– Дівчата, мій, як дізнався, що у нас буде дитина, став немов несамовитий. Постійно мене запитував: “Маленька, а як ти себе почуваєш? Що тобі купити? А що сказали на УЗД?”
Гуляти мене змушував, соковижималку купив, а одного разу я помітила, що він в інтернеті шукав, як треба харчуватися, ну і взагалі все для майбутніх мам. Змучив мене зовсім!
Лариса штучно знизала плечима, але по ній було помітно, що це вона так хвалилася, як її чоловік любить.
– А мій спокійний, як мамонт, – Наташа відкусила зелене яблуко, – І з першим сином теж не переймався. Я список напишу, він мовчки купить все за списком, принесе мені – на, дружино, здобич!
Пилососити правда мені останні місяці не давав. Ну і так, коли токсикоз був, то він ніс мені сніданок в ліжко.
Якщо лежачи поїсти, то потім майже не нудить. Зараз він один залишився зі Славіком, зі старшим нашим, і чудово справляється.
Наташа знову хрумкнула соковитим яблуком і гордо подивилася на дівчаток у палаті.
Лариса кивнула їй, немов погодилася, що й справді, непогані чоловіки у нас.
Люба ж лежала мовчки, обличчям до стіни. Дівчатка не бачили, як по щоках Люби текли гіркі сльози. Її ніхто ніколи так ласкаво не називав – маленька.
Вдома мама з батьком сварилися один з одним щодня. З приводу і без приводу, і з ними в цій розпеченій обстановці було нестерпно.
Люба відчувала, що вона заважає, коли вони сваряться. І ще більше заважає, коли вони миряться.
Так і жили – батько спочатку йшов, знову приходив, потім знову йшов.
Як тільки Любі виповнилося вісімнадцять, вона від них виїхала, а батьки ніби й не помітили.
Доросла дочка, у неї своє життя, нехай сама про себе думає, за себе і відповідає.
Люба зняла кімнату, влаштувалася продавцем у торговому центрі. Там і з Валерою познайомилася, він займався постачанням товарів.
Закохалася в нього без пам’яті, до нього Люба ні з ким ще не зустрічалася. Для неї його увага була незвичною.
На неї ніхто не дивився так ласкаво раніше, ніхто про її справи не розпитував.
Люба соромилася, червоніла, її то в жар, то в холод кидало. Звичайно, Валера її кохає, тепер Люба знає, що таке кохання.
Валера часто приходив до Любочки, приносив смачну їжу. Слова приємні говорив. З нею раніше ніхто не був таким ласкавим.
Того дня Люба чекала Валерку з прихованою радістю. Зараз він прийде, і Люба йому все розповість.
Ось Валерочка зрадіє, цікаво, він їй напевно відразу пропозицію зробить. Вони ж і так вже майже сім’я, а тепер вже точно!
Люба тільки кроки його почула, відразу двері відчинила, Валеру обійняла.
– Ти чого така радісна? А я премію отримав, ну що, відзначимо, побалуємося, розслабимося? А то я втомився щось.
– Я тепер не можу, не можна. У мене тепер, ні, у нас… У нас радість, Валера, у нас з тобою буде дитина, – Люба світилася вся, встала навшпиньки, обіймає коханого.
– Ти чого, Люба? – Валера відсторонився, – Ти чого це надумала? Яка ще дитина, Люба, ти сама розумієш, що говориш?
Потім Валера залишив їй гроші на столі, щоб вона розібралася з «цією проблемою». А сам незабаром просто зник…
– Люба, а ти чого мовчиш і така сумна? Може, тобі погано, ти говори, не мовчи, ми лікаря покличемо, – Наташа вже мала другу дитину, відчувала себе досвідченою.
– Ну що, матусі, як тут у нас справи? – заглянула в палату дитяча сестра, побачила Наташу, – А ти що, вже за другою до нас прийшла? Ну ти й спритна!
– Ніна Михайлівна, та я захотіла донечку, а вийшов знову хлопчик, – усміхнулася Наташа. – У нас он у Люби донечка, тільки Люба щось з нами не розмовляє.
– А що не так, мила? – Ніна Михайлівна до Люби обернулася, – Ну розкажи, що у нас не так?
Любі ні з ким не хотілося розмовляти, але незручно стало. Обернулася, очі червоні, обличчя заплакане.
– Та хіба тобі можна тепер так плакати? Ти тепер матуся, ти не одна, у тебе донечка! Доньці настрій від матусі передається, та не дай Бог молоко у тебе пропаде!
Дитяча сестра присіла поруч з Любою, за руку її взяла.
– У тебе ж радість, найрідніша людина поруч, а ти! – а потім їй напівголосно, – Чого ревіла, він тебе кинув чи що?
Люба підняла заплакані очі на Ніну Михайлівну.
– Як ви здогадалися?
– Ех, донечко, не одна ти тут така! Може він схаменеться, прийде на виписку? Так теж буває.
– Ні, не прийде, він і не знає, що дитина народилася. Нас ніхто зустрічати не буде, я сама все заздалегідь приготувала. Все купила і на виписку собі і дівчинці все з собою взяла.
І за кімнату наперед оплатила, і поки працювала, відклала трохи, поки Катруся ще зовсім маленька буде, – Люба обережно вивільнила руку, – Нічого, ми з донькою впораємося.
Ніна Михайлівна похитала головою.
– Дивись ти, сама маленька, худенька, а спритна, не розгубилася! Молодець дівчинка!
Перед випискою Лариса і Наташа постійно поглядали у вікно, вишукували чоловіків.
– Ось і мій, з букетом іде, – просяяла Лариса.
Наташа поглянула на Любу.
– Ну що ти про свій букет, що афішуєш, її ж ніхто з букетом не чекає.
Але Люба весела, вже оговталася від сумних думок, вона ж тепер не одна, у неї донечка.
Катю переодягли, Люба доньку на руки і з Ніною Михайлівною на вулицю вийшла. А на вулиці весна, тепло, на деревах з’являється ніжна зелень.
– Ось і я так само, Люба, майже тридцять п’ять років тому з сином на руках виходила з пологового будинку.
Подруги мене зустрічали, мій Коля загинув, одна сина ростила, нічого, виростила, – від цих спогадів у Ніни Михайлівни сльози затуманили очі.
Тут машина до входу під’їхала, чоловік вийшов з букетом квітів і підходить до них. Простягнув Любі букет:
– Здрастуйте, Люба, мене Іван звати, ось ми з мамою вас вітаємо. Сідайте, я вас відвезу.
Ніна Михайлівна обійняла Любу:
– Сідай, сідай, Ванечка куди скажеш відвезе. Ну що ти з дитиною будеш машину ловити. Ти дзвони, якщо що, я тобі допоможу. Я ж пам’ятаю, як одній не солодко. Мені теж люди допомагали.
Іван всю дорогу щось розповідав, потім допоміг Любі до квартири дійти з речами. Господиня на Івана подивилася підозріло.
– Це ще хто? – подумала. Але Любу не запитала, промовчала.
Вона спочатку була незадоволена, коли Валера приходив, думала, що Любка ще та дівчина. А потім розібралася, шкодувала її, добра дівчині бажала.
– Давай нашу дівчинку, допоможу тобі, – господиня взяла рожевий конвертик, – Ух яка красуня, вся в маму!
– Тетяна Андріївна, це мене просто знайомий підвіз, – пояснила Люба.
Квіти вона поставила на кухні у вазу – радість же, ось вона і вдома з донечкою.
Іван раз на тиждень до них заїжджав, привозив повні сумки гостинців від себе і від Ніни Михайлівни.
– Ти не думай, мати сказала – їй люди допомагали, тепер наша черга. Бери, не соромся, ми не збідніємо, я з мамою наступного разу приїду, можна?
Ніна Михайлівна приїхала, ахала, як Катруся за місяць підросла, як вже посміхатися навчилася.
Любі тепло від їхньої підтримки, шкода, що це не її мама.
Та й з Тетяною Андріївною вони добре уживаються. Вона з Катею і посидіти інший раз залишається.
– Я все тебе, Люба, запитати хочу, – не витримала якось Тетяна Андріївна, – Іван цей що до тебе ходить? Та ще й матір приводив, він що, жениться на тобі чи що? Так не схоже ніби.
– Та ні, Тетяна Андріївна, у Івана сім’я, дружина, дітей троє. Просто Ніна Михайлівна Ваню теж без чоловіка ростила, знає, як це. Їй люди допомогли, ось і вони з Ванею мені допомагають.
– Треба ж, – здивувалася Ніна Михайлівна, – Я вже думала, що в наші часи так не буває. Тоді ось що я вирішила, Люба, давно тобі хотіла сказати.
Ми з тобою ж майже як рідні живемо, холодильник не ділимо вже, двері кімнат не замикаємо. Ти мені все з магазину і аптеки приносиш, та й Катенька мені не чужа вже, яка ж вона чужа!
Загалом, давай будемо навпіл з тобою комуналку платити, а за кімнату я з тебе брати більше не можу, ось так.
– Та що ви, Тетяна Андріївна, – хотіла було заперечити Люба, але господиня раптом розплакалася.
– Чужі люди тобі допомагають, а я що ж, дріб’язкова чи що?
А одного разу Ніна Михайлівна зайшла до Люби поговорити.
– Любочко, я на пенсію збираюся, а ти дівчинка добра, душевна. Ну не підеш же ти знову торгувати, давай краще до нас.
Робота позмінна, і в училище підеш, а ми всі тобі допоможемо, так, Тетяна Андріївна? І ще, тут у нас трапилася одна історія.
У молодої жінки були важкі пологи. Ну і, дитинка жива, а мати… не витримала матуся. Чоловік у неї молодий, як ти, плакав у нас в коридорі. Микитою звати.
Завтра йому дружину ховати. Він приїжджий, нікого у нього тут немає. А хлопчик гарненький народився. Може, разом допоможемо, як думаєш?
Він каже, сам буде сина виховувати. Не розуміє, з запалу береться. А допомога йому потрібна. А разом ми зможемо.
Я якщо треба з його синочком і посиджу іноді. А ти можеш з двома дітками погуляти разом, а Любочка? Не кинемо хлопця?
Тут несподівано втрутилася Тетяна Андріївна:
– Я раніше думала, як це я буду чужим допомагати? А вас послухала і вирішила, що і я з вами. Я з Катрусею залишаюся, так вона своєю посмішкою мені серце зігріває.
І хлопчика цього, що без матері залишився, зігріти треба. Ми що, не люди чи що? Навіть звірі чужих немовлят вигодовують, що без матері залишилися!
***
Люба відразу зрозуміла, що це Микита. Біля входу в пологовий будинок стояв хлопець – блідий, безрадісний, один без квітів, інші татусі всі з квітами.
Ніна Михайлівна вийшла, винесла блакитний конверт, Любочці рукою махнула:
– Микита, познайомтеся, це Люба, а це Микита, тато нашого чудового хлопчика.
Ніна Михайлівна відкинула куточок конверта – хлопчик солодко спав. І Люба раптом, сама того не чекаючи, гірко заплакала.
Ніна Михайлівна навіть здивувалася:
– Люба, ти що? Підводиш мене, ти навпаки повинна…
Але Микита раптом немов прокинувся, став її втішати:
– Люба, та ви що?
Потім сина взяв на руки. Тут і Іван під’їхав, вони домовилися, що Іван Микиту з сином додому відвезе.
– Давай я з тобою поїду, піднімуся в квартиру, – запропонувала Люба Микиті, – покажу, як малюка сповивати, як за ним доглядати. Ти ж сам, як я зрозуміла, все робити зібрався.
Квартира у Микити була маленька, але дуже затишна. Дитяче ліжечко, речі в стопку на столику для сповивання – все було дбайливо жіночою рукою підготовлено.
Фото на комоді – Микита і красива дівчина, обійнялися, обидва регочуть. В очах любов.
– Ти чим хлопчика годуватимеш? – Люба обернулася і побачила, що Микита теж дивиться на фото. Він відразу відвів погляд.
– Мені Ніна Михайлівна суміш суху поклала, написала, як її розводити.
– А як ти сина назвеш? – Люба запитала і відразу ж пошкодувала про це, бо Микита від цього питання похмурнів. Але тут же впорався з собою.
– Віка хотіла Гришею назвати.
– Гарне ім’я, Григорій Микитович, красиво! Ну давай тоді Гришу переодягнемо, я тобі все покажу, та й молочко йому приготуємо.
Додому Люба ледве встигла до годування – Катруся її вже дуже зголодніла і Тетяна Андріївна носила її на руках і всіляко відволікала.
– Катя, ну ось і матуся наша, – Тетяна Андріївна передала дитину Любочці, та відразу руки помила, блузку розстебнула – і годувати доньку.
Катруся захлинаючись п’є молочко, аж по підборіддю тече, виливається. А очі відразу потемніли, і глибокі-глибокі стали.
– Ну розповідай, – Тетяна Андріївна поруч присіла. – Як він там, бідний хлопець цей?
– Та що говорити, шкода його, та й хлопчик його Гришенька хороший такий. Жахливо, він розгублений, пригнічений, але ніби тримається.
Микита подзвонив вранці:
– Люба, вибач, Гриша всю ніч не спав, плакав. Ніжками смикає, його ніби нудить, порадь, що робити.
– Микита, я зараз до тебе приїду, краще, тут же поруч зовсім, всього дві зупинки.
Люба приїхала швидко. Гришеньку погойдала на руках, животиком приклала до себе – ніби заснув.
Але ненадовго, знову почав плакати. Люба суміш розвела, годувати почала. Гриша п’є, плаче, зригує, ніжками сучить.
– Ось так його і нудило, – Микита з-за плеча Люби дивиться, переживає.
Люба відставила пляшечку.
– Знаєш що я, Микита, думаю. У мене Катя – дочка маленька, я тобі говорила. Я її своїм молоком годую.
Молока багато, зайве зціджувати доводиться. Може я спробую Гришу своїм молоком погодувати? Ти не будеш проти?
Микита навіть розгубився:
– А що, так можна?
Люба навіть не втрималася, смішно стало:
– Ти що, слово «годувальниця» ніколи не чув? Так ось – це я, годувальниця твого сина Григорія. Тільки зараз ти вийди, добре?
– Добре, – Микита покірно вийшов, а Люба розстебнула кофтину і приклала Гришу.
Він закрутив головою в пошуках, знайшов і солодко зачмокав.
– Мужичок, – зазначила Люба, – Як схопив, не те, що Катька!
Гриша наситився, порожевів, сонно відвалився і солодко заснув. Микита прочинив двері.
– Можна?
– Заходь, – прошепотіла Люба, – Він спить, ситий, видно суміш йому не підходить, а моє молоко йому в самий раз!
Люба і Микита крутилися, як могли. Микита почав підробляти. Діти були то у Люби, то у Микити. Люба годувала обох і проблем більше не було.
Тетяна Андріївна теж допомагала, як могла. І Катя, і Гриша, їй стали немов рідні.
Ніна Михайлівна теж приходила на перший поклик. Вона від душі хотіла, щоб у Люби і Микити все було добре.
У вирі подій пролетів цілий рік. Катя вже почала ходити, говорити. Вона чула, як мама Гриші казала:
– Скоро наш тато прийде, – і сама бігла до дверей, зустрічала Микиту:
– Тато, тато прийшов!
А одного разу і Гриша простягнув ручки до Люби і сказав:
– Мамо!
Микита дивився на дітей, на Любу, і розумів, що дорожчих за них у нього на світі немає нікого.
І одного разу Микита зважився. Він дуже боявся, а раптом Люба йому просто допомагає? А раптом йому все це тільки здається?
Але Микита зважився:
– Люба, Любочко, рідна, я прошу тебе, будь моєю дружиною! У нас з Гришею немає нікого ріднішого за тебе. Та ти і є його мама, молочна мама, що тут ще скажеш?
А Катя! Адже від неї я вперше почув «тато», вона мені довірилася, вона в цьому навіть не сумнівалася, вона моя донечка, інакше й бути не може!
Микита озирнувся на фотографію, де вони з Вікою сміються, і йому здалося, що Віка підморгнула йому: «Коханий, так тримати!
На весіллі Микити і Люби було багато рідних людей. І Тетяна Андріївна, і Ніна Михайлівна, і Ваня з родиною.
Люба думає ще своїх батьків розшукати, може їм допомога потрібна?
А у Микити в селі мама з п’ятьма молодшими, вони до неї скоро всією родиною поїдуть. Поділитися з нею своїм щастям і допомогти, якщо треба.
