Світло горіло у всій квартирі. Телевізори теж були увімкнені і в обох кімнатах, і на кухні.
Віра Матвіївна завжди так робила вечорами. Тоді їй відразу здавалося, що вона вдома не одна.
Тим більше, що останній місяць року зазвичай найпохмуріший і найтемніший. Можна весь день світло не вимикати.
Цей місяць вона особливо не любила, у Віри Матвіївни були на це свої причини.
Дзвінок у двері пролунав несподівано.
Жінка підійшла і відкрила, навіть не питаючи, хто там. Була впевнена, що це сусідка, бо до неї більше ніхто і не заходить.
Та й взагалі боятися їй у її шістдесят один вже нічого. Багатств вона не нажила, все життя на швейній фабриці працювала і відкласти майже нічого не вдалося.
А вік у Віри Матвіївни вже такий, що на неї навіть безхатьки уваги не звертають, коли вона сміття виносить. Та й видно знають, що в її смітті нічого цікавого не знайти…
Вона радісно відчинила двері, думаючи, що хоч з Валентиною трохи поговорить.
Але там стояв абсолютно їй незнайомий чоловік з маленьким хлопчиком. І одягнені були обидва якось дивно.
— Це квартира Литвинових? Ви на свято Діда Мороза і хлопчика Нового року замовляли?
— Не замовляла, і я не Литвинова, — здивувалася Віра Матвіївна.
— Ось же невдача! — чоловік дістав мобільник і почав набирати номер.
— Діду, я хочу в ту-а-лет! — прошепотів хлопчик і смикнув його за шубу.
— Та почекай, ми не туди заїхали, тут навіть зв’язку немає, — він з досадою сунув телефон у кишеню шуби, — Вибачте, ми помилилися, мабуть, адреса неточна, а онук…
— Та я чула, проходьте, тобі он туди, — показала вона хлопчикові.
Він роззувся і побіг, а його дід все намагався комусь додзвонитися.
Нарешті зв’язок з’явився і чоловік почав пояснювати, що з адресою помилка. Потім він здивовано підняв брови:
— Як вже не треба? Без мене подарунок вже подарували? Ну добре!
Він задумливо подивився на Віру Матвіївну, а потім у вікно. На вулиці вже стемніло і пішов великий сніг.
— Мішка, ну ти скоро, там вже снігу навалило, їхати треба, — крикнув онукові чоловік.
Хловпик вийшов з мученицьким виразом обличчя:
— Діду, у мене болить живіт і голова, діду, я не можу, давай у цієї тітки залишимося?
— Що за нісенітниця, потрібні ми з тобою цій тітці! — розсердився чоловік, але Мішка повернувся і знову побіг у туалет.
— Ну як же так, що за справи! — засмутився чоловік і присів на банкетку.
Віра Матвіївна не дуже довго роздумувала. У неї і раніше подруги ночували, коли здалеку приїжджали.
Це тепер вже ніхто не їздить, у всіх свої справи, та й вік не той.
— Куди ви в таку погоду поїдете, та ще з дитиною. Дороги не прибрані, автобуса не дочекатися. Навіщо ви взагалі його з собою тягаєте?
— Та мама його у відрядженні, а я хотів їй на новий ноутбук підзаробити. Ми втрьох живемо, Алла у нас одна працює.
Ось ми з Мішкою і вирішили допомогти, та не змогли, — він махнув рукою і остаточно засмутився.
— Діду, не засмучуйся, я вже готовий, — Мішка вийшов, побачив обличчя дідуся і сам засмутився.
— Так, нікуди я вас не відпущу, у мене переночуєте, а вранці поїдете, — вирішила за всіх Віра Матвіївна.
— Незручно вам нав’язуватися, ми ж навіть не знайомі!
— То давайте знайомитися, я Віра Матвіївна, це, як я зрозуміла, ваш чудовий онук Мішка.
— А дідуся звати Валерій Іванович! Дідусю, давай у цієї тітки залишимося, у мене ще й голова болить і горло трохи, — швидко зреагував Мішка.
Віра Матвіївна навіть розсміялася:
— Ну ось, нас більшість, підкоряйтеся!
— Ви дивовижна жінка! — захоплено подивився на неї Валерій Іванович, — А мабуть я теж не буду відмовлятися, намоталися ми, зовсім не хочеться в цю хуртовину йти!
— Урррааааа, — радісно вигукнув Мішка, немов у нього нічого не болить.
— Тож знімайте ваші вбрання, мийте руки, я вас чаєм поїтиму і годуватиму, ну вже чим є, що Бог послав.
Вона розігріла гречку з м’ясом, заварила чай і дістала печиво та цукерки.
Хлопчик з апетитом їв гречку, забувши про свій живіт і голову. А потім запитав: — Баба Віра, а як тобі все це Бог послав, безкоштовно?
Віра Матвіївна навіть розсміялася від несподіваного питиння.
А Валерій Іванович зупинив онука:
— Міша, яка ж вона тобі баба Віра, ти що? Це Віра Матвіївна!
— Та годі, а хто ж я ще, Валерій Іванович, бабуся і є, мені подобається — баба Віра!
— Ну а я тоді дід Валера, просто Валерій, можна так, а Віра? Ми ж ніби ровесники?
Онук заснув відразу, як тільки торкнувся подушки. А Віра Матвіївна з Валерієм Івановичем розговорилися та за північ вже розійшлися.
Майже все своє життя один одному розповіли.
На ранок Мішку було не розбудити. У Валерія Івановича на цей день теж були замовлення — ранок у дитячому садку і кілька приватних привітань на квартирах.
— Їдь без нього, потім забереш, мені навіть приємно, що він тут поспить, — зізналася Віра Матвіївна, дивлячись, як солодко спить Мішка на дивані.
— Якось незручно, — сказав Валерій Іванович.
Але сам він навіть зрадів, що буде привід знову повернутися до цієї милої привітної жінки, таких зараз рідко зустрінеш!
— Нормально, не переживай, нехай в теплі посидить, а то раптом знову живіт або горло?
Вони тихо розсміялися, потім Валерій Іванович попросив у неї номер телефону.
— Віра, я буду під’їжджати, подзвоню, нехай Мішка збирається.
— Добре, Валера…
Весь день Віра Матвіївна насолоджувалася новим статусом.
— Баба Віра, а можна я ці іграшки подивлюся? — кричав Мішка, показуючи на в’язаних котиків і собачок, яких Віра Матвіївна сама в’язала.
— Баба Віра, а можна цукерку? А можна дві?
— Баба Віра, а чому ти одна живеш? — цілий день Мішка запросто називав її бабусею, а вона мліла від несподіванки. Як же добре звучить — баба Віра!
— Одна, тому що у мене нікого немає, — пояснила вона Мішці.
А він раптом підбіг і обійняв її:
— Бідна ти, а хто ж тебе тоді обіймає, коли тобі сумно?
У Віри Матвіївни навіть сльози навернулися від цих слів.
Міша відразу це помітив:
— Не плач, у мене теж бабусі немає, тільки дід і мама!
І тут Віра Матвіївна зважилася, хай буде що буде. Зрештою, чому б і ні?
Адже у неї сьогодні — день народження, треба спекти пиріг і відзначити цей день можна з Мішкою і його дідом, якщо він погодиться. Ну не сидіти ж знову на самоті?
Ближче до вечора приїхав Валерій Іванович. Увійшов весь у снігу, як справжній дід мороз:
— А я торт купив і ще дещо до чаю. Може, на доріжку разом чаю вип’ємо? — було видно, що йому зовсім не хочеться розлучатися, так йому Віра Матвіївна сподобалася.
— Діду, а у баби Віри сьогодні день народження, вона пиріг спекла з куркою, давай святкувати, — вискочив у передпокій Мішка, і все за них відразу вирішив!
— Прошу за стіл, — зніяковіла Віра Матвіївна. А побачивши, наскільки радий Валерій Іванович, і сама зраділа, як ніколи!…
… На Новий рік Валерій Іванович запросив Віру Матвіївну до себе святкувати.
З донькою Аллочкою познайомив, а на ранок першого січня запропонував:
— Вірочка, вийди за мене заміж! Я зрозумів, що я ще не такий старий.
Побачив тебе, і знову ожило все в мені! Хочеш, я бороду приберу, побачиш, який я молодий!
— Та я і так бачу, Валера, — щасливо посміхнулася Вірочка, — Хоча бороду можна і збрити, до наступного нового року точно відросте!
— Ага, і будемо втрьох їздити і всіх людей з Новим роком вітати, а баба Віра буде Снігуронькою, вона красива, — зрадів Мішка і обійняв її.
Загалом, з ким і як Новий рік проведеш, таким і рік пройде.
Віра Матвіївна тепер заміжня, у неї є онук, та й з Аллочкою у них прекрасні стосунки.
А ближче до весни їй раптом несподівано зателефонувала подруга Галина з іншого міста.
— Вра, вибач, ми з тобою зовсім перестали спілкуватися! Я буду проїздом, може, зайду, ти як там?
— Галко, ти теж пробач, і я вся в собі, не дзвоню. Вибач, онук кличе, приїжджай, буду рада. Я ж вийшла заміж, з чоловіком тебе познайомлю!
Хвилина мовчання, а потім пролунав надзвичайно здивований голос Галини.
— Ось вмієш ти, подруго, влаштуватися! Дітей немає, а онук уже з’явився, ти де його взяла?
Та ще й заміж вискочила, ну як тобі все так легко вдається? Жила собі в своє задоволення, тільки на пенсію вийшла, а їй тут відразу всі тридцять три задоволення!
— Та він сам до мене прийшов, точніше — вони обоє прийшли, та й залишилися! — розсміялася Віра Матвіївна.
Незабаром Валерій знову відростив бороду. Віра була не проти, їй він подобається і з бородою, і без неї.
Головне, що вона раптом зустріла саме таку людину, на яку чекала все життя.
І нарешті дочекалася свого щастя!
Тож останній місяць року вона тепер дуже любить, він приніс їй щастя.
І в день народження, та й в інші дні, вона вже не сумує! Кожен день для неї тепер в радість.
Тим більше, що й Аллочка, дивлячись на тата, схоже, зібралася заміж. А Віра Матвіївна вже почала мріяти про онучку…
