— Навіщо тобі самій двомісний номер? Ми з дітьми до тебе підселимося!
Знайома вирішила заощадити на відпустці…
…Відпустка Ніни Сергіївни, завідувачки міського архіву, жінки ґрунтовної та такої, що цінує тишу понад будь-які земні блага, обіцяла бути ідеальною.
Після важкого року, нескінченних перевірок і виснажливого переїзду архіву до нової будівлі вона заслужила спокій.
Свій вибір вона зупинила на гарному пансіонаті в Карпатах, неподалік Яремче: вікові сосни, прохолодне гірське повітря, шум Прута і жодної міської спеки.
Ніна Сергіївна забронювала двомісний номер «комфорт».
По-перше, вона любила простір. По-друге, різниця в ціні з крихітним одномісним номерком була незначною, а можливість розкласти на другому ліжку свої сукні, книжки та прикраси гріла душу.
Путівка коштувала як міст через Дніпро збудувати, але Ніна Сергіївна вирішила: якщо вже гуляти, то як слід.
Трагедія підкралася непомітно на третій день відпочинку. Ніна Сергіївна сиділа на балконі, пила каву з круасаном, дивилася на смерекові верхівки, що гойдалися від вітру, і почувалася як мінімум графинею Потоцькою.
І тут у двері постукали. Стук був не делікатний, як у покоївки, а якийсь галасливий, по-сусідськи безцеремонний.
Ніна Сергіївна зітхнула, затягнула пояс халата й відчинила двері. На порозі її застала неочікувана картина, помножена на стихійне лихо.
У коридорі переминалася з ноги на ногу давня знайома Рита — сусідка по сходовому майданчику, з якою вони не бачилися якийсь час.
Рита тримала в одній руці пухку валізу, в іншій — величезного надувного рожевого фламінго. З-за її спини визирали двоє хлопчаків років восьми, обличчя яких були геть замазані шоколадом.
— Сюрприз! — вереснула Рита, кидаючись на шию ошелешеній Ніні Сергіївні. Фламінго скрипнув і вдарив дзьобом по одвірку. — Нінулю, ми до тебе!
— Рита? — Ніна Сергіївна обережно відсунула від себе жінку, яка просто фонтанувала радістю. — Яким дивом? Ви у цьому самому пансіонаті?
— Ой, та де там! Тут ціни такі, що інфаркт можна отримати! — радісно відмахнулася Рита, протискуючись у номер і тягнучи за собою валізу.
Діти прослизнули слідом, миттєво зайнявши вільне ліжко.
— Я, уяви собі, стежила за квитками на потяг, і раптом — бац! — з’явилися люксові місця до Яремче. Я квитки схопила, а з житлом біда.
Усе пристойне забито, а в приватному секторі здають якісь курники без вигодок. І тут я згадала: Світлана ж обмовилася, що ти тут у Карпатах відпочиваєш!
Я до адміністратора внизу, кажу: «У якому номері живе моя кума?». Вона мені й сказала!
Ніна Сергіївна повільно зачинила двері, відчуваючи, як ранкова кава застрягла в горлі.
— І що? — обережно запитала вона, хоча вже здогадувалася про масштаби катастрофи.
— Як що? Нінулю, ну навіщо тобі одній двомісний номер? Це ж якесь буржуйство! — Рита по-хазяйськи оглянула помешкання. — О, балкончик! Шикарно. Ми тут у тебе з хлопцями притулимося.
Вони в мене худенькі, на одному ліжку валетом ляжуть, а я на розкладачці. Ну або з тобою, ти ж не проти? Ми ж свої люди!
Тільки наша людина щиро вірить, що оплачений кимось іншим номер — гумовий, а поняття «особистий простір» вигадали хворобливі соціопати.
— Рито, зачекай…
Ніна Сергіївна спробувала задіяти голос розуму, той самий, яким вона вичитувала недбалих співробітників у державному архіві.
— Це пансіонат. Тут суворі правила. Гостей приводити не можна, а тим більше жити з ними.
— Ой, та годі тобі нагнітати! — Рита плюхнулася на стілець, знімаючи босоніжки. — Хто там перевірить? Вранці пішли, ввечері прийшли.
Ми тобі взагалі не заважатимемо! Зате як заощадимо. Я тобі баночку карпатського меду куплю! Тим більше, у тебе все одно ліжко пустує. Тобі шкода, чи що?
Фраза «тобі шкода, чи що?» у нашій культурі має магічну силу. Вона миттєво перетворює того, до кого звернена, на жадібного, безсердечного куркуля.
Ніна Сергіївна куркулем бути не хотіла. У ній на секунду прокинулася типова інтелігентка, якій незручно вигнати жінку з дітьми на вулицю.
І це була її перша й єдина помилка.
— Гаразд, — видихнула Ніна Сергіївна. — На одну ніч. Завтра підете шукати собі житло в приватному секторі.
— Звісно-звісно! — защебетала Рита, вже розпаковуючи валізу. — Хлопчики, марш у ванну, мийте руки! Тільки мила забагато не витрачайте!
До вечора кімната Ніни Сергіївни нагадувала поле бою після локального конфлікту.
Білосніжні готельні рушники валялися на підлозі вологими безформними купами.
На тумбочці біля ліжка красувалися липкі плями від солодкої води, а на килимі був щедро розсипаний пісок і хвоя з вуличних прогулянок.
Хвалені «худенькі хлопці» виявилися стихійним лихом у мініатюрі. Вони стрибали на ліжку, дивилися TikTok без навушників і постійно вимагали їсти.
І тут з’ясувалася друга цікава деталь «бюджетного відпочинку» Рити. Економити Рита планувала тотально.
— Нінулю, ми в колибу не підемо, там ціни драконські, — заявила Рита, відкриваючи маленький готельний холодильник Ніни Сергіївни. — О, у тебе тут є сир!
Крафтовий, із краплями брусничного соусу? Хлопчики таке не їдять, але я із задоволенням. А сосисок чи ковбасок немає?
Ніна Сергіївна мовчки дивилася, як Рита доїдає її дорогий сир, куплений у місцевій сироварні, запиваючи його трав’яним чаєм із власних запасів Ніни.
— Завтра купіть продукти самі, — сухо сказала Ніна Сергіївна, забираючи в Рити залишки смаколиків.
— Обов’язково! — кивнула Рита. — Слухай, а в тебе немає тисячі гривень до п’ятниці? А то в мене на картці “ліміт”, а тут за екскурсію на джипах просять готівкою…
Вночі Ніна Сергіївна не спала. На сусідньому ліжку, розкинувши руки й ноги, спали хлопчаки.
Рита, влаштувавшись на кустарній лежанці з крісел і пледів, хропла з переливами, гідними оперного театру.
Ніна Сергіївна лежала в темряві, слухала цей концерт і займалася побутовою філософією.
«Ось це цікаво, — думала вона. — Людина свідомо купує квитки, не маючи ні житла, ні достатньо грошей, припирається до знайомої, захоплює територію, з’їдає запаси й при цьому почувається абсолютно правою.
А я, яка заплатила за цей номер свій чесно зароблений оклад за два місяці, лежу на краєчку ліжка й боюся поворухнутися, щоб не розбудити чужих дітей. Це якийсь неправильний розклад».
Ранок почався з нового потрясіння. Ніна Сергіївна прокинулася від дивного запаху. Пахло чимось дешевим, хімічним і… вареним.
Вона розплющила очі й побачила Риту, яка чаклувала над готельним електричним чайником. З носика чайника йшла пара, а всередині щось підозріло булькало.
— Доброго ранку! — радісно сповістила Рита. — А я хлопцям мисливські сосиски варю! Тобі зварити? Я взяла їх в АТБ за акцією, дешево й сердито!
— Ти вариш сосиски. У готельному чайнику? — Ніна Сергіївна сіла на ліжку, відчуваючи, як сіпається ліве око.
— Ну а в чому ще? Плити ж тут немає. Нічого, я потім сполосну, — відмахнулася Рита.
За годину сімейство, залишивши після себе крихти, липкий стіл і стійкий запах дешевих сосисок, вирушило до басейну (прихопивши два великих готельних рушники Ніни Сергіївни).
І тоді господиня номера зрозуміла: якщо вона це негайно не припинить, відпустці кінець.
Чекати, поки Рита знайде житло, було марно. Такі Рити ніколи нічого не шукають, вони паразитують на чужому почутті такту до переможного кінця.
Влаштовувати скандал і виставляти їхні речі в коридор? Можна. Але будуть крики, сльози, звинувачення у «безсердечності» та привернення уваги всього поверху.
Ніна Сергіївна не любила базарних вистав. Вона любила витончені бюрократичні рішення.
Ніна Сергіївна прийняла душ, вдяглася, склала свої речі у валізу (на щастя, їх було небагато) і спустилася до рецепції.
За стійкою стояла сувора адміністраторка пані Стефанія — жінка з високою зачіскою й поглядом старшого ревізора.
— Доброго ранку, — ввічливо посміхнулася Ніна Сергіївна. — У мене виникла невеличка проблема.
— Слухаю вас, — пані Стефанія приготувалася до звичних претензій про холодний басейн чи шумних сусідів.
— Розумієте, до мене раптово приїхали родичі. Сестра з двома дітьми, — Ніна Сергіївна сумно зітхнула. — У них непередбачувані обставини.
Вони оселилися в моєму номері. Але я жінка в літах, мені потрібен спокій. Тому я хочу виселитися з цього номера.
Пані Стефанія нахмурилася.
— Але у вас оплачено ще десять днів.
— Усе правильно. Я виїжджаю. А мої родичі залишаються. Вони дуже хочуть жити саме в цьому номері. Їхні речі вже там.
Я прошу переоформити проживання на них. Звісно, за всі наступні дні вони заплатять самі за вашим повним тарифом.
А мені, будь ласка, підберіть інший номер. Бажано одномісний, тихий і в іншому крилі. На іншому поверсі. А краще — в іншому корпусі.
Пані Стефанія, як досвідчений працівник готельного бізнесу, миттєво оцінила ситуацію.
З одного боку — дисциплінована гостя, що виїжджає. З іншого — троє незареєстрованих мешканців у двомісному номері, з яких можна взяти по повній програмі.
А це плата за додаткові місця, за відсутність попереднього бронювання та штраф за порушення правил пансіонату (проживання без реєстрації та оформлення).
Очі адміністраторки хижо блиснули.
— Розумію вас, пані Ніно. Родичі — це святе. Ми підемо вам назустріч. У нас якраз звільнився чудовий одномісний номер у котеджній зоні на пагорбі. Вікна виходять у ліс, повна тиша.
— Ідеально, — кивнула Ніна Сергіївна. — Я доплачу різницю. І ще одне прохання. Заблокуйте, будь ласка, мою стару картку-ключ. Моя сестра така забудькувата…
Нехай вона особисто підійде до вас на рецепцію для оформлення договору, пред’явлення паспортів та отримання нових ключів.
— Звісно, — пані Стефанія посміхнулася так широко, що стала схожою на ситого задоволеного кота. — Ми все оформимо за нашими суворими правилами.
Ніна Сергіївна перенесла валізу до нового будиночка. Там було тихо, прохолодно й пахло смолою та свіжою хвоєю, а не звареними сосисками.
Вона замовила в номер запашний чай із гірських трав, дістала книжку й приготувалася чекати.
Події розвивалися чітко за розкладом. Приблизно о першій годині дня телефон Ніни Сергіївни вибухнув дзвінком. На екрані з’явилося: «Рита».
Ніна Сергіївна зробила ковток чаю й неквапливо натиснула «відповісти».
— Ніно! — у слухавці лунав такий вереск, що довелося відсунути динамік від вуха. — Ніно, що відбувається?!
Ми повернулися з басейну, картка не працює! Я пішла до тієї жіночки на рецепції, а вона мені каже, що ти виселилася!
— Так, Риточко, — спокійним, лагідним голосом відповіла Ніна Сергіївна. — Я вирішила, що вам утрьох буде тісно зі мною в одному номері.
Дітям потрібен простір, тобі потрібен відпочинок. А я жінка старша, мені треба свій режим. Подумала й вирішила виселитися, щоб не заважати вам. Атракціон небаченої щедрості!
— Куди ти виселилася?! — кричала Рита. — Ця адміністраторка не віддає нам речі! Вона вимагає паспорти й каже, що ми зобов’язані оплатити номер за десять днів наперед!
Плюс якийсь штраф за незареєстрованих гостей і зіпсований електрочайник! Та там сума така, що мені доведеться нирку продати! Ніно, бігом скажи їй, що ми твої гості!
— Не можу, Рито, — зітхнула Ніна Сергіївна з майстерно зіграним жалем. — Я ж більше там не живу. Тепер це повністю ваш номер.
Ти ж сама казала, що вам немає де жити. Ось, я поступилася вам чудовим апартаментом. Насолоджуйтеся краєвидом з балкона.
— Ти знущаєшся?! У мене немає таких грошей! Я планувала перебитися безкоштовно! — нарешті виказала головну таємницю Рита.
— Ну, безкоштовний сир буває тільки в мишоловці, моя дорога, — філософськи зауважила Ніна Сергіївна. — Та й то, його спочатку хтось має туди покласти й оплатити. А я свій крафтовий сир вже з’їла… Точніше, ти його з’їла.
Гаразд, Риточко, вибач, у мене зараз оздоровчі процедури. Вирішуй питання з адміністрацією, пані Стефанія — жінка сувора, але діє суто за інструкцією.
Ніна Сергіївна скинула виклик і перевела телефон у режим «Не турбувати».
Вона не знала точно, чим закінчилася сутичка Рити з адміністрацією пансіонату.
Та ввечері, прогулюючись стежкою біля річки, вона краєм ока бачила, як узбіччям у бік найближчого села понуро пленталася знайома постать із валізою та напівздутим рожевим фламінго під пахвою. За нею сумно брели хлопчаки.
Ніна Сергіївна поправила капелюшок, купила собі в місцевому кафе ріжок фісташкового морозива й пішла слухати шум водоспаду.
Відпустка поверталася у своє правильне, спокійне русло. Життя, безперечно, було прекрасним, коли в ньому не залишалося чужих проблем, нахабно нав’язаних з міркувань уявної економії.
