— Гостей приймаєте? — крикнула Ольга Павлівна від хвіртки.
— А чого, ні? — відповіла Поліна Вадимівна. — Заходь, там відкрито.
— Ти хоробра, — входячи, сказала Ольга Павлівна, — хвіртка відкрита. А у тебе у дворі навіть собаки немає!
— Та я сама зараз така зла, що жодна собака і близько не стоятиме!
— А що так?
— Синочок мені таку свиню підклав, що й не знаю!
— І який відзначився? — поцікавилася Ольга Павлівна.
— Молодший! — емоційно відповіла Поліна Вадимівна. — Костя, той нормальний, а цей! Ух, зла не вистачає!
— Так у тебе ж Мишко завжди був улюбленцем, — зауважила Ольга Павлівна.
— Ось і доходився! Балувала його, любила, пестила і плекала. А виросло, прости Господи, таке непорозуміння!
— Поліна, та що таке? — здивувалася Ольга Павлівна. — Ти ж про нього завжди добре говорила. І розумний, і хороший, і вихований, і працює!
— Перехвалила на свою голову! — Поліна Вадимівна грізно видихнула і замовкла.
— І довго ти збираєшся мовчати? Давай, вилий горе і смуток!
Поліна Вадимівна почала інтенсивніше розгойдуватися в кріслі-гойдалці, збираючись із силами.
А дихала так, що ледь не захлиналася повітрям.
– Він одружився! – нарешті випалила вона.
– Правда? Так це ж чудово!
– Чудово? – вигукнула Поліна Вадимівна. – Загинай пальці, як це чудово!
Весілля не було, тільки розпис!
Мене туди не покликали!
Заздалегідь не сказали! Вже після Мишко обмовився, ніби це звичайна подія!
З дівчинкою мене не познайомив! Я повинна була знати, кого він в нашу сім’ю привести збирається!
Благословення отримати! Навіщо?!
А коли познайомив, так я мало з глузду не з’їхала. Незрозуміла, чорт знає, про що розмірковує!
Так ще він їй дозволив не працювати! Тобто, він буде гарувати до сьомого поту, а вона, ця Настя, буде вдома сидіти і в стелю плювати?
— Господи! — вигукнула Ольга Павлівна. — І це все наш Михайло?
— Уяви собі! — Поліна Вадимівна поворухнулася в кріслі. – Готова посперечатися на гроші, що без цієї змії не обійшлося! Відчуваю, що це вона Мишка під себе підім’яла. Не міг мій синочок так маму образити! Це вона!
– Так, молодь зараз пішла зухвала, – кивнула Ольга Павлівна, – особливо дівчата! А у старшого ж нормальна дружина?
– Так Костику дружину я вибирала, – посміхнулася Поліна Вадимівна. – Раїса пристойна дівчина. Розумна, господарська! Крісло це, між іншим, вона мені подарувала!
– Гарне крісло! – схвалила Ольга Павлівна.
— А Настя, коли прийшла на знайомство, так «викала» мене і ні слова ласкавого не сказала! Гордячка! Так би й вигнала її!
— Так розведи їх, — спокійно сказала Ольга Павлівна, — я свого синочка звільнила від такої ж зарази. А коли втішала, підібрала йому хорошу дівчинку з наших, із сільських.
— А ну-ка? Давай, розповідай рецепт!..
***
— Милий, у мене погане передчуття, — промовила Настя, послухавши телефонну розмову Михайла з мамою.
— Слава екстрасенсів не дає спокою? — з посмішкою запитав він.
— Не сміши, — вона посміхнулася, — але у мене є деякі підозри, що добром цей візит не закінчиться.
— Мадам Нострадамус, не хвилюйтеся! — пишномовно вимовив Михайло і розсміявся. – Це всього лише моя мама.
– Я б менше хвилювалася, якби це був хто завгодно, але не твоя мама. Я їй відразу не сподобалася, це і сліпий би помітив. П’ятою точкою відчуваю, тут пахне каверзою!
Михайло розсміявся заливисто і заразливо.
– Посади свою чутливу точку на диванчик і перестань нею відчувати майбутнє, вона для цього не призначена!
Настя сама зрозуміла, що сказала, і теж розсміялася.
— Та я не в цьому сенсі, — заспокоюючись, сказала вона, — як мінімум твоя мама буде налаштовувати тебе проти мене.
— Ой, навряд чи, — відмахнувся Михайло, — вже два з половиною місяці минуло після нашого одруження. Я думаю, вона вже сто разів заспокоїлася.
— Ти погано знаєш жінок, мій любий, — серйозно сказала Настя. — А твоя мама не з тих, хто легко прощає і швидко забуває. Як би не вийшло, що вона мене все життя буде їсти!
— Ну, рано чи пізно змириться, — відповів чоловік.
— Зараз навіть для «рано» достатньо часу не минуло.
— Настю, давай прикинемо так. У неї продірявився дах. Я буду нагорі його латати. Навіть якщо вона мені щось буде говорити, я все одно нічого не почую. А на дах вона зі мною не полізе.
— З неї станеться, — буркнула Настя. — А потім? Ти ж не будеш весь час на даху сидіти?
— А потім я відразу додому, бо справ багато, — відповів Михайло.
— На папері все було гладко, — промовила Настя. — А твій брат не може мамі дах полагодити?
— Костя? — чоловік навіть здивувався. — Він у нас з молодих-старих. У нього спина, голова і тиск. Якби Раїса йому хвіст на поворотах не заносила, то вже б пропав!
— Мишко, а в селі ж багато рукастих чоловіків. Найми пару людей, ну, або бригаду. Нехай вони твоїй мамі весь дах перекриють. А? А ми заплатимо.
— А ти найбагатша? — з посмішкою запитав Міша.
— На це я гроші знайду, — сказала вона, — мені мій спокій дорожчий. Тим більше, я працюю.
— А про це ми говорили, — трохи з погрозою вимовив Михайло.
— І дійшли компромісу, — зауважила вона. — Я працюю з дому, щоб не контактувати з чужими чоловіками! Ти мій ревнивець!
— Гаразд, Настя, досить тут з порожнього в порожнє, — зупинив він дружину, — швидше поїду, швидше приїду
— Добре, їдь, — погодилася Настя. — Обережніше там! І все одно у мене серце не на місці…
***
— Клієнт доставлений, стан — неосудний! — відзвітував Дмитро, привалившись до косяка.
— Дякую, Дмитрику, — проворкувала Поліна Вадимівна, — гроші я тобі на картку вже відправила.
— Дякую! — Дмитро кивнув і ледь не впав.
Йти він не поспішав, бо навіть у непритомному стані йому було цікаво, а чого це мати попросила рідного сина накачати до стану «Му-у». Але Поліна Вадимівна зберігала інтригу.
— Слабким став Мишко, — промовив друг, — після інституту, пам’ятаю, гуляли цілодобово, а зараз він з пляшки вже згас. Що там з ними в місті роблять?
— Одружують їх там незрозуміло на кому, — вирвалося у Поліни Вадимівни.
— А, ну це інша справа, — кивнув Дмитро, ледве втримавшись на ногах, — інша баба хорошого чоловіка враз в ганчірку перетворити може! Ось тому я і не одружуюся!
Все ж Дмитро покинув приміщення, припиняючи випромінювати аромати “бочкового винограду”, а Поліна Вадимівна лише хмикнула вслід:
— Просто жодній пристойній жінці таке щастя навіть за великі гроші не знадобиться!
***
Чим більше день схилявся до вечора, тим більше наростало занепокоєння Насті. А коли стемніло, вона зрозуміла, що сталося щось недобре.
— Їхати чи не їхати?
Це питання засіло у неї в голові.
З’явитися в пошуках чоловіка до свекрухи — справа звичайна, тільки їй же в провину поставлять, що чоловічок від неї тікає. Цим і дорікатимуть.
А якщо не поїхати, то люб’язна свекрушка обробить Михайла вздовж і впоперек. І ще невідомо, що гірше.
І тут почали приходити повідомлення від чоловіка. Тільки не тексти, а фото. Багато-багато фотографій.
У Насті відразу перехопило подих, коли до неї дійшло, що там зображено.
І першим бажанням було запустити телефон в стіну, зібрати його речі і викинути їх з балкона.
Телефон вона кинула, але не в стіну, а на крісло і почала закипати, бурмочучи собі під ніс прокляття на адресу Мишка, його мами і їх багатостраждального даху.
А потім до неї дійшло, що це все ланки одного ланцюга. І не просто так вона турбувалася.
— Ах, ти стара кхм…, — Настя закашлялася, — ах, ти мерзенна…
Настя підхопилася, до болю в пальцях стиснула кулаки, напружилася всім тілом, ніби заводячи пружину організму на максимум:
— А ось зараз і подивимося, хто з нас із зубами, а кому доведеться скидатися на протези!
Чорний спортивний костюм, м’які кросівки, волосся в пучок і під чорну спортивну шапочку.
В одну руку телефон, в іншу ключі від машини:
— Ну, мамцю, я тобі зараз влаштую!
***
— Слухай, а Анька — професіоналка! — схвально говорила Поліна Вадимівна
Ользі Павлівні за чаєм. — Як вона Михайла бездушного крутила! І на себе, і під себе, і збоку, і всяко!
— А я тобі казала! — Ольга Павлівна сьорбала чай з шоколадними цукерками. — Гімнастка! У неї четверо дітей від різних чоловіків. І всі аліменти платять. А хто насправді тато, вона й сама не знає!
— А сили в неї скільки! — захоплювалася Поліна Вадимівна. – Мишко важкий, а вона з посмішкою! Та й майстриня! Сама фотографувала, сама надсилала!
– Якби вона не була такою гулякою, я б її своєму синочку посватала, – зауважила Ольга Павлівна.
– Так у Аньки поперек обличчя написана її ціна в базарний день! Ні-ні, не треба нам такого щастя! Справу обшляпили, гроші отримала, і все! Ми вас не знаємо, ви нас не бачили!
– Так ти її вже випровадила? – запитала Ольга Павлівна. — Ні, звичайно, — хмикнула Поліна Вадимівна, — лежить біля “тіла”, чекає, коли воно прийде до тями. Подивиться Михайло, що накоїв у такому стані, і сам від сорому від Насті піде!
За вікном пролунав підозрілий гуркіт, і через хвилину в будинок увірвалася Настя.
— Ах ви ж курки хохлаті! — прокричала вона. — Мишко мій де?
— А ти що тут… — почала Поліна Вадимівна.
Але Настя ураганом пронеслася по будинку, вишукуючи свого благовірного, а знайшовши, штовхнула так, що він моментально прокинувся.
— Настунб, а я з Дмитром посидів, а воно ось як вийшло…
Потім побачив Аньку.
— А ти хто така?
Але Настя вже схопила її за волосся і викинула з кімнати.
— Настю, я не хотів! Я її взагалі не знаю! Це якесь непорозуміння!
— Я сама знаю, що це, — і вона підсунула йому під ніс свій телефон, куди записала розмову його мами з подружкою, зняту через вікно.
Насті, звичайно, пощастило, що у дворі не було собаки, що вікно було відкрите, і що під вікном виявилася стара табуретка, з якої вона в фіналі і впала. А так, результат Настя — Свекруха: сто проти трьох нулів!
***
— Мамо, ти під старість зовсім розумом з’їхала? Маразм тебе переміг чи Альцгеймер обійняв? Це треба ж було до такого додуматися! — кричав Михайло, вникнувши в зміст відео.
— Синочку, я ж, як краще хотіла, — захищалася Поліна Вадимівна, — а Настька ця тобі не пара! Вона не гідна такого хорошого хлопчика!
– Я сам розберуся, хто і кого гідний! Я дорослий! Тим більше, вона моя дружина! Дружина! Ні наречена, ні дівчина, ні знайома, а дружина! Я свій вибір зробив! З якого дива ти вирішила, що маєш право втручатися в мої стосунки?
— Але я ж мама, я не можу своєму синочку дозволити псувати своє життя з ЦІЄЮ!
— Настя — не ЦЯ, а моя дружина! Зрозумій це! Запам’ятай, запиши, усвідом і прийми!
— Михась! — Поліна Вадимівна почала плакати. — Я ж краще знаю, я життя прожила! Синочку!
— Досить тут вистави влаштовувати! Я в них і раніше не вірив, а зараз так тим паче! Мене на сльозу не візьмеш!
— Синочку, ну як ти не розумієш? — витираючи сльози, голосила Поліна Вадимівна.
– Я якраз все розумію. А ось ти усвідом ще дещо: більше ти мені не мати! Було у тебе два сини, а залишився один. Костик твій ненаглядний! Він під твою дудку танцював, нехай і далі танцює. А я буду жити, як вважатиму за потрібне!
Тому ми і весілля не грали, і гостей не кликали, бо ти завжди всюди лізеш. Все тобі не так.
— Синочку! — Поліна Вадимівна простягнула руки до нього.
— Все! Ти мені не мати! Не вмієш поважати мою думку і моє рішення, так мені таких родичів не треба!
Він зібрав свої речі і вискочив з дому. Настя поспішила слідом. Вона взагалі була в шоці, як Михайло розлютився і як кричав.
***
За кермо Мишко сідати не став, виноград ще бродив у крові.
— А я не думала, що ти такий грізний чоловік! — захопилася Настя чоловіком, коли вони стояли на переїзді.
— Знаєш, накипіло, — промовив він. — Все життя вона всіх під себе перебудовувала. Я від неї спочатку в місто втік. Потім жили рвав, щоб закріпитися. Наречену вибрав собі по серцю, а не те, що мама пропонувала.
— Ти такий характерний! — з повагою промовила Настя, рушаючи з місця.
— Тому ти мене і любиш, — він посміхнувся.
— Я хотіла сказати, що ти візьми весь свій характер і через місяць поїдь до мами, помирися.
— Чого це? Вона ж нас розлучити намагалася!
— Я розумію, — відповіла Настя. — Так і ти її зрозумій. Вона ж для тебе старалася. І нехай вона мене не любить, так і я її любити не зобов’язана. А для тебе вона все-таки мати.
— Така мати, — сказав Михайло зневажливо.
— Мишко, а іншої не буде, — сказала Настя. — Коли настане час, ти ж мене звинуватиш, що посварився з нею. Помирися! А я просто можу з нею не спілкуватися, якщо їй це неприємно.
— Ти так думаєш? — запитав він.
— Я впевнена! Як майбутня мати, я не хотіла б жити в сварці зі своєю дитиною.
— Як майбутня, хто? — Мишко нахмурився.
— А це тобі хороша новина сьогодні, тату!
