Надя стояла на драбині, намагаючись дотягнутися до верхньої полиці антресолі.
У батьківській квартирі пахло пилом і старими газетами — специфічний запах затхлості, який не вивітрювався навіть при відкритих вікнах.
— Надя, ну ти там скоро? — голос матері, Ірини Петрівни, доносився з вітальні. — Юля дзвонила, вони з чоловіком заїдуть ввечері, треба б стіл накрити. Ти в магазин встигнеш?
Надя витерла піт з чола. Їй було сорок. Вона працювала начальником планового відділу на заводі, керувала колективом у тридцять осіб, але тут, у батьківській «трійці», миттєво перетворювалася на подай-принеси.
— Встигну, мамо.
Вона потягнула на себе стару взуттєву коробку, туго набиту документами. Картон тріснув, і вміст посипався на підлогу.
Паспорти на побутову техніку, гарантійні талони на холодильник, куплений Надею три роки тому, і щільний конверт формату А4.
Надя спустилася вниз, збираючи папери. Конверт не був заклеєний. З нього визирав куточок гербового паперу.
Вона знала, що читати чуже не можна. Але погляд вихопив знайоме прізвище сестри.
Надя дістала документ. Заповіт. Свіжий, лютневий.
«…квартиру, що знаходиться за адресою… а також дачну ділянку… заповідаю дочці, Смирновій Юлії Вікторівні…»
Надя перечитала двічі. Всередині стало порожньо. Не боляче, не прикро, а саме порожньо, як у вимкненому холодильнику.
Минулого місяця вона оплатила батькові лікування зубів. Сума була така, що довелося відкласти покупку зимових шин.
Два роки тому вона зробила в цій квартирі ремонт — повністю, від проводки до ламінату.
Юля тоді сказала: «Ой, у мене зараз творча криза, грошей зовсім немає», і поїхала на відпочинок на море.
Надя акуратно вклала аркуш назад. Поклала конверт на дно коробки, завалила зверху інструкціями від техніки.
— Надя! — знову крикнула мама. — Тобі список продуктів продиктувати чи ти сама знаєш? Ікри червоної візьми, Юля її так любить.
Надя встала. Коліна хруснули. Вона подивилася на свої руки — манікюр, який вона не оновлювала другий місяць, тому що «треба допомогти батькам з дачею».
— Знаю, мамо, — тихо сказала вона.
Увечері, після вечері, де Юля розповідала про свої плани відкрити студію йоги («Треба тільки приміщення знайти, тато обіцяв допомогти з орендою»), Надя поїхала додому.
Вона сіла за кухонний стіл. Відкрила банківський додаток.
У розділі «Шаблони» висів довгий список:
«Мама комунальні»
«Тато Інтернет»
«Дача Світло»
«Батьки Продукти» (переказ на картку)
«Тато Ліки»
Надя натиснула «Редагувати».
Видалити. Видалити.. Видалити…
Палець завмер над пунктом «Ліки». Батько дійсно хворів.
Але потім вона згадала задоволене обличчя сестри, яка смакувала бутерброд з ікрою. «Тато обіцяв допомогти з орендою».
Значить, гроші у батька є. Просто це гроші не на лікування, а на улюблену молодшу дочку.
Видалити.
Вона поклала телефон екраном вниз. Їй здавалося, що зараз пролунає сирена.
Але в квартирі було тихо. Гудів холодильник. За вікном шуміли машини.
Перші два тижні минули в дивному затишші. Батьки не дзвонили. Надя їм теж.
Вона знала цей сценарій: вони думали, що вона «дується через дрібниці» і скоро прибіжить сама, з пакетами і вибаченнями.
Раніше так і було. Надя завжди відчувала провину за те, що вона «суха і нудна», а Юля — «свято».
Дзвінок пролунав у десятих числах місяця. Надя була на нараді, побачила ім’я «Мама» і скинула. Передзвонила тільки ввечері.
— Чому ти не береш трубку? — голос матері тремтів від обурення. — Ми тут місця собі не знаходимо!
— Працювала, мамо. Що сталося?
— Що сталося?! Надя, у нас інтернет відключили! Тато футбол дивитися не може! І квитанції прийшли…
Я в скриньку заглянула, а там червоні цифри попереджень! Ти чому не оплатила їх? Забула?
Надя підійшла до вікна.
— Я не забула, мамо. Я просто більше не буду платити.
Тиша в трубці була відчутною. Надя чула важке дихання матері.
— Тобто як… не будеш? — розгублено запитала Ірина Петрівна. — У нас же пенсія маленька… Ти ж знаєш, ми відкладаємо…
— Знаю. На допомогу Юлі.
— При чому тут Юля? — голос матері зірвався на вереск. — Ти рахуєш наші гроші?
— Ні, мамо. Я рахую свої. Квартира тепер Юлина. Дача — Юлина. Весь спадок — їй. Я бачила папери.
— Ти… ти рилася в наших речах? — мати перейшла в наступ. Адже кращий захист — це напад.
— Я прибирала, мамо. Як завжди. Отже, якщо Юля — власниця активів, нехай вона їх і обслуговує. Податок, комунальні, ремонт — тепер це її інвестиції.
— Але вона ж поки не може! — заплакала мати. — У неї нестабільний дохід! Ми хотіли її підстрахувати!
Ти сильна, ти пробивна, у тебе професія гарна, квартира! А вона просто пропаде без підтримки!
— Нехай вчиться виживати.
— Донько, комуналка прийшла, а грошей немає… — мати змінила гнів на жалість. — Там же багато набіжить. Надя, ну так не можна з рідними людьми…
— Попроси у Юлі. Або візьми з тих, що тато відклав на оренду її студії.
Надя натиснула «відбій». Руки тремтіли так, що вона не могла потрапити ложкою в чашку з чаєм.
Їй було страшно. Їй було шкода їх. Але вона знала: якщо зараз заплатить хоч копійку — все повернеться.
І вона знову стане зручною гужовою конячкою, на якій їдуть у світле майбутнє її рідної сестри.
Це тривало місяць. Надя знала через спільних знайомих, що Юля намагалася продати щось зі своїх брендових сумок. Значить, притиснуло.
В кінці листопада зателефонувала сама Юля.
— Ти задоволена? — замість привітання. Голос злий, різкий. — Батька в лікарню відвезли. Прихопило серце.
У Наді пересохло в роті.
— Куди?
— У кардіологію, в четверту. Йому потрібно стентування. Лікар сказав, за квотою черга два місяці. А платно — можна завтра.
Грошей треба… — Юля назвала суму, рівну трьом зарплатам Наді. — У нас немає. Мама в істериці. Якщо він піде від нас — це буде на твоїй совісті.
— А де ваші накопичення? Де гроші на студію?
— Ми все витратили! — кричала Юля. — На життя, поки ти в позу вставала! Ти приїдеш?
— Я приїду.
У лікарняному коридорі пахло хлоркою і якимось одягом. Мати сиділа на кушетці, постарішавши років на десять.
Юля стояла поруч, гортаючи стрічку в телефоні — нервово смикаючи.
Побачивши Надю, мати підняла голову. В очах не було каяття, тільки очікування.
Очікування, що «старша» зараз все вирішить.
— Надя… Лікар сказав…
— Я знаю, — перервала її Надя. — Я говорила з завідувачем.
Вона дістала з сумки папку.
— Я оплачу операцію. І реабілітацію. І доглядальницю на перший час.
Мати схлипнула, склавши руки в молитовному жесті:
— Господи, дякую! Я знала! Юля, бачиш, сестра не залишила нас!
— Але є умова, — Надя говорила тихо, але так, що Юля перестала тикати в екран телефону. — Я плачу зараз.
Це — моя частка у спадщині, від якої ви мене відсторонили. Я викуповую здоров’я батька. Але більше — ні копійки.
— Надя, як ти можеш торгуватися зараз? — обурилася Юля.
— Я не торгуюся. Я ставлю крапку. Відсьогодні всі рахунки, продукти, ліки — на тобі, Юля. Ти спадкоємиця. Бережи батьків, вони — твій капітал.
Надя підійшла до каси платних послуг. Вона приклала картку до терміналу. Писк оплати пролунав як постріл. Гроші, які вона збирала на нову кухню, зникли.
Вона повернулася до рідних.
— Все оплачено. Завтра о восьмій ранку операція.
— Ти залишишся? — запитала мати, дивлячись їй в очі. — Тато прокинеться, захоче тебе бачити…
— Ні. Мені завтра на роботу. У мене звітний період.
Надя поправила шарф. Їй хотілося обійняти батька, сказати йому, що любить.
Але вона розуміла: зараз це буде сприйнято як слабкість. Як сигнал «все по-старому».
— Нехай одужує, — сказала вона і пішла до ліфта.
— Стерва, — долинуло їй у спину шепотом від Юлі.
— Прагматик, — поправила її про себе Надя.
Вона вийшла на ганок лікарні. Йшов мокрий сніг. Надя вдихнула холодне повітря.
Було сумно. Але вперше за сорок років вона відчувала, що нікому нічого не винна.
Вона дістала телефон і заблокувала номер сестри. Мати залишила — про всяк випадок. Але звук поставила беззвучний.
Тепер у неї почнеться своє життя. Без спадщини, без вдячності, але і без чужого тягаря на плечах.
