксюша в поспіху не зачинила, несподівано піддалися. Дайсон вискочив у під’їзд…
…Маргарита Сергіївна поралася на кухні, коли їй несподівано здалося, що в двері постукали. Вона прислухалася: здалося. Пролунав гавкіт Дайсона.
Значить, до сусідів прийшли. Ну, там і Іван Олексійович, і Ксюша вдома. Гавкіт не припинявся. У двері знову щось стукнуло.
Маргарита Сергіївна відчинила. Дайсон важко дихав, захлинаючись гавкотом.
Він штовхнув жінку головою в коліно і повернувся в бік квартири.
– Що ти, Дайсон? Щось сталося? – сусідка поспішила за собакою. – І двері відчинені.
– Ксюша! – окликнула вона.
У відповідь з кімнати роздався плач малюка. Побачивши на дивані Івана Олексійовича, Маргарита Сергіївна охнула, кинулася до нього.
Дайсон втік до сусідньої кімнати. Саша перестав плакати.
– Вань, ти пробач мене. Я не повинна була йти. – Ксюша, як маленька, розмазувала долонькою сльози. Якби не Дайсон… – Вона сховала обличчя у важкій голові стаффорда.
– Що ти, рідна, все обійшлося. – Іван обійняв дружину.
Дайсон уважно подивився на господаря.
– Молодець, звичайно, ти молодець. Найкращий пес у світі!!!
У кімнаті дід щось тихо говорив Сашкові. Малюк заливисто реготав.
Сива морда старого пса лежала на лапах, очі віддано і закохано дивилися на найдорожчих для нього людей!
