— Настя, сідай! — наказала мати. — Я розумію, що тобі важко, і мені теж важко, але треба щось вирішувати.
Дочка сама це розуміла, але що тут вирішиш. Адже не можна повернути час назад на ці два місяці. Вона сіла.
— Я розумію, що ви кохали одне одного…
— Мамо, чому ти говориш про це в минулому часі?
— Він інвалід, а тобі всього двадцять, у тебе все життя попереду.
— Андрій став інвалідом, рятуючи мене, — вигукнула дочка й заплакала.
— Настя, заспокойся! Адже він сам сказав, щоб ти більше до нього не приходила. Андрій не хоче псувати тобі життя. Не хоче, щоб ти його возила на цьому візку.
— Зараз роблять біонічні протези, і людина ходить без будь-якого візка.
— Навіть якщо йому зроблять ці протези, він навчиться ходити, — Інна Антонівна, як і будь-яка мати, бажала щастя своїй дочці. — Але якщо ти вийдеш за нього заміж, вам доведеться спати в одному ліжку. Він самостійно не зможе навіть залізти у ванну. Ти тільки уяви собі це.
— Але я не можу його кинути.
— Настя, він сам не хоче псувати тобі життя. Ви ж з ним, коли він був ще здоровий, вирішили, що спочатку закінчите інститут. Тобі ще три роки вчитися. Ось і вчися, живи. Все мине…
***
Відкрив очі. Лікарняна стеля:
«Уже два місяці одне й те саме. Добре хоч зараз болю немає. Сьогодні чи завтра випишуть.
В інституті почався новий семестр, четвертий курс. Я поки що вчитися не зможу.
Для цього треба ходити. Просто ходити своїми ногами, а в мене їх немає. Може, дистанційно? Адже так навчаються».
Закрив очі, і знову та сама картина, яка тепер переслідуватиме все життя.
Величезна вантажівка, що влетіла на тротуар, і Настя, яка йшла поруч. Встиг відштовхнути її з-під самих коліс…
Відкрив очі. Лікарняна стеля…
«Все сподівався, що мені це приснилося. Ні, почалося нове життя. Де не буде інституту, спорту, кохання…
Нічого не буде, — і знову, немов промінчик надії. — Може, зроблять мені ці самі біонічні ноги. У нас медицина платна і безкоштовна, і друга відстає від першої, як за якістю, так і за термінами.
Мені вже сказали, що треба готувати півтора мільйони гривень, краще — два. Таких грошей у батьків немає. Значить, доведеться чекати довго».
***
Зайшла літня санітарка. Стало соромно. Начебто вже майже місяць самостійно пересувався на лікарняному візку, але завжди згадувалися перші дні в лікарні.
Та схвально посміхнулася:
— Андрію, сьогодні тебе випишуть, я чула, як про це медсестри говорили. Тож, більше ми не побачимося.
Ти давай там вибивай протези. Тобі всього двадцять один рік, все життя попереду.
— Дякую вам, тітонько Ларо, за все!
— До побачення, Андрію! Щастя тобі в житті.
Зайшла працівниця їдальні з візком, на якому стояли підноси. Один поставила на табуретку, перед його ліжком:
— Їж! Смачного!
Він сів і опустив те, що залишилося від ніг. Останнім часом постійно хотілося їсти, мабуть, організм потихеньку відновлювався.
Після сніданку обхід. Лікар не став його оглядати:
— Сьогодні я тебе виписую, — простягнув книжечку. — Ось брошура, там написано все, що треба робити найближчим часом.
Вибивай, як можна швидше, біонічні протези, поки ноги ще не забули, як треба рухатися. Це найголовніше.
Все інше з’явиться лише після цього. Найкраще, якщо знайдеш гроші на протезування.
— Дякую вам, Павло Павлович, за все!
Коли лікар вийшов, Андрій дістав телефон і зателефонував батькові:
— Тату, мене виписують.
— Зараз приїдемо. Так, сину, після лікарні заїдемо в магазин, купимо тобі візок. Я заїжджав, там є всілякі, але консультант сказав, що краще ти сам вибереш.
— Добре.
— А як ми з тобою до нашої машини дістанемося?
— Я на лікарняному візку виїду. Ти потім його назад занесеш.
***
І ось він удома. У його кімнаті все як і раніше. Кросівки стоять там, де він їх залишив.
Адже того дня він збирався на тренування з легкої атлетики. Кросівки навіть не здогадувалися, що більше не знадобляться господареві.
Поклав їх у шафу і зайнявся візком, адже тепер це його ноги.
І тут на його телефоні заграла мелодія. Дзвонила Настя, він так і не зміг видалити її номер із контактів.
— Привіт, Андрію! — пролунав її боязкий голос.
— Привіт!
Він відчував цю боязкість, цю невпевненість, з відтінками жалю, в її голосі, і розумів, що як раніше вже не буде.
— Як ти?
— Додому повернувся. Зараз буду випробовувати свій новий візок.
— Андрію, я до тебе прийду? — і знову боязкість, невпевненість у голосі.
— Ні, — твердо відповів він. — Якщо зможу, коли-небудь сам прийду. Настя, не дзвони! Гаразд?
І рішуче натиснув на червону кнопку.
Кілька хвилин просто сидів, немов застигши. Важко зітхнув і почав готувати свій новий засіб пересування.
***
Ніна Антонівна заглянула до кімнати доньки. Та відсторонено стояла з вимкненим телефоном у руці.
— Йому дзвонила? — запитала, важко зітхнувши.
— Так.
— І як він там?
— Сказав, щоб я більше не дзвонила.
— Їсти будеш? — перевела розмову мати, розуміючи, що ні до чого доброго вона не приведе.
— Ні, мамо, я полежу.
Ніна Антонівна прийшла на кухню й втупилася у вікно. Їй так захотілося заревіти, але під’їхала машина чоловіка.
Жінка кинулася до плити, адже голодний прийде. Той зайшов, поцілував кудись у шию.
— Настя, вдома? Знову похмура?
— Так. Дзвонила Андрію, його з лікарні виписали.
— І що?
— Він не став з нею розмовляти і сказав, щоб вона більше не дзвонила, — повернулася до чоловіка. — Кирило, може, так краще.
— Ні, Ніно, так гірше. Ми все життя будемо відчувати провину перед цим хлопцем.
— А що робити?
— Я сам усе вирішу, — твердо вимовив чоловік.
***
Іван Юрійович і Марія Сергіївна вечеряли на кухні.
— Машо, як син?
— Сидить цілими днями за ноутбуком. Йому викладачі з інституту завдання надсилають.
— Він про це говорив.
— Ваню, що будемо робити? — запитала, сподіваючись, що чоловік знає відповідь.
— Я не знаю. У банку дають велику позику під такі відсотки, що нам щомісяця протягом тридцяти років доведеться платити.
З нашими зарплатами ми стільки не витягнемо. Син, навіть без ніг, повинен жити повноцінним життям.
— Ваня, а що ж робити?
— Поїду за кордон на заробітки, через два місяці кум казав, що буде виїжджати, — чоловік уже думав про це. — Там майже двісті на місяць платитимуть. Через рік, можливо, більше…
— У тебе зараз тридцять виходить, а там буде по двісті через місяць…
— Все ж вистачить і на життя, і на позику.
— Так це ти втричі більше заплатиш банку, — порахувала Марія.
— А що робити?
— Тобі зараз сорок дев’ять, вважай п’ятдесят. Ти що, до вісімдесяти років збираєшся працювати?
— Суд повинен стягнути з водія, — невпевнено промовив чоловік.
— Я цікавилася. Більше ста вісімдесяти тисяч не стягнуть, та й то ми повинні зібрати всі докази понесених витрат.
— Які докази.
— Довідки про доходи, чеки про витрати, висновки лікарів, — і з відчаєм додала. — Ця тяганина ще рік триватиме.
***
За пару тижнів Андрій навчився керувати своїм візком так, що сам спускався з другого поверху і піднімався назад.
Прогулянки здійснював двічі на день. Навчився готувати обіди, адже він повинен допомагати батькам, поки ті на роботі.
І ось одного разу, коли батьків не було вдома, пролунав дзвінок домофона.
— Хто?
— Андрій, це Кирило Львович, — пролунав голос батька Насті.
— Заходьте!
Кого він не очікував в гості, так це батька Насті. Чомусь вважав його багатим і зарозумілим.
— Доброго дня, Кирило Львовичу!
— Доброго дня, Андрію! — і простягнув руку.
— Проходьте!
— Ну, як ти?
— Нормально, звикаю! — але так і не міг припустити мети його візиту.
— Я ось з якого питання. Ти про біонічні протези ніг чув?
— Чув.
— Я був в одній клініці. Вони там все зроблять.
— Ви знаєте, скільки це коштує? — у голосі хлопця пролунали злі нотки.
— Знаю. Я оплачу.
— Ви що, серйозно? — десь хвилину Андрій приходив до тями, потім запитав. — Навіщо ви це хочете зробити?
— Андрію, будете ви з моєю дочкою разом чи ні — це ваша справа. Якщо ви пов’яжете свої долі, буду тільки радий.
У будь-якому разі я перед тобою боржник — ти врятував мою дочку від найстрашнішого, про що навіть думати мені важко.
— Кирило Львовичу, я навіть не знаю, що сказати.
— Збирайся, поїхали до клініки! У мене машина внизу. Відразу все оформимо.
***
Не все так швидко робиться, хоч гроші й сплачені.
Лише через місяць його ноги були виготовлені. Андрій одразу запитав у реабілітолога:
— Я зможу навчитися ходити, як на своїх ногах?
— Що саме ти чекаєш від своїх біонічних ніг?
— Хочу жити колишнім життям. Ходити, займатися спортом… повернутися до своєї дівчини.
— Зараз кінець жовтня. До своєї дівчини зможеш повернутися до Нового року, а спортом займатися лише навесні, якщо наполегливо тренуватимешся.
— Буду!
— Тоді почнімо.
Яке там ходити чи бігати. Стояти б навчитися, а попереду ще стільки етапів, але мета є і є до чого прагнути.
***
Семестр закінчився, попереду зимова сесія, але вона потім, після новорічних свят.
В інститутах канікули наприкінці січня, після сесії, але три дні на Новий рік можна й відпочити.
— Настя, то ти Новий рік не з нами святкуєш? — запитав хтось із хлопців групи.
— Ні.
— Як хочеш.
Настя зайшла в роздягальню, одягнулася і попрямувала до виходу. У голову мимоволі лізли думки про Новий рік, про життя, про Андрія:
«Чому він не дзвонить? Сказав, що, якщо прийде, то на своїх ногах, — мимоволі промайнула картина відразу після аварії, по спині пробіг холодок. — На своїх він уже не прийде.
Тато оплатив його протези. На них довго вчитися ходити, навіть якщо немає однієї ноги, а в нього обох».
Чомусь згадалися останні дні, ті щасливі дні, коли вони були разом:
«Він завжди чекав біля таблички з назвою інституту. Обіймав і допомагав спуститися сходами, — мимоволі посміхнулася. — Ніби боявся, що я впаду».
Дівчина вийшла з дверей інституту і повернула голову… Андрій стояв на тому самому місці. Кинувся до неї, обійняв:
— Я прийшов до тебе, Настя!
— Я чекала на тебе!
І поцілунок, такий палкий.
Потім сходили сходами, і він знову підтримував її, ніби боячись, що кохана спіткнеться і впаде.
А на вулиці йшов сніг, і так радісно було на душі!
***
Новий рік святкували в квартирі батьків Насті, разом із татом і мамою Андрія.
Батьки дивилися на своїх щасливих дітей і розуміли, що їхні діти витримали найважче випробування в житті, і тепер уже ніколи не розлучаться.
