Поля потрапила на виховання до бабусі незабаром після народження. Коли мама принесла її в село морозною і сніжною зимою, в натопчену хату.
Їх оточили діти. Це були хлопці шкільного віку, молодші брати мами. Вони були для Полі дядьками.
Бабуся Настя прийшла з роботи, коли сутеніло. Горіла гасова лампа, мама з Полею спали на печі.
Брати пішли допомагати матері в сарай. Корова, поросята, кури, гуси — велике господарство.
Незабаром бабуся Настя трясла за ногу дочку, щоб та спускалася до вечері. Їли мовчки, ніхто не заводив розмову.
— Надовго прийшла? В гості чи як? — не витримала мати.
— І те, і інше, — сказала дочка, дивлячись матері в очі.
— Як це розуміти?
— Полю хочу у тебе залишити. Шкода в ясла віддавати, три місяці від народження.
Працювати треба, та й Дімка став випивати, дружків водити, скандалити… Не хочеться, щоб дитина росла в усьому цьому.
— Казала ж, він тобі не пара!
— Не починайте, мамо, я люблю його таким, який він є!
— Ти ж знаєш, що я працюю в колгоспі, Пєтька із Сашком в школі вчаться, куди нам ще дитину?
— Ти не турбуйся, Поля спокійна, якщо не голодна…
— Матуся…, в такому віці гріх дитину від грудей відривати!
— Що робити, мамо, життя таке.
— Не життя, а твоя дурна голова. Забирала б Поліну, поверталася в село, рук робочих не вистачає. Аркаша досі не може тебе забути, пробачить, що кинула.
— Мені не потрібен Аркаша, як ви не розумієте, мамо!
— Дурепа, вона і є дурепа!
— Досить, мамо! Не хочете допомогти, так і скажіть!
— Ее-х! — голосно зітхнула мати і почала прибирати зі столу.
— Я сама, йдіть, відпочивайте, — сказала дочка.
Так Поліна залишилася у бабусі Насті, яка годувала її коров’ячим молоком та манною кашею.
Щільно сповивала, співала колискову, а коли онука засинала, вона бігла на роботу. Хлопчаки виганяли корову в стадо і йшли до школи.
Бабуся Настя працювала близько від дому, тому часто навідувалася, щоб подивитися, чи спить Поля.
Мама спочатку часто бігала в село або приїжджала на велосипеді, а то й на попутних “конях”. П’ять кілометрів лісом від селища прямо.
У теплу пору Баба Настя йшла в неділю до церкви, брала Поліну, заносила матері, а на зворотному шляху забирала.
Мама роздобула коляску, щоб було зручно возити дитину по витоптаній роками дорозі.
До трьох років Поля була вже жвавою дитиною, розвиненою. Постійно з дорослими. Вона вже могла по складах читати казки.
Нічого не боялася, тваринам у дворі від неї діставалося. Тому і Шарик її кусав, і гуси щипали, і індики ганяли по двору.
Ні хвилини на місці посидіти не могла. Як таку залишиш вдома. Доводилося бабі Насті тягнути її з собою на роботу. А й бабам веселіше було працювати з такою пустункою.
Але дівчинка лізла кругом, начальство було незадоволене. Зібрала одного разу баба Настя онучку і відвела до матері.
— Ось, забирай! Мені народжувала чи що? Була б я на пенсії, одне питання, але у мене робота.
— Я розумію, мамо… Спробую влаштувати її в цілодобовий дитячий садок.
— Це як же, від рідної дочки відмовитися? Державі скинути? Вона що, сирота?
— Дімка не хоче бачити Полю вдома… Не знаю, чому, не любить він її, хоча схожі, як дві краплі води…
— А ось Аркаша б так не вчинив!
— Не починайте, мамо. Дімка рідний батько, а Аркаша чужа людина.
— Якби ти бачила, як він з Полінкою грав… Тільки він і допомагав, щоб не заважав мені працювати…
Баба Настя пішла. Поліна зраділа матері і за бабусею не побігла.
Вперше вона ночувала у батьків у кімнаті гуртожитку. Вперше побачила злого піддатогт батька, який кричав на матір і навіть підняв на неї руку.
Наступного дня мама залишила дівчинку у сусідів. Там жінка сиділа вдома зі своїми дітьми.
На проході з кімнати в кімнату висіла гойдалка, і Поліна не злазила з неї. Гралася з дітьми гарними іграшками.
Увечері батько знову перебрав, влаштував скандал. Поліна вже спала, і мати схопила її сонну, щоб закритися від батька. Він вирвав Поліну і кинув на ліжко.
До ночі батьки заспокоїлися. Тільки дівчинка заснути не могла, вона лежала, дивилася у віконце, освітлене ліхтарем, а в грудях тремтіло маленьке сердечко.
Нарешті почало світати. Вона тихо встала і одяглася, вислизнула у двері. Вийшла з гуртожитку і пустилася бігти.
Дорога була одна, вона проходила повз кінотеатр, аптеку, звертала на пустир і потім у ліс.
Багато разів цією дорогою її возила в колясці бабуся. Дівчинка бігла, не зупиняючись.
Людей на вулиці ще не було, світили ліхтарі. Коли дісталася до лісу, вже світало.
Але ліс був старим, дерева величезні, не було видно неба, тому здавався темним. Було дуже страшно.
Іноді Поліні хотілося повернутися назад, але вона знала, що попереду буде село, дорога виведе до річки, а там, через міст ліворуч, вулиця бабусі Насті. Будинок на ній стояв в ряду останнім.
Поліні за кожним деревом ввижалися звірі і злі феї з казок, лякав кожен звук. Вона заплющувала очі і намагалася бігти наосліп. Але так виходило повільно.
Нарешті, попереду стало світлішати. Ліс рідшав, починалися чагарники, а там і річка. Тільки на мосту Поліна перевела подих. Міст був дерев’яним, вона сіла на виступ і голосно заплакала.
Нарешті зібралася із силами і пішла далі. Сонечко вийшло, навколо була краса. А ось і будинок бабусі Насті. Нікого не було.
Двері бабуся ніколи не замикала на замок, він просто так висів на дужці.
Поліна не могла дотягнутися до ручки. Знайшла в саду стару табуретку, притягла її, залізла, відкрила двері і впала. Ніжки табуретки стояли нерівно. Розідрала лікоть.
Вона зайшла тільки в сіни, потрібно було ще одні двері в будинок відкрити. На її щастя, хтось не прикрив двері щільно, маленькі пальчики Поліни прослизнули в щілину і двері зі скрипом відкрилися.
Поліна була голодна і хотіла пити. Але їжа стояла в печі, дістати її вона не могла.
Зате в сінях на підлозі стояв глечик з молоком, а в кухонному столі лежав спечений бабусею смачний хліб, стояла баночка полуничного варення.
Поліна кусала хліб від великої буханки і ложечкою їла варення. Потім напилася молока, все віднесла на місце і залізла на піч. Полистала книжку і заснула міцним сном.
Їй щось снилося, вона не чула, як прийшли брати, а потім бабуся, яка відразу побачила, що щось не так. Кинулася до печі і побачила сплячу Поліну.
Треба було якось повідомити дочці, що дівчинка у неї. Довелося бігти до голови, щоб від нього зателефонувати доньці на роботу.
Ніхто не знає, який переполох влаштувала мати в селищі, але після витівки Поліни бабуся Настя ніколи більше не намагалася скинути онуку матері. Вони просто жили разом.
Потрапила до неї дівчинка вже дорослою, коли мама народила братика і знадобилася нянька.
Але бабуся Настя назавжди залишилася для неї найулюбленішою і найголовнішою людиною на світі.
Мама була чужою, у них не вийшло знайти контакт одна з одною, хоча брата Поліна дуже любила і він її теж.
Але батько створював нестерпні умови вдома, від яких страждала вся родина.
Коли Поліні виповнилося чотирнадцять років, вона так само втекла з дому до бабусі.
Тільки шлях цього разу був довшим, тому що батьки поїхали далеко. Довелося вкрасти у них гроші на квиток.
Таємно вибратися з дому, сісти на автобус, потім на поїзд і тільки потім пройти, як колись, ті ж п’ять кілометрів, міст і по вулиці до крайнього будинку.
Зустріч була радісною, дзвонити не довелося, Поліна залишила у подруги лист мамі. Мама сильно не переживала, сказала, що може це й на краще.
До повноліття дівчинка жила з бабусею удвох. Дядьки одружилися, а дід пішов до іншої ще в молодості.
Бабуся Настя сама виховала дітей і виховала онуку, встигла з правнуками повозитися.
У майбутньому Поліна ще буде тікати до неї від чоловіка. Але, це окрема історія.
Добре, коли за спиною є така рідна людина, до якої можна втекти.
