— Набридло! Скільки можна?! Кожне свято одне й те саме! — обурився Діма.
Вони з Вікою одружилися два роки тому. Спочатку йому подобалося, що вона швидко ставала центром будь-якої компанії.
Весела, розкута. Вона не вимагала пояснень, коли він затримувався на роботі, не ревнувала.
А потім йому набридло. Кожен вихідний – гулянки.
Коли почув, як по телефону вона з однією зі своїх подруг обговорювала новорічне меню, Діма запропонував для різноманітності зустріти Новий Рік удвох, влаштувати романтичну ніч при свічках.
— Може, маму запросимо? Вона давно у нас не була, або краще до неї поїдемо. Вона буде рада. Свято ж сімейне… — вмовляв Діма.
Віка презирливо пирхнула:
— Ну вже ні! Це ж свято, а не посиденьки перед телевізором, немов ми якісь пенсіонери! Нудно і нецікаво…
— Та у тебе кожен вихідний — свято. Набридло… Гуляйте без мене цього разу. А я поїду до мами… — Діма розраховував, що Віка піде на поступки хоч раз у житті.
— Ну то й вали до своєї мами! — викрикнула дружина і відвернулася.
Весь вечір вона не розмовляла з ним. У холодильнику чекали свята смачні м’ясні делікатеси, мандарини, овочі для салатів, мариновані гриби і дві пляшки ігристого.
Чесно кажучи, їхати йому зовсім не хотілося, але він вирішив хоч раз у житті показати характер.
Вранці склав у сумку деякі речі, кинув останній погляд на прикрашену ялинку, Віку, що сиділа до нього спиною, і вийшов з квартири.
Чекав, що дружина окликне, зупинить. Не зупинила…
На душі було важко, коли сідав у машину, що за ніч охолола.
— Може, покататися трохи, а потім повернутися додому?.. Ні. Я ж мужик чи що? Та й маму давно не бачив…
У відпустку не вдалося потрапити до неї — за наполяганням Віки їздили на море. До мами наїжджав на день-два в один із вихідних.
На виїзді з міста побачив на узбіччі дороги худеньку дівчинку. Вона голосувала, витягнувши схожу на гілку руку, намагалася зупинити одну з машин, що проїжджали повз.
Діма побачив, як поруч з нею зупинився чорний позашляховик. Дівчина підійшла, а потім швидко відсахнулася назад.
Коли Діма пригальмував позаду джипа, він одразу ж рушив уперед. Діма опустив скло з боку пасажирського сидіння.
— Гей! Тобі куди треба? Сідай, підвезу… — крикнув він.
Дівчина невпевнено підійшла, нахилилася до вікна і відразу поглянула на заднє сидіння.
Діма зрозумів, що вона перевіряє безпеку… у джипі, швидше за все, водій їхав не один.
— У Сонячне, — сказала дівчина.
Діма кивнув на знак згоди. Дівчина відчинила дверцята і вскочила на сидіння.
Зіщулилася вся, щільно стиснула гострі коліна в теплих колготках. Шапки на ній не було.
На зеленому пасмі волосся танули сніжинки. Очі густо підведені чорним олівцем, на губах теж майже чорна помада.
— Ось дурепа. Хіба можна одній так голосувати на трасі? Нарватися можна на великі неприємності… — Діма відразу зрозумів, що це не повія. Занадто худенька і перелякана.
— Квитків на автобус не було… — зуби у дівчини стукали, коли вона говорила.
— Пощастило тобі. Я теж туди їду… — Діма додав обігрів під сидінням.
— Правда?.. — але в голосі не чулося радості, занадто змерзла.
— Проти чого протестуєш? — запитав Діма, набираючи швидкість.
— З чого ви вирішили? — здивовано запитала дівчина.
— А чого так розфарбувалася? На гота не схожа. Або ти віддаєш перевагу змішанню субкультур?.. — не вгамовувався він.
— А вам яке діло?.. — дівчина дивилася перед собою.
— Та так… — Діма знизав плечима і більше не ставив питань.
Так і їхали якийсь час, а потім дівчина задрімала, зігрівшись. Її голова хилилася набік.
Вона здригалася, піднімала голову і засинала, поки голова знову не ковзала до плеча.
— Куди тебе відвезти? — запитав Діма, коли в’їхали в невелике районне містечко.
Дівчина прокинулася, відкрила очі і швидко зорієнтувалася.
— Поверніть ліворуч. Тепер прямо. А он біля того будинку, перед яким ялинка прикрашена, зупиніться… — керувала вона.
— Ого! Так ти дочка Надії Смирнової?.. — зрадів він. — Ми з твоєю мамою в школі за однією партою сиділи.
Дівчина якось дивно на нього поглянула, швидко вийшла з машини і, перш ніж Діма встиг ще щось сказати, зникла за парканом.
Діма віддав машину назад, проїхав кілька будинків і зупинився біля маминого палісадника.
Помітив, як в одному з вікон заворушилася фіранка. Коли підійшов до ганку, мама вже зустрічала його в дверях.
— Діма! А я не чекала вас… — погляд мами метнувся від сина до хвіртки в паркані і назад… — А ти один? Без Віки? Щось сталося?.. – в очах мами радість змінилася тривогою.
— Холодно, замерзнеш, ходімо в будинок… – замість відповіді Діма відтісняв маму всередину, в тепло.
Кинув сумку біля дверей, озирнувся, пізно збагнувши, що забув по дорозі купити продуктів і щось у подарунок.
— Мамо, вибач. Я як сніг на голову, не попередив, з собою нічого не привіз… – винувато озирнувся на матір.
– І не треба нічого, синку. У мене все є, своє.
– А ти що ж ялинку не прикрасила? – він знову озирнувся. – Адже свято…
— Мені одній, навіщо? Ви що, посварилися з Вікою? Невже розлучатися надумали? — мама підійшла до нього і заглянула стурбовано в обличчя.
— Ні, мамо, все гаразд. Вона просто втомилася. Вирішила зустріти Новий Рік з друзями. А я скучив за тобою.
— А-а-а, — багатозначно простягнула мама.
— Мамо, поки світло, я піду за ялинкою… — і не чекаючи відповіді, Діма вискочив з дому, тікаючи від її зайвих питань і своїх неправдивих пояснень.
Містечко невелике, проїхав небагато — ось тобі і ліс вздовж дороги.
Діма залишив машину на узбіччі, взяв з багажника сокирку, мотузку і по протоптаній стежці зайшов у ліс.
Коли повернувся, мама вже дістала коробку зі старими іграшками. Будинок наповнився запахами лісу, хвої і дитячими спогадами, коли тато ще був живий, а мама була молодою.
Ялинку поставили біля вікна. Тепер з вулиці будуть видні вогні гірлянди — значить, в будинок прийшло свято.
— Ти голодний? Давай, сідай до столу, у мене супчик з вермішеллю свіжий… — мама загриміла тарілками.
Діма їв, а мама все ніяк не могла заспокоїтися, хоча син і раніше часто приїжджав один.
— Два роки живете, а дітей у вас немає. Віка б одразу остепенилася. Що за сім’я без дітей?.. — примовляла вона і підкладала Дімі ще хліба.
Не встиг він доїсти, як у сінях почулися кроки. Хтось гучно тупав ногами, струшуючи зі взуття сніг.
— Заходь вже, чого тупаєш? — крикнула мама.
У кімнату увійшла Єлизавета, мамина подруга.
— А я так і зрозуміла, що це ти підвіз мою онуку. Дякую, Діма. Зайшла переконатися і подякувати.
А у вас вже і ялинка стоїть! Давно до матері не приїжджав. А чого один, без дружини? —задавала вона питання одне за одним, не чекаючи відповідей.
— Нормально живу. Як усі. Віка погано себе почуває… — Діма невдоволено поглянув на матір.
— Чи не при надії? — допитувалася Єлизавета, сплеснувши руками. — Давно пора…
— Годі тобі, Лізо. Допит влаштувала… — перервала її мати. — А ти з онукою приходь до нас Новий Рік зустрічати. Разом веселіше, ніж кожному у своєму домі.
— А ми прийдемо… Чому ж не прийти? Онука привезла якісь заморські фрукти, а я напекла пирогів.
Тоді я піду? Потім поговоримо… О десятій прийдемо, так? – запитала Єлизавета, пильно дивлячись на матір.
Та зрозуміла сигнал погляду, вийшла проводити подругу за двері. Повернулася хвилин через десять. «Шушукали», – здогадався Діма.
— А її онучка — ділова. І відчайдушна… — Діма хотів розповісти про зелене волосся і про все інше, але побачив суворий материнський погляд і замовк.
— Хороша дівчина. Допомагає бабусі. Кожні вихідні приїжджає додому. Вчиться на бухгалтера. Відмінниця.
Без матері і батька, а така розумниця виросла… – в голосі матері чувся докір на зауваження сина.
— Ми про одну дівчину говоримо? Дочку Наді? – уточнив Діма.
— Так. Я ж тобі розповідала. Ти, мабуть, забув. Надя нагуляла дитину відразу після школи.
Тому не стала вступати на навчання. Як з’явився живіт, Ліза відіслала її до сестри в село, щоб не було пліток. Повернулася вона вже з дитиною.
Хто батько, так і не сказала. А Ліза поширила чутку, що від Павла вона народила. Того, що загинув.
Але тільки, він вже у від’їзді був тоді, тож дитиною обзавестися вона не могла від нього. Темна історія. На своє прізвище дівчинку записали, а по батькові дали Павлівна.
Надю водій напідпитку збив, коли Даші було два рочки. Йшла з магазину, а він прямо на неї на швидкості вискочив.
Ліза одна виростила дівчинку. Я трохи допомагала сидіти з нею.
Ви ж дружили з Надею в школі. Вона часто до нас прибігала, уроки допомагала тобі робити.
Я грішною справою сподівалася, що ви одружитеся. Гарна пара з вас вийшла б… – мати важко зітхнула.
А Діма опустив очі і замислився…
***
Весна того року видалася рання, тепла. Діма з Надею йшли зі школи. Жили на одній вулиці, через два будинки один від одного.
— Ти куди вступатимеш? — розмахуючи гілкою, запитав Діма.
— Не знаю. Напевно, в коледж. Бухгалтером завжди знайду роботу, навіть тут. Маму не хочу одну залишати надовго.
А ти в політехнічний, знаю. — Надя робила широкі кроки, щоб йти в ногу з Дімою.
— Ага. Але я не хочу повертатися сюди. Краще маму до себе потім заберу. Ти позаймаєшся до іспитів зі мною? Мені потрібні хороші бали, щоб вступити. — Діма поглянув на Надю.
Вона останнім часом змінилася, покращала, округлилася. Дивилася загадково, немов знала якусь таємницю і не хотіла ні з ким нею ділитися. Від її поглядів Діму кидало в жар, він збентежено відводив очі.
— Звичайно. У нас з тобою цілий тиждень до іспитів є. — Надя нахилилася, зірвала травинку і прикусила її зубами. Один різець у неї був трохи кривий.
Вони кілька днів дійсно займалися. Найчастіше в городі, за кущами смородини, на розстеленій на траві ковдрі.
Дружили з дитинства, сиділи багато років за однією партою.
Було спекотно, і Надя спустила лямки сарафана вниз, підставляючи плечі і спину спекотному весняному сонцю.
Просто друзі. Але цього разу Діма раптом відчув себе ніяково від близькості голих плечей, запаху шкіри.
У нього закрутилася голова, і стало спекотно, як при температурі. Все сталося занадто швидко. Якась сила штовхнула їх один до одного, збила, повалила…
Надя тихо сказала, що кохає Діму з сьомого класу, що буде чекати… Зізнання приголомшило його, вибило повітря з легенів. І він теж щось таке шепотів їй у відповідь…
А потім Надя почала його уникати. Після випускного Діма поїхав подавати заяву до інституту. А коли повернувся, не було приводу бачитися.
Заняття з математики з нею йому вже були не потрібні. У серпні він поїхав навчатися до обласного центру.
Вечірки в гуртожитку, дівчата, вільні від батьківського нагляду… Насичене студентське життя не давало часу отямитися.
І Дімі вже здавалося, що нічого і у них з Надею не було. Приснилося, вигадалося, нафантазувалося.
Він приїжджав додому до матері нечасто, допомагав по господарству. Надя кудись поїхала. А потім…
Потім він дізнався про неї і Павла, про її загибель. А два роки тому і сам одружився.
Матері Віка не сподобалася відразу. «Занадто непосидюча. Ви різні», — говорила вона.
А йому Віка сподобалася саме тим, що весела, жвава. Не така, як тиха і спокійна Надя.
“Коли ми з Вікою перестали чути одне одного, розуміти? Кудись віднесло вітром наше кохання, висушило сонцем, змило осінніми дощами», — подумав Діма. – І що тепер? Як нам жити далі? І чи буде у нас це «далі»?”
— Про що замислився? – Діма не помітив, як підійшла мама.
— Думки в голову лізуть різні. Я повний дурень, мамо. Взяв і поїхав з дому. А Віка там одна. Це ж неправильно, так?..
– Пізно схаменувся, синку. Додому вже не встигнеш до Нового Року. Нічого, ніколи не пізно все виправити.
Повернешся, розберешся. Давай, стіл висунемо. Скоро гості прийдуть… – мама поплескала сина по плечу.
Діма виконував вказівки мами і згадував, думав.
“Адже Надя могла носити його дитину тоді. Значить, це моя дочка… Ні, занадто доросла… Ага, я себе все ще дитиною вважаю.
У нас і було всього один раз. Неуміло, швидко, гаряче. Як уві сні… Ні. Це я всі ці роки спав і ніяк не міг прокинутися…
Мама сказала, що Єлизавета вигадала про Павла, щоб врятувати репутацію дочки. Місто маленьке. А я повірив, як і всі…
Надя нікому не сказала про нас, щоб не зіпсувати мені життя, щоб я вступив і навчався.
А я і радий був, навіть не згадав жодного разу. Надя, Надя. Сама вирішила з усім цим впоратися. Значить, тепер моя черга…”
Вони накрили стіл, мама одягла ошатне плаття, ялинка горіла різнокольоровими вогнями, по телевізору йшли святкові програми.
Діма поголився, пригладив волосся. У нього було відчуття, що з того давнього травня він відразу потрапив сюди. І зараз у двері увійде Надя.
— А ось і ми! — у двері увійшла Єлизавета з пакетами, а за її спиною маячила…
Діма не відразу впізнав свою ранкову попутницю. Без бойового розфарбування вона виглядала зовсім дитиною, тендітною і беззахисною.
Єлизавета з матір’ю пішли на кухню, а Діма підійшов до Даші.
— Я не відразу впізнав тебе. Ти просто красуня. Навіщо був весь цей маскарад? — Діма провів Дашу в кімнату.
— Щоб не сильно відрізнятися від інших. Просто я вчуся в коледжі. Там різні хлопці: відмінників не люблять, гноблять, вважають вискочками. А так — за свою приймають. Засіб захисту від нападу… — пояснила Даша.
— І допомагає?..
— Поки що так…
Діма придивлявся до Даші і не знаходив нічого спільного з Надею. «Їй зараз стільки ж, скільки нам тоді було».
Йому хотілося битися головою об стіну, щоб прокинутися, повернутися назад і все виправити, змінити.
— Чому ви так дивитеся на мене?.. Мені ніяково, — запитала збентежено Даша.
Діма й не помітив, що не зводив з неї очей.
— Вибач. Ти зовсім не схожа на маму… — йому заважали руки.
Він не знав, чим їх зайняти, куди подіти. Побачив на підлозі ниточку дощику, зрадів можливості щось робити, нахилився і підняв її з підлоги.
— Напевно, я на батька схожа. Правда, я його ніколи не бачила. Та й маму не пам’ятаю, — сумно сказала Даша.
Діма озирнувся на кухню. Мама з тіткою Лізою займалися останніми приготуваннями, переговорювалися тихо. Діма глибоко зітхнув і стрибнув у вир свого зізнання.
— Я хотів сказати… Я не впевнений… Ні, не те… — Діма запустив п’ятірню в волосся.
— Гей, молодь, не нудьгуєте? Давайте до столу, проводимо старий рік… — до кімнати увійшла Єлизавета з тарілкою салату.
Діма зрадів перепочинкові. Відкрив пляшку червоного, розлив по келихах.
«Вип’ю, легше стане», — вирішив він і на правах єдиного чоловіка в будинку виголосив тост, на подив влучно і красиво.
Потім жінки дивилися телевізор, одурілі від напою і рясної їжі. А Даша з Дімою пішли мити тарілки.
— Ви хотіли щось сказати, — нагадала Даша, витираючи посуд.
Десь зовсім близько за вікном пролунав вибух петард.
«Спочатку дізнайся напевно, а потім вбивай всіх своїм зізнанням. Хочеш свято всім зіпсувати?
А вони готові почути твою заяву? Упевнений?.. — пролунав у його голові внутрішній тверезий голос… — здається, я божеволію».
Діма повернувся від раковини до Даші. «Дивиться на мене, як Надя. Немов знає якийсь секрет. А може, вона знає?..»
— Не впевнений, що потрібно говорити саме зараз. Ні я, ні ти не готові до цього. Та хіба можна бути до такого готовим?
Загалом, перед самими випускними іспитами… Мені потім здавалося, що це снилося…
Запинаючись, підбираючи слова, Діма розповідав, то поспішно, бажаючи пропустити деталі, то повільно, згадуючи подробиці.
Даша стояла перед ним з рушником і тарілкою в руках, слухала серйозно, не перебиваючи, широко розплющивши очі.
— Розумієш, вона нікому не сказала, щоб я поїхав вчитися. Вона не могла бути з Павлом. Не така була Надя. Та він уже тоді поїхав звідси.
Діма в паніці побачив, що Даша поставила тарілку на стіл, поклала зверху рушник.
— Тільки не тікай. Я не хочу виправдовуватися. Але виходить, що виправдовуюся.
Дурний хлопчисько був. Мені так фігово зараз. Навіть не уявляю, що ти відчуваєш…
Даша раптом зробила крок до нього.
– Ви мій батько? – прошепотіла вона і сховала голову в його грудях.
Потім відсунулася. З її очей текли сльози, залишаючи на щоках мокрі сліди.
– Коли я сіла в машину, відразу відчула себе в безпеці, ніби поруч з рідною людиною. Я думала, що я одна… — Вона знову притиснулася до нього. — Знаєте..
Але я ж не можу ось так відразу назвати вас… тебе татом. Можна поки називати Дімою?.. — прошепотіла вона в його груди.
– Там уже… – у дверях завмерла мама… – Що тут відбувається? – В її очах метався переляк, здивування, обурення.
Даша відсторонилася від Діми. Йому відразу стало холодно, а на сорочці залишилася мокра пляма від її сліз.
— Ходімо швидше. Сім хвилин до півночі… — вона обійняла за плечі маму Діми, бо та була сильно схвильована і хотіла щось сказати. — Потім. Все потім. Ходімо…
Вони всі сіли за стіл, мовчки слухали новорічне привітання.
— Діма, відкривай ігристе, — вивела його із задумливості бабуся Даші.
Діма взяв пляшку, тремтячими руками почав знімати золотисту фольгу з пробки.
— Раз! Два! Три! – рахувала вголос Даша.
З гучним хлопком пробка залишилася в долоні Діми. Над горлечком пляшки піднімався туманний димок.
— Шість! Сім! – повторювала Даша за боєм курантів.
Діма розлив напій по келихах.
— Одинадцять! Дванадцять! — крізь сльози крикнула Даша.
Дзвін келихів злився з останнім ударом курантів.
Діма пив колюче ігристе під крики «З Новим Роком!» на вулиці і вибухи петард.
У вікні замиготіли різнокольорові спалахи салюту. А на тарілку Діми тітка Єлизавета поклала гірку салату.
Вони з Дашею переглянулися і посміхнулися один одному.
«Хотів все виправити? Так виправляй. Більш підходящого випадку не буде».
У голові раптом стало легко від ігристого і прийнятого рішення.
— Бабусю, тітонько Аня… — почала Даша, а мама Діми притиснула з переляку руки до грудей.
— Я сам. — Діма зупинив Дашу. — Я хочу сказати, що я батько Даші… — і сам злякався своїх слів.
Мама сплеснула руками і ахнула. Єлизавета посміхнулася.
— Я завжди так вважала. Занадто багато часу ви проводили разом, а потім раптом стали уникати одне одного. Рада, що ти сам зізнався.
Діма, синку… — вона простягнула до нього руки, і йому нічого не залишалося, як дозволити обійняти себе. — Тепер я можу піти спокійно, у онуки є батько.
Схвильовані, збуджені, вони довго згадували Надю, обговорювали несподівану новину, таємницю народження Даші.
Забувши про концерт по телевізору, не звертаючи уваги на салют і веселі крики за вікнами. Розійшлися тільки під ранок.
Діма прокинувся, коли за вікном вже було світло. Мама в кухні готувала сніданок.
— Вибач мене, мамо… — він підійшов ззаду і обійняв її.
— Так, здивував!.. Як твоя дружина сприйме цю новину?
Діма не встиг відповісти. За вікном пролунав звук зачинених дверцят машини, гуркіт мотора.
— А ось і вона. Промовка про вовка…
Крізь фіранку вікна Діма побачив Віку, яка йшла до будинку, пішов відкривати двері.
— Віка! Молодець, що приїхала. І правильно. Погано в таке свято розлучатися… — мама вже поспішала на допомогу, щоб не наговорили чогось одне одному.
— Вибач мене, Діма. Я хотіла ще вчора приїхати, але автобуси вже не ходили, а таксисти відмовилися везти… — вона винувато дивилася на чоловіка.
— Я пішла від Устинових, взяла таксі і поїхала додому, думала, ти повернешся. Ледве дочекалася ранку. Ось, приїхала…
— Проходь, що біля порога розмовляти… — Діма пішов першим до кімнати.
На столі вже димівся в чашках чай. Діма вловив змовницький погляд мами.
Вони ще сиділи за столом, коли в незачинені двері влетіла Даша з криком:
— Тітонько Аня, Діма! Я пирогів при… — вона завмерла, помітивши за столом Віку.
— Проходь, якраз до чаю прийшла… — господиня вийшла до Даші, взяла з її рук пакет з пирогами, потім посадила за стіл навпроти Діми.
— Я не вчасно? — запитала Даша, а Діма подумав, що сцена гідна індійського кіно або мелодрами, і посміхнувся.
— Діма? Ти часу дарма не втрачав… — погляд Віки міг пропалити дірку на лобі Даші.
— Тихо. Приборкай свій норов… — мама накрила руки Віки своєю долонею. — Це дочка Діми.
— Як дочка? Ви розігруєте мене?
— Я тільки вчора дізнався про це. Так вийшло. Особливо розповідати нічого.
Даша вчиться в коледжі. Вона буде жити з нами. Хочеш, приймай все як є, а не хочеш… — озвучив своє рішення Діма.
— Ну і новорічний подаруночок… Думала, все буде як завжди, а тут такий феєрверк подій!.. І що мені робити?.. — Віка подивилася на маму Діми, шукаючи у неї підказки.
— Вирішуй сама… — мама знизала плечима.
— Вибач, що поїхав, кинув тебе одну в свято. Але завдяки цьому я зустрів Дашу. А то ще й наступні вісімнадцять років жив би в невіданні. — Діма перевів погляд з Віки на Дашу.
– А ти впевнений? Ви зовсім не схожі, – сказала Віка, а Даша згорнулася під її колючим поглядом. – Треба зробити тест, а то бувають різні випадки…
– Ніяких тестів ми робити не будемо. Даша, не хвилюйся… – Діма зробив глибокий вдих. – Є метод кращий за тест. При народженні дитина найчастіше успадковує фізичні дані від батька, а розумові, інтелект — від матері.
Відомий факт. Різні хромосоми і все таке. Так розпорядилася природа. Щодо розуму сумнівів немає.
Даша вся в маму — відмінниця, безстрашна до відчаю… — При цих словах Даша опустила очі.
— У мене є одна відмінна риса. У мого батька була така сама. Не унікальна, але все ж… У мене на ногах середні пальці на одну третину зрослися. Ось… — Діма відсунув стілець, зняв тапок і виставив ногу… — Упевнений, у Даші теж…
Даша оглянула всіх розгубленим поглядом.
— Тобі не обов’язково показувати свої ноги, дівчинко. Діма, навіщо ти влаштовуєш цей цирк?.. — мама докірливо подивилася на сина.
Даша нахилилася, трохи підняла штанину джинсів і зняла одну шкарпетку. Потім підійшла і поставила свою маленьку ніжку поруч з великою Діминою.
— Ну? Що я казав?.. — Діма обійняв Дашу за талію і притиснув до себе.
Віка сором’язливо опустила голову.
— Вибачте мені. Я дурницю сказала. Даша, вибач. Матір я тобі не заміню, але подругою чи старшою сестрою постараюся стати.
Діма, я за ніч стільки всього передумала… Я так поводилася жахливо. Можеш не вірити мені, але я ніколи не зраджувала тебе. Я не зможу без тебе жити!..
— Ну ось, зовсім інша справа. Новий Рік, нове життя, нове щастя… – мама підійшла і обійняла однією рукою сина і онуку, іншу простягнула Віці, за яку та вхопилася обома руками…
…Через два дні нова сім’я зібралася повертатися. Машина у дворі була доверху набита банками з варенням, соліннями, пакетами з картоплею, пирогами і подарунками.
Звучали останні настанови, прощальні поцілунки.
– Діма, ти суворіше з нею там. А ти, Даша, слухайся батька. Господи, допоможи їм! – Єлизавета перехрестила всіх, хто зібрався біля машини.
— Не хвилюйтеся, автостопом вона більше їздити не буде. Все, сідайте, а то ми ніколи не поїдемо… — Діма першим сів за кермо.
У дзеркало заднього виду він раз у раз поглядав на двох старіючих подруг, які дружно махали їм услід, поки не звернув на іншу вулицю.
Віка з Дашею сиділи на задньому сидінні і щось обговорювали, іноді посміхалися.
«Яким воно буде, нове життя? Треба ж, Віку не впізнати. Надовго? Бажали нового щастя в новому році?
Отримаєте… Я раптом став батьком дорослої дочки. І радісно, і страшно.
Що ж, звикай, тату. Нарешті закінчився сон тривалістю вісімнадцять років»…
Кожен Новий рік у житті людини неповторний, як візерунок сніжинки. Він так само швидко і непомітно тане, залишаючи в пам’яті миті щастя і незагоєні шрами на душі.
